Віктор Громовий: принижені та зневажені педагоги

Автор: Віктор Громовий, освітній експерт, заслужений вчитель України.

Принижені та зневажені — це не назва роману російського письменника Федора Достоєвського. Це нинішнє реальне становище і соціальне самопочуття українського вчительства.

Цей пост має 2,7 тис. поширень за одну добу. Які ще потрібні докази відсутності реальних змін у соціальному становищі сіячів «розумного, доброго, вічного»?

Така ситуація є наслідком удавано-потішної дебюрократизації, збереження пострадянської «вертикалі» управління та дикої сваволі місцевих «божків», деградації директорського корпусу, потурання мутній агресивній хвилі навколо школи та вчителя тощо. Попри гучні декларації й демонстративні акції, вчительство залишається найбільш пригнобленою та упослідженою верствою населення України.

А у пересічних громадян навмисне культивується ось таке бачення школи та нашої професійної спільноти: «На моє міцніюче з року в рік переконання, освітяни — це один з найбільш шкідливих класів нашого суспільства. Чи знаєте ви, що в Україні працює 500 000 шкільних вчителів? Це більше, ніж горезвісних ментів. Вічно ниючих про тяжке життя — при тому, що потік бажаючих навчатися в «педах» не вичерпується, влаштуватися в школу в місті практично нереально, а вчителів-пенсіонерів зі шкіл виносять тільки в останню путь. Я вже давно стверджую, що Школа — це не інститут середньої освіти дітей, це навіть не «камера схову» для дітей на час, допоки батьки на роботі. Ні, насамперед Школа — це система працевлаштування осіб, мало на що здатних в іншому житті, і тому особливо лояльних діючій на даний момент владі».

Як бачимо, у нас саме «учілки» і «менти» є найненависнішими соціальними групами.

Утім, щодо останніх ситуація дещо поліпшується, бо таки є нова поліція і є серйозні зусилля щодо ребрендингу цієї служби. На жаль, майже нічого не зроблено заради того, щоб супутником нової української школи став новий привабливий образ вчителя.

У нашому хворому соціумі школа і вчитель продовжують відігравати компенсаторську роль (такий собі колективний «хлопчик для биття»). «Маленького українця» у нас всюди принижують і гноблять. Єдине місце, де він може себе відчути королем (вою) – це школа. Тож, наші співгромадяни потоптатися по слабшому нагоди не втрачають…

Як казав перший президент, маємо, що маємо…

Зайве доводити, що ні нової, ні старої української школи не буде без вільного, впевненого в собі, розкріпаченого, високопрофесійного, матеріально забезпеченого, гордого і чесного українського вчителя!

Освіта.ua