Кінець минулого року група українських вчителів і вчительок з руху EdCamp провела в експедиції: вони подорожували Фінляндією в пошуках відповідей.
Такі експедиції у межах проекту ЕдМандри будуть і до інших країн, а Фінляндія стала першою через те, що з 2018 року стартує українсько-фінський міждержавний проект у сфері освіти.
Одне з його завдань – підняти статус педагога.
Після поїздки програма продовжиться в конкретних проектах, які мають втілитися до літньої Всеукраїнської (не)конференції відповідального вчительства EdCamp Ukraine-2018.
Щоб подивитися на фінські школи, туристу потрібно купити вхідний квиток.
Фінська освіта останніми роками – не лише об’єкт інтересу всередині країни, але й один із ключових товарів на експорт.
Багато людей у Фінляндії, згідно з соціологічними дослідженнями, хотіли б бачити своїм майбутнім супутником або супутницею життя саме вчительку або вчителя.
Починаючи міжурядовий проект, Фінляндія обіцяє Україні підтримку в кількох напрямках. Досвід фінів має допомогти українцям провести аудит системи середньої освіти, підвищити кваліфікацію вчителів, змінити самі принципи підготовки майбутніх педагогів, та розповісти суспільству про реформу Нової української школи.
Фінська міністерка освіти Кіуру Крісти договір уже підписала.
Український МОН підписати поки що не може – чекає, поки програму партнерства й фінансової допомоги затвердить Верховна Рада. Очікується, що всі необхідні процедури вдасться завершити до червня 2018 року.
Наприкінці лютого 2018 року представники фінської компанії LUMO, котра займається підвищенням кваліфікаціїї педагогів, вже приїдуть до України.
Кілька днів вони проведуть у одній з українських шкіл, аби дати поштовх до розвитку, показати, як можна трансформувати звичайну школу простими методами, не чекаючи великих змін на державному рівні. Яка саме школа це буде – визначиться на конкурсі, який оголошують EdCamp і LUMO.
“Українська правда. Життя” ж поки розпитала учасниць експедиції ЕдМандрів щодо того, що з фінського досвіду може бути корисним українській школі.
“ОЦІНКИ ПОТРІБНІ, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ, ДЕ ЗОНИ ЗРОСТАННЯ”
Засновник руху EdCamp Ukraine Олександр Елькін розповідає, як на уроці математики фінські школярі працювали з добіркою завдань.
Учителька переходила від групи до групи та відповідала на запитання. Діти постійно підходили до одного столу в класі, відкривали там якусь книгу, дивилися щось і поверталися до роботи. Виявилося, це збірник розв’язань задач.
“Я питаю: там відповіді? – Ні, повні рішення всіх завдань, – переказує Олександр свій діалог із фінською вчителькою. – Кажу: а як же самостійна робота? Адже вони повинні продемонструвати свої знання“.
На це вчителька відповідає, що головне – це навчитися розв’язувати.
Як вони можуть навчитися, не маючи прикладу перед очима?
Якщо в них не виходить, вони можуть подивитися, як це робиться, повернутися до свого завдання та спробувати відтворити це рішення самостійно.
“Я питаю, чи отримують вони оцінку за урок. – Так, отримують. – Але це ж дивно – вони можуть підійти, списати рішення та отримати найвищу оцінку? – переповідає Елькін.
І тут фінка “випадає”, не розуміє сутності запитання. Вона дивується: а навіщо? Вони ж вчаться для себе. Оцінки їм потрібні, щоб зрозуміти, де є зони для зростання…“.
У фінських школах немає й постійних тестів. Перевірочні завдання – не з вибором правильного варіанта з декількох, а відкриті, такі, що розвивають не механічне запам’ятовування, а певні компетенції.
Періодичність контрольних робіт визначає школа або вчитель. Здебільшого – раз на тиждень.
Класні журнали давно замінила національна електронна платформа –Wilma. За її допомогою можна працювати на різних рівнях: стежити за успіхами і кожної конкретної дитини, і школи, і системи освіти в країні в цілому.
Вчителі залишають у системі короткий відгук – словами пояснюють, у чому кожна дитина була успішною, а в чому не дуже. Цю інформацію можуть подивитися батьки лише цього учня.
В Україні теж почався рух від паперового класного журналу – до електронного. Над цим працює окрема робоча група МОНу.
Важлива умова – електронний журнал повинен не дублювати, а повністю замінити паперовий.
“У ФІНІВ НЕМАЄ “СТИГМИ ПТУШНИКА”
Фіни не розуміють і українського благоговіння перед ЗНО. У країні є лише один іспит, який складають після завершення старшої середньої школи.
Утім, можна вчитися й зовсім без іспитів.
Після молодшої школи (1-6 класи), де всі предмети викладає один учитель, юні фіни потрапляють до середньої.
Потім існує два шляхи – або йти до старшої середньої школи (наші 10-11 класи), або до професійно-технічного навчального закладу: для вступу туди складати іспит не треба.
За статистикою, школярі вибирають між цими варіантами приблизно 50% на 50%. Тим більше, що після отримання профтехосвіти можна піти до вузу й почати академічну кар’єру.
“У них немає стигми “ПТУ-шник”, ніби це щось ганебне. У нас же часто вважають, що краще після школи взагалі нікуди не йти, ніж іти до технікуму, – розповідає Надія Болеховська, учителька англійської мови з Голині Івано-Франківською області.
Замість того, щоб отримати “професію в руки”, багато хто після школи їде “на заробітки“.
У Фінляндії професійна технічна освіта об’єднує педагогів, студентство, бізнес та місцеву владу. Щомісяця в навчальних закладах проводяться наради, де обговорюють проблеми, потреби, вакансії.
Немає у Фінляндії і поділу на трудове навчання “для хлопчиків” і “для дівчаток”, яке все ще практикується в Україні. Усі однаково й готують, і працюють зі столярними інструментами, причому обладнання багато. У трудових класах теж є полиці з книгами – так працювати зручніше й ефективніше.
Фіни серйозно ставляться до принципу рівних можливостей – де б не жила дитина, в Гельсінкі, або в далеких куточках Лапландії, у якій би школі не навчалась, вона отримає якісну освіту. І обов’язково безкоштовну – у школі, в училищі, в університеті.
“У Фінляндії немає конкуренції між школами, вони однакової якості. Дитина йде до тієї, яка найближче, – пояснює менеджерка EdCamp із комунікацій Ірина Міньковська.
Діти з багатих та бідних сімей навчаються і зростають разом. Є приватні школи, наприклад, художні, які діти відвідують після уроків. Але загальноосвітні – лише державні“.
“ХОЧЕМО ЗРОБИТИ ШКОЛУ ГРОМАДСЬКИМ ПРОСТОРОМ”
Частину уроків у фінських школах проводять на вулиці. При цьому змінного взуття немає.
Більше того, часто діти ходять школою в шкарпетках. Немає ні шкільної форми, ані урочистих лінійок. Такі прості деталі надихають на роздуми.
Після повернення учасники й учасниці експедиції сповнені вражень, ідей та планів.
Наприклад, Надія Болеховська думає про розвиток професійної освіти.
“У нас не вистачає бази, щоб зацікавити дітей у професійній діяльності та дати їм якусь професію.
Але ми вже поговорили з місцевими бізнесменами, щоб вони підтримали зміни в школі – хочемо зробити гарну бібліотеку, побудувати теплицю, майстерні, щоб зацікавити дітей працею. Щоб вони розуміли, що можуть знайти себе в Україні, що не обов’язково кудись їхати.
Хочемо зробити школу громадським простором. Наприклад, в Естонії в шкільні басейни ввечері ходять жителі району. А ми хочемо навчати старше покоління роботі на комп’ютерах, щоб їм простіше було спілкуватися зі своєю сім’єю у мережі“, – розповідає Надія.
Головне завдання – пошук однодумців: “Шукаємо людей, яким хочеться щось змінити в школі – бізнесменів, учителів, батьків. Батьки, до речі, дуже цікавляться, хочуть допомагати. Колеги просять літературу.
Звичайно, є й відвертий спротив, але без нього, напевно, було б нецікаво. Я поїхала до Фінляндії за власний рахунок, це моя інвестиція в реформу. І тепер у мене немає дороги назад, тільки вперед, до змін“.
Учителька математики Валентина Федоряка (село Трудолюб, Полтавська область) знайшла у Фінляндії підтвердження своєї головної концепції – дитина повинна бути щасливою.
“Найбільше здивувало, як легко все робиться, – каже Валентина. – Наскільки просто бути щасливими, природними, тверезо мислити. Наскільки легко працювати в атмосфері довіри – до вчителя, до дитини“.
Ще одним приводом для подиву для Валентини та її колег став фінський культ читання та культ паперової книги. Книжкові магазини – на кожному розі, а бібліотеки стали громадськими центрами та свого роду коворкінгами.
“У нас одна з сесій відбувалася в бібліотеці, зранку в понеділок. Повністю забиті зали. Люди працюють, навчаються, спілкуються, – захоплено розповідає Валентина.
Фіни багато читають. До того ж до бібліотеки ходять родинами. Ще там проводяться різні заходи, у тому числі для тих, хто тільки ще вчить фінську мову“.
У планах вчительки – створення в школі бібліотеки. Причому по-фінськи – не в дальньому кутку школи в найтемнішій кімнаті, а в наскрізному приміщенні, так, щоб дітям хотілося бути в ній.
Для цього школі потрібні книги, кошики та полиці для них, м’які меблі – усе це вчителька з помічниками зараз потроху збирають.
“Мені фінська вчителька математики подарувала п’ять підручників. Я стала дивитися, як там описана теорема Піфагора.
У нас як? – Сама теорема, доказ на дві сторінки тексту.
У фінів – малюнок: будинок, приставлена драбина до стіни, та питання – якої довжини повинні бути сходи, щоб дістати до вікна? Ти відразу розумієш, де можеш застосувати ці знання, – розповідає Валентина.
Просте формулювання, практичні завдання. Чим простіше – тим краще. Менше матеріалу – більше часу на осмислення.
Коли дитина бачить дві-три сторінки суцільного тексту, вона протестує. Вона нещаслива, вона не хоче вчитися. Діти нещасливі, коли сидять сім уроків поспіль. Тривожаться, коли перед усім класом викликають до дошки. А дітям потрібно бути щасливими“.
Валентині Федоряці пощастило – адміністрація школи її підтримує й дає свободу дій.
Учителька скасувала домашні завдання в початковій школі та скорочує кількість “домашки” в старших класах, не дає домашню роботу на вихідні.
Якщо діти не встигають засвоїти тему, процес не підганяють під програму.
“Ми готуємо міні-EdCamp у селі – (не)конференція відбудеться в лютому. Придумуємо проекти, які “пахнуть Фінляндією“, – розповідає вчителька.
У звичайній сільській школі на Полтавщині їй вдалося переконати колег, що має бути видно дітей, їхні досягнення, їхню роботу, посмішки.
Тут вже змінюють логотип школи, змінюють зони, щоб було де бігати, змінюють підхід до уроків.
“Написали листа до Фінляндії, хочемо подружитися з місцевою школою. Гуртом читаємо “Фінські уроки 2.0” (книгу Пасі Салберга щодо фінського освітнього дива – ред.), шукаємо, що можна втілити на рівні школи. Сортуємо завдання – від простих до складних, – перераховує Валентина Федоряка.
Ми, можливо, занадто замахнулися. Але хочеться вірити, що Нова українська школа багато що змінить. Тому що зараз в Україні нещасливі вчителі навчають нещасливих дітей. А так не повинно бути“.
П.С.: Про те, чому фінські вчителі, й учні, щасливіші й ефективніші, ніж українські, читайте в нашому наступному матеріалі.
Денис Куклін, журналіст
- dsq_needs_sync:
- 1
