Нещодавно на своїй сторінці у соцмережі Фейсбук ви написали, що у разі, якщо навчальний заклад не забезпечує прийнятного рівня якості освіти, має відбуватися «академічне банкрутство школи». Якою ви уявляєте собі процедуру перевірки якості навчальних закладів? Хто та як часто мав би їх перевіряти?
У першу чергу, звісно, треба спиратися на позитивні стимули, аби система освіти розвивалася. Втім, дійсно, якщо ті чи інші школи чи університети не можуть забезпечити прийнятний рівень якості освіти, може бути така крайня міра, як визнання цього навчального закладу «академічним банкрутом».
Як ми знаємо, зараз замість державної інспекції навчальних закладів створюється принципово новий підрозділ, який займатиметься відстеженням якості освіти. Я маю на увазі появу Державної служби якості освіти України (відповідне рішення було прийнято Кабміном 6 грудня 2017 року, – УНІАН), працівники якої, замість традиційної атестації шкіл, будуть раз на десь років проводити інституційний аудит шкіл. Думаю, що ця структура могла б, зокрема, розробити відповідні процедури, щоб, в крайньому випадку, мати можливість визнавати навчальний заклад «академічним банкрутом».
Якщо, припустімо, учні з року в рік показують критично невисокі результати ЗНО, чи роботодавці кажуть, мовляв, фахівці з такого-то університету з гордим додатком «національний» не мають елементарної підготовки, тоді треба приймати рішення про закриття цієї школи чи університету, а на його матеріальній базі створювати новий, або робити філію іншої школи чи університету з іншим менеджментом, викладачами. Я знаю, що в деяких штатах США ця практика щодо шкіл працює.
Українці досить скептично ставляться до появи нових установ, які мають на меті щось контролювати. Що ви особисто думаєте про потенціал цієї нової служби якості освіти?
Так, принцип «хотіли як краще, вийшло як завжди» у нас може бути реалізований де завгодно, але сама ідея створення служб забезпечення (внутрішньої і зовнішньої) якості освіти прогресивна. Власне кажучи, ідея забезпечення якості освіти має працювати, починаючи з внутрішніх систем. Я, як директор гімназії (очолював українську гімназію імені Тараса Шевченка в Кропивницькому з 1992 року до 2005 року, – УНІАН), таку систему для себе створював. Наприклад, проводив анкетування: гімназія очима учнів, гімназія очима вчителів і батьків, проводив контент-аналіз публікацій у пресі, традиційні «зрізи» знань – все це входило в оцінку якості. На основі результатів шукав і планував на наступний навчальний рік подальші точки росту, аби ми рухалися вперед і не стояли на місці. Ця внутрішня система [оцінки якості освіти] має бути.
І також має бути зовнішня система. Бо атестації шкіл, які проводили місцеві управління освіти, були абсолютно формальними. Якщо директор десь комусь чимось не догодив, то з нього могли кров попити. Але якщо директор – своя людина, то які у цієї школи можуть бути проблеми з атестацією?
Сподіваюсь, що тепер з’явиться система зовнішньої оцінки, яка б давала можливість побачити реальний стан справ. Однак, аби говорити про це серйозно, треба знати, які будуть індикатори відстеження якості. Чи не будуть це знову якісь формальні речі, наприклад, чи не будемо ми рахувати переможців олімпіад, які, в більшості випадків, є не заслугою школи, а заслугою репетиторів. Поки що цього інструментарію ще немає, і самої служби ще не має, але є оптимістичні сподівання, що буде все-таки зроблено по-людськи.
Як думаєте, чи підтримало б вашу ідею «академічного банкрутства» викладацьке товариство, адже чимало людей можуть залишитися без роботи?
Ясно, що вони не можуть позитивно ставитися до цієї ідеї. Я думаю, якщо ми її озвучимо і зробимо хоч один крок, буде величезний спротив. Але, якщо розробники, наприклад нового літака, ставлять прилад, який сприятиме безпеці польотів, вони ж не запитують у пілотів чи треба це робити?! У випадку із забезпеченням якості освіти теж потрібен відповідний інструментарій і служба, яка б виконувала роль «великого спостерігача», могла реалістично виміряти температуру реформ тощо.
Який відсоток українських шкіл став би «банкрутом», якби механізм запрацював вже зараз?
На мій погляд, ситуація сьогодні настільки критична, що «банкрутами» можуть стати третина невеличких сільських шкіл, і десь п’ята частина міських.
Головна проблема в тому (і я особисто до неї причетний, бо, коли в 90-х створював навчальний заклад нового типу – гімназію, вважав, що роблю благо для всієї системи, надаючи їй, замість радянської уніфікації, необхідне різноманіття), що в нашій країні виникло дві системи освіти. Одна – елітарна, для небагатьох – гімназії, ліцеї й престижні спецшколи, які дійсно дають можливість дітям опанувати достойний рівень підготовки. Але також з’явилася друга «для всіх» – ціла купа шкіл-відстійників, які й можуть стати потенційними «банкрутами».
Хоча, я дуже сумніваюсь, що те, про що я кажу, хтось реально визнає, адже виникнуть питання: а що робити далі? Наприклад, визнали ми в маленькому населеному пункті школу «банкрутом», закриваємо заклад, звільняємо вчителів, а хто туди поїде працювати? Молодь не поїде, бо немає умов житлових, немає доріг… Тож, із політичних та інших міркувань, скоріш за все, навряд чи ми цю процедуру «академічного банкрутства» на повну силу можемо запустити.
Хотіла б вас процитувати. Колись ви написали: «…Мій викладач педагогіки професор Арон Розенберг казав нам, студентам історичного факультету Кіровоградського педінституту: «Заглядати в конспект учителя — це свинство!». На жаль, в освіті досі є багато речей, які можна кваліфікувати як «педагогічне свинство»». Що ви сьогодні вважаєте таким «свинством» в українській школі?
Продовжую вважати от такі способи всунути свого носа в робочі матеріали вчителя. Це документ навіть в чомусь інтимний, бо я за ним готуюсь до уроку, він для мене, а не для публічного вжитку. Хочете оцінити роботу – прийдіть на урок. А не так, як деякі непродвинуті начальники управління освіти перевіряють у вчителів конспекти, а вчителі покірно, понуривши голову, показують… А вони ж, ці «тітки» з управління освіти, як оцінюють: багато написано – вчитель молодець, мало – значить погано готується до уроку. Такий примітивний підхід – це просто знущання з вчителя!
Я вважаю «педагогічним свинством», коли вчителя «ґвалтують», зобов’язуючи проводити різні заходи, конкурси, бомбардують ледь не щоденно, що маєш робити на виконання «вказівок» зверху… Наскільки ця вказівка впливатиме на ціннісне орієнтування дітей – не важливо, головне, щоб було зроблено «для галочки». Ми продовжуємо радянську традицію чхати на дитину і вчителя.
Також вважаю абсолютним «педагогічним свинством», коли ми завалюємо учителя й директора різними інструкціями, паперами. Пишемо звіти, рапортуємо, а реально система освіти деградує, і всі ці наші «виховні заходи» у дітей викликають стійку алергію…
На жаль, «педагогічного свинства» менше не стало, можна довго про це розказувати.
Ще одна ваша цитата: «Має бути реальна інноваційна політика у сфері середньої освіти, а не декларативні заклики й паперові звіти про інновації на рівні школи. Явище імітації інновацій страшніше за їх відсутність…». Що саме ви називаєте «імітацією інновацій»?
Наприклад, якщо від учителя вимагають інновацій, підкреслюючи, що має «бути видно компетентнісний підхід», а вчитель далекий від цих чи інших педагогічних підходів. Чи ось, років п’ять тому, було модним використання інформаційно-комунікаційних технологій, а доречні вони, чи не доречні на конкретному уроці, було не важливо. Коли була мода на інтерактивні дошки, ми вгатили колосальні кошти на їх придбання, хоча в багатьох випадках ефективність віддачі була нульовою. Імітація інновацій – це коли їх застосування в педагогічному процесі є штучним (щоб було!), коли він не йде від моєї природи, як вчителя.
Так, якщо мій потенціал вчителя може розкритися тільки тоді, коли я використовую інформаційно-комунікаційні технології, чи мені близькі індивідуально орієнтовані підходи, це моя система і бачення – це одне. Але коли я просто роблю шоу, і все це пов’язано з імітаційною педагогікою – це веде до профанації ідей.
Нещодавно на одній нараді від начальника районного управління освіти почув фразу: «Ми досягнемо концепції нової української школи…» Я дуже довго сміявся, бо це ті ж самі радянські рапорти…
А чи розділяєте ви концепцію «Нової української школи» – реформи загальної середньої освіти від МОН?
Я можу сказати, що абсолютна більшість прописаного в цій політичній ініціативі – це загальноприйнятні речі, які, зрозуміло, не можуть викликати у мене якогось заперечення. Але є речі дискусійного характеру, наприклад, я проти того, щоб ми зациклювалися на компетентнісному підході. Адже педагогічних підходів може бути багато, і зациклюватися виключно на компетентнісному, ігноруючи індивідуально орієнтований, чи культурологічний, чи діяльнісний, мабуть, не варто. Все має бути в гармонії.
Чи бачите ви потенціал цієї реформи? Чи зможе вона перетворити школи на заклади, які люблять і діти, і дорослі, і вчителі?
Ініціатива «Нової української школи» йде «зверху», і добре, що вона йде, але в жодній країні світу реформувати освіту «зверху» не вдавалося. Освіту можна реформувати тільки «знизу». Основне, що, на мою думку, може детонувати ось цей рух «знизу» – це свобода педагогічної думки та дії. Якщо ми вивільнимо потенціал вчительства, перестанемо «бемхати» вчителя інструкціями, конкурсами, ювілеями, просто дамо йому хоч трошки відростити, давно обрізані ось цією вертикальною системою, крила – побачимо, як потрошку, на рівні шкіл, починається рух…
Ось, зробили ми щось нестандартне і нам, як кажуть в Одесі, «за це нічого не було», значить, можна проявляти ініціативу далі, робити щось не тільки «для галочки», а тому, що нам та дітям це цікаво. Головне – вивільнити потенціал, і потрошку почнеться ланцюгова реакція творчості.
В 90-х роках я повернувся з аспірантури та став директором гімназії, бо побачив, що у тому педагогічному «болоті» з’явилась певна надія, можна було себе реалізувати. І зараз треба, щоб у людей також з’явилася надія, що в чинній системі можна нормально жити, не бути затюканим і приниженим, а бути вільним і нормально працювати.
Тоді ідея «Нової української школи» буде працювати. В контексті реформування шкільної освіти чимало кажуть про те, що виходити треба саме з інтересів учнів. Як може виглядати навчальний заклад, орієнтований на інтереси дитини?
Ми дійсно багато років декларуємо про дитино-центровану школу, але, насправді, школа у нас залишається начальникоцентрованою, і головне – прозвітувати перед начальником. Хоче дитина брати участь у конкурсі, чи не хоче, які емоції він викликає у дитини, наскільки заходи стимулюють пізнавальну активність учнів – ніхто цим не переймається.
Часто ми з’ясовуємо таку річ: наскільки в конкретній школі існує позитивно-емоційний баланс? Ми можемо цитувати Сухомлинського і щось розказувати про модель «школи радості», а чи ми з’ясовуємо під час атестації, наскільки конкретна школа наближена до «школи радості»? Чи хочуть діти в цю школу ходити? Чи вони воліли б, аби вона згоріла? Наскільки в цій школі є емоційна свобода для дитини і для вчителя? Чи є у дитини свобода вибору? Бо у нас в багатьох школах навіть факультативи є обов’язковими (вони, ніби, за вибором, але ходять усі…).
Якщо справді з’явиться дитиноцентрована школа, ми почнемо говорити про більш тонкі матерії, про які в нашій школі ніколи особливо мова не йшла.
Дуже добре, що в новому законі «Про освіту» з’явилися такі терміни, як індивідуально-освітня програма, індивідуально-освітня траєкторія… Це те, що я намагався робити в своїй гімназії ще 25 років тому.
Чи варто запитувати у дітей, що вони хочуть вивчати чи робити?
Якщо мова йде про початкову школу, то тут, хочемо ми, чи ні, має бути принцип радянського громадського харчування(«общєпита») – їж що дають, дитина має вивчити цифри, тож має бути математика і таке інше. Втім, «десерт» – якийсь гурток, і шестирічна дитина може обирати самостійно. А от в старшій школі мова вже має йти не про «їж, що дають», а про індивідуальне освітнє «меню». Причому, учень має обирати від типових «страв» до екзотичних. У старшій школі моя свобода вибору, як учня, має бути десь 50%. Якщо цього не буде, виникає спротив нав’язуванню, і ми стикаємося з демотивацією учнів.
У суспільстві вже давно склалося уявлення, що у школах переважна більшість вчителів – це представники «старої гвардії», які просто не вміють працювати з сучасними дітьми. Також існує думка, що чимало вчителів мають низький фаховий рівень… На вашу думку, кадрова проблема в школах дійсно така гостра?
Реально проблема є. Втім, узагальнювати, що всі вчителі старшого віку, на відміну від молодих, чимось не володіють, не можна – це було б досить примітивно. Наприклад, переможцем премії Global Teacher Prize Ukraine від «Освіторії» стала людина дуже поважного віку (70-річний вчитель фізики та астрономії з Чернівців Паул Пшенічка, – УНІАН). І я знаю чимало молодих вчителів, які є абсолютно безпорадними в простих педагогічних ситуаціях…
Крім того, є загальна достатньо гостра проблема, яка не вирішується, – молодь зі школи тікає. В багатьох, у тому числі, столичних закладах можна почути від директора: «Я не можу знайти нормального вчителя англійської, рік-два пропрацювала, знайшла фірму і «помахала ручкою»». Ясно, що школа не може запропонувати той рівень заробітної плати, але тут і питання престижу, і людської гідності. Ви ж самі розумієте, що будь-яка людина із районного управління освіти може того молодого вчителя розтоптати…
Також зараз виникають дуже серйозні проблеми з багатьма батьками, у яких абсолютно завищені очікування від школи й відсутня найменша толерантність. Якщо 20 чи 30 років тому в будь-якій конфліктній ситуації апріорі був винен учень, то сьогодні, щоб там не відбулося, винен вчитель. Старше покоління якось допрацьовує до пенсії й мириться з цим, а молоді вчителі… Навіщо їм все це? Якщо в тебе є клепка, в будь-якій іншій сфері ти й більше заробиш, і матимеш моральне задоволення від роботи. А в школі працювати дуже енергозатратно, це вимагає чималих зусиль, які нічим не віддячуються.
Я читала, що успіх фінської системи освіти полягає, зокрема, у повазі до роботи вчителя. Я правильно розумію, що покращення ставлення до викладачів загалом сприяло б розвитку системи освіти в Україні?
Можна і так говорити. Я мав можливість п’ять тижнів стажуватися в Японії й на власні очі бачив ставлення до вчителя в тому суспільстві. Якщо є і матеріальна складова, і повага, то і конкурс на працевлаштування великий, бо чимало охочих. До речі, мабуть, Японія чи не єдина країна, де я спостерігав гендерний баланс в педагогічному колективі – десь 50 на 50. Можете собі уявити, що в Україні 50% викладачів в школах – чоловіки?
Якщо ми говоримо про фінську освіту, то є така фундаментальна річ, як довіра до вчителя. В їхньому суспільстві вона є, а у нас – довіра до вчителя «на нулі». На батьківських форумах я часто читаю неприємні коментарі і розумію, що рівень педагогічної культури в нашому суспільстві критично низький. Я буваю за кордоном і в жодній країні не чув, щоб на вулиці якась матуся диким голосом верещала на свою дитину, а в Україні це зустрічаю на кожному кроці. А потім ця людина з печерним рівнем педагогічної культури переступає шкільний поріг, вимагаючи культури від вчителя, обурюючись, що він «гаркнув» на її дитину. Хоча ця дитина нею ж навчена, що поки на неї не «гаркнеш», не заспокоїться… Тобто все пов’язано, багато треба зробити в соціумі. Не може школа бути відділена від суспільства. І не може реформа школи бути тільки завданням освітян, це має бути завдання всього суспільства.
Існує стереотип, що приватні школи набагато кращі, якісніші за державні, адже вони відносно незалежні, там більше вивчають англійську… Що ви на це скажете?
Знову ж таки, узагальнювати не варто… Втім, як правило, батьки, які віддають дітей у приватні школи, це достатньо забезпечені люди. А це значить, що їхні діти мають можливість подорожувати за кордон, і звідси вже – додаткові можливості для вивчення тих самих іноземних мов.
По-друге, в приватних школах знають, що якщо батькам щось не сподобається, завтра дитину заберуть із закладу, і школа втратить дохід. Вчителі там, перш, ніж «гаркнути», тисячу разів подумають, тож у приватних школах формується зовсім інша атмосфера, яка зовсім не завжди йде на користь (я знаю школи, де «малюють» будь-яку оцінку, аби батьки були задоволені). Є різні фактори. Зрозуміло, якщо в приватній школі у класах по 10 учнів, то можливості індивідуального підходу до дитини там значно кращі, ніж у класах, де 35 учнів.
Власне, плюс приватних шкіл вже в тому, що у батьків є альтернатива, і це йде на користь всій системі освіти – система розвивається, коли є необхідна різноманітність. Проблема в тому, що цих шкіл в Україні наразі дуже мало, близько 200. В моєму рідному Кропивницькому в 90-х було 6 приватних шкіл, а наразі залишилася одна і та стикається з великими проблемами. Оскільки, на жаль, система не набула широкого розвитку, її заохочувальний вплив на всю систему шкільної освіти не такий, як міг би бути.
Чому кількість приватних шкіл скорочується? У людей немає на них грошей?
По-перше, так, матеріальний фактор. Одна справа – фінансові можливості в столиці, інша – в невеликому обласному центрі. По-друге, впродовж років державна політика була такою, що не стимулювала розвиток цього сектору. А не стимулювала тому, що приватні школи – це територія свободи. В цій нашій адміністративній невільній системі вони були й є більмом на оці для багатьох. Тож система видавлювала як прогресивних керівників із муніципальних шкіл, так, власне, приватні школи, і цей сектор поступово звужувався. Поки що особливого пожвавлення я не бачу.
Єдине, що мене тішить, що, наприклад, у невеликій Умані з’явися потужний аграрний ліцей – бізнесмен, який займається аграрним бізнесом, інвестує в нього гроші. Це дуже оптимістично для України, якщо серйозний бізнес сьогодні почне створювати в різних регіонах України такі освітні заклади. Поки що це поодинокі випадки, але сподіваюсь на якусь ланцюгову реакцію.
Зупинимось окремо на англійській. В українських школах їй дійсно приділяється недостатньо уваги. Як це змінювати?
Знаєте, у нас кожен вчитель з будь-якого предмету вам скаже, що йому не вистачає годин… Ми завжди шукаємо прості відповіді на складні питання. Не знають діти англійської – треба більше годин англійської, не знають фізики – треба більше годин фізики. Але прості відповіді на складні питання завжди неправильні.
Якщо проаналізувати кількість годин на іноземні мови в голландській і українській школі, то нас можуть чекати великі сюрпризи, бо з’ясується, що там або така ж кількість годин, або не набагато більша, або, навіть, менша. І з’ясується, що там діти не вивчають іноземну з першого класу. Тоді питання: а чому ж вони знають мову, а наші – не знають?
Це питання комплексне, і воно не вирішується годинами на уроці. Питання стосується і методики викладання, і рівнів підготовки вчителів, і можливостей подорожувати, і мотивації, і вимоги роботодавців. Коли сьогодні людина думає: «Навіщо мені англійська, я все одно піду в ПДУ (Педагогічній Університет, – УНІАН)», то мотивація вивчати мову в неї не дуже висока. А, наприклад, в таких країнах пострадянського простору як Румунія, Угорщина, Польща, аби тебе взяли працювати просто в службу таксі, в магазин чи аптекарем, треба володіти певним рівнем англійської мови. Тож, як тільки бізнес в Україні почне вимагати англійської на рівні продавця чи таксиста, багато проблем з мотивацією її вивчати відпаде.
Наостанок, ще одна ваша цитата: «В українській шкільній освіті є дві проблеми: дурні та гроші. Точніше, надмір перших і хронічний брак других». Про це ви писали років десять тому, сьогодні щось змінилося?
Грошей, можливо, трошки добавилося, але, знову ж таки, радикальних проривів вони не роблять. Хоча приємно, що в умовах децентралізації школи почали отримувати фінансовий ресурс значно більший, ніж десять років тому. Я ще сподіваюсь, що в умовах автономії все ж таки школи матимуть можливість ефективно цим фінансовим ресурсом скористатися.
Кількість дурнів, мабуть, залишилася колишньою, на жаль, нікуди вони із нашої системи не зникли. Якщо в 90-ї роках на посади директорів шкіл могли прориватися дійсно нестандартні творчі люди, то з кінця 90-х система почала їх видавлювати. Сьогодні прориву для розумних людей не відбулося – дурнів менше не стає, а розумних людей від системи відваджують. І це, мабуть, головна проблема.
- dsq_needs_sync:
- 1
