Кліпове мислення та школа: суміщаючи несумісне

Про сучасних дітей часто говорять як про покоління Z – таких, що зростали в період широкого розповсюдження цифрових технологій, глобалізації та нескінченних інформаційних потоків. Вони продовжують жити та вчитися в світі, що швидко змінюється. От тільки освітня система чомусь змінюється повільніше: деякі предмети примушують вивчати за тими ж підручниками, що й 15 років тому, а замість того, щоб подавати навчальні завдання як випадки («кейси») з реального світу, ми досі дотримуємося старого стилю задач та вправ. Навіть мультимедійні засоби навчання не врятують ситуацію, якщо поданий через них матеріал не був адаптований під особливості сприйняття сучасної дитини: найяскравіша презентація може видатись нудною, якщо ви просто скопіювали туди текст кількох параграфів підручника (хай навіть і з картинками). Про те, як працювати з дітьми нового покоління та чи є позитивні моменти у наявності так званого кліпового мислення, міркує літературознавець Раїса Савченко.

Кліпове мислення

Справа в тому, що мислення сучасної людини переважно набуло ознак кліпового. Англійське слово «clip» перекладається як «вирізка (з газети), уривок (фільму)». Коли говоримо про мислення, то це означатиме сприйняття інформації короткими яскравими уривками, без намагань встановити між ними логічні зв’язки. Кліп визначають як «короткий набір тез, що подаються поза контекстом, оскільки в силу своєї актуальності таким контекстом для кліпа є об’єктивна дійсність» (Т.В. Семеновських).

Наприклад, візьмемо людину, що дивиться новини. Якщо в неї відсутнє знання історичного та політичного контекстів, то після перегляду купи різних сюжетів така людина не зможе скласти для себе цілісної картини і, більш того, навіть ризикує зробити хибні висновки з побаченого.

Основи кліпового сприйняття були закладені в нашу свідомость саме ЗМІ, в яких прийнято подавати інформацію як послідовність актуальних кліпів. Проблема виникла задовго до появи інтернету: вже перші друковані газети викликали звинувачення інтелектуальної еліти в поверховості та упередженості, а до того ж, мобільність та доступність такого формату загрожувала успішності традиційних книговидавців. Чи не той самий страх часто викликає у нас заміна звичайних підручників на електронні джерела, лекцій на серію освітніх розважальних відео та інші подібні переформатування освітнього процесу?

Сила асоціацій проти сухої логіки

Так чи інакше, головна загроза звички до кліпового мислення полягає в тому, що при цьому слабко розвиваються навички аналізу. Але ж ніхто не заважає вчителю стати саме тією ланкою, яка об’єднає інформаційні уривки єдиним контекстом та в рамках грамотно побудованого обговорення дозволить учням відчути інформаційну цілісність.

Цей підхід трохи відрізняється від традиційного логічного викладу інформації на уроці. Як ви думаєте, що краще запам’ятається: готова логічна послідовність фактів чи пошук та встановлення цієї послідовності разом з учнями? Ми часто надмірно покладаємося на уявлення «вчитель говорить, діти слухають» у той час, коли маленька пауза у вчительському монолозі була б критично важливою для фіксації проміжного розуміння та отримання зворотного зв’язку від учнів.

А ще за звичкою вважаємо, що найголовніше – це логіка. Більшість же дітей краще розуміють та сприймають образні, емоційні картини. Так, нехай навіть і «кліпові»: з часом діти вчаться створювати власні «кліпи», якщо отримують від вчителя відповідні завдання (придумати свою історію в картинках, власний сайт, журнал і т. ін.) І логічна послідовність цих кліпів випливає з власного досвіду дитини, а не з сухого зразка, наданого вчителем (за потреби вчитель завжди зможе виправити якісь неточності в завданні, підкоригувати логічні зв’язки, пояснивши їх дитині).

Женучись за досконалістю логічного мислення ми забуваємо, що далеко не все в світі має явний логічний зв’язок. Як-то кажуть, помах крил метелика викликає цунамі в іншій земній півкулі. Багато, на перший погляд не пов’язаних уривків інформації, все ж таки об’єднані асоціативними зв’язками, а також принципом інтертекстуальності. Якщо вчитель збагне, що пояснення може відбуватися так само через розкриття образних зв’язків, спілкування з новим поколінням дітей відбуватиметься набагато легше. До того ж навіть найскладніші логічні послідовності можна представити серією коротких пояснень тривалістю 10 хвилин: зрештою, за регулярних занять вони об’єднаються в свідомості учня в цілісну систему. От тільки для цього бажано вивчати кожен предмет по 30-40 хв. на день, а не дві години на тиждень (адже за цей час увага дітей встигне розпорошитися на безліч інших інформаційних стимулів).

Контрольоване інформаційне різноманіття

Природно, в людини є жага до пізнання та певний запас уваги (концентрації). Цей запас розподіляється між різноманітними стимулами, серед яких є сильніші та слабші. Якщо в 90-ті роки ми розподіляли увагу між читанням книги, переглядом телевізора та грою в класики чи піратів на вулиці, то сьогодні стимулів набагато більше, і ми розпорошуємось.

Частина цих можливостей знаходиться у віртуальному просторі, а увагу привертає не гірше за реальні речі. Так, американський редактор Майкл Гарріс у книзі «З усіма та ні з ким» стверджує, що завдяки нейропластичності людський мозок набув надмірної здатності до засвоєння віртуальної цифрової інформації, що лишає далеко позаду будь-яку фізичну реальність.

Кліпове мислення, таким чином, має ще й функцію захисту від інформаційного перевантаження: легко переключаючись між предметами, такі діти уникають перевтоми. Вчителям лишилось тільки вміло цим скористатися – взяти керування цими переходами в свої руки: тоді потік інформації, що отримує дитина, складатиметься саме з тих фактів, які і прагне донести вчитель, але, подані в різних формах та з різних точок зору, вони вже не будуть такими обтяжливими для дітей.

Звісно, це вимагає від вчителя гнучкості та більш ґрунтовної підготовки, але, зрештою, дає набагато більше: щиру зацікавленість дітей, творчу самореалізацію та задоволення від роботи. Боротися з кліповим мисленням немає сенсу, отже, варто скористатися тими можливостями, які воно відкриває: більше різноманітних активностей та форм подачі матеріалу на уроці. Щодо цього добре висловився Костянтин Фрумкін: «Педагогіка, що заливається слізьми над цим новим людським типом (тобто типом людини з кліповим мисленням – Р.С.) – спадкоємиця середньовічної педагогіки, в основі якої було заучування текстів. Без сумніву, як би сильно цього не прагнули люди попередніх поколінь, така педагогіка в нову епоху вижити не здатна».

Людина – перш за все

Вчитель має бути сам достатньо зосередженим, не лише на своєму предметі, але й на реакціях учнів. Ми добре знаємо, як поводилися вчителі, на уроках яких панувала дисципліна: вони встигали помітити в учня намір відволіктися ще до того, як це відбувалося та здійснювали певну дію (називали по імені, жартували, підходили до порушника ближче), щоб дитина знову звернула увагу на вчителя та урок. Зниження дитячої уваги – це ознака того, що час змінювати вид діяльності. Іноді це набагато простіше, аніж витрачати сили на боротьбу з дітьми, які «вперто» відволікаються.

Немає нічого дивного, що перегляд мультиків або розкачування на стільці може виявитись цікавішим заняттям, аніж розв’язування прикладів з математики чи запам’ятовування історичних дат.

Наша ж задача – розуміючи бажання дитини, в той же час робити навчальний процес динамічнішим за будь-який мультфільм. Звичайно, це може відбутися лише за умови, коли вчитель сам надзвичайно захоплений предметом, який викладає (настрій передається дітям!). І тоді буде вже не так важливо, наскільки кліповим стало дитяче мислення: дитина захоплено стежитиме за вами, а навчальний матеріал поступово вкладатиметься в її голові в струнку систему.

Джерело: Освіта