Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Я багато писав про залишки совка у нашій освітній системі. Але він такий живучий і всепроникаючий, що не перестаєш дивуватися: десятиліття проходять, політика і економіка змінюється, нові покоління виросли, а він – живе.
Сьогодні я про його різновид, котрий має назву «передовий педагогічний досвід», або як його називають розумні та креативні освітяни – «перпеддос».
Між іншим, дуже гарна назва. Як за змістом, так і за духом. Якби хтось якось спробував зібрати до однієї купи всі папки і файли із вивченим, описаним, узагальненим перпеддосом, котрі зберігаються в школах, методкабінетах, обласних інститутах удосконалення, то того паперу, мабуть, вистачило б на річне опалення всіх будинків великого райцентру. І ото з нього була б найбільша користь.
А тепер давайте навіть дуже приблизно спробуємо уявити, скільки бюджетних коштів затрачено на оте вивчення, узагальнення, поширення перпеддосу. Думаю, що їх би вистачило на гарне підвищення заробітної плати достатньо чисельній армії освітян…
Якщо трішки зануритися в нашу освітянську історію, то питання вивчення, узагальнення та поширення педагогічного досвіду актуалізувалося із початком розбудови совєтської системи освіти за рецептами таких «класиків», як Крупська, Мединський та ін. Тоді рух перпеддосу в освіті нічим не відрізнявся від такого ж вивчення та поширення досвіду роботи колгоспників, доярок, шахтарів, токарів.
Щоправда, тодішні, як і теперішні вивчальники та узагальнювачі педагогічного досвіду, не звертали увагу на одну дуже важливу обставину. Освіта, педагогіка – не ремесло, у якому можна запропонувати операційні дії за єдиним алгоритмом. Навіть якщо цей алгоритм буде найкращим, найпередовішим, найкреативнішим, найрезультативнішим. Бо педагог має справу не з землею, коровою, шматком металу – а із особистістю. А двох однакових особистостей немає.
Так, в радянські часи, коли поняття особистості повністю нівелювалося тодішньою педагогічною наукою і практикою, єдині для всіх рецепти роботи, очевидно, були доцільними. Бо всі мали бути однаковими. Наука такі рецепти продукувати не встигала. А, якщо і продукувала, то нормальні педагоги на них, м’яко кажучи, дивилися з-під лоба.
Тоді й був кинутий клич вивчати досвід. Вивчили, трішки відредагували відповідно до генеральної лінії партії, і починали поширювати та впроваджувати.
Чи було результативним це впровадження і поширення – хто його знає?. Головним був процес.
Наведу лише один приклад. Коли іще був живим Василь Сухомлинський, з досвідом його директорування знайомилися тисячі директорів шкіл. Іще тисячі цей досвід вивчали за книгами та підручниками. Узагальнювали у дисертаціях цей досвід сотні кандидатів і докторів наук… А результат? Скількох директорів шкіл – нових Сухомлинських ми мали чи маємо? Не мали і не маємо.
Очевидно, що справа не у досвіді чи не в тому, як його вивчено та узагальнено. Справа в тому, що потрібно народитися і бути Сухомлинським. І працювати так, як Сухомлинський. Тоді й нічий досвід не потрібно буде вивчати та узагальнювати. Справжній педагогічний досвід повторити неможливо. Як і не можна повторити досвід життя іншої людини. Чи не час це зрозуміти і перестати фанфаронити з отим перпеддосом?
Між іншим, а чому ніхто не замислюється над сутністю поняття «передовий?» Цей досвід є «передовим» стосовно чого? Хто є кращим: педагог, який добросовісно виконує свої обов`язки, гарно навчає і виховує учнів традиційними формами і методами, чи той, хто у пошуках креативності та помпезності, вміє дуже гарно показати свою роботу, але не забезпечити досягнення тих результатів, які очікують учні та їхні батьки?
То, можливо, у сьогоднішніх умовах нам потрібно переходити від пошуку «передових» до реальної оцінки якості роботи того чи іншого вчителя за її результатами? Незважаючи на те, чи можна його педагогічну технологію назвати передовою, чи не можна.
P.S. Написав цей пост і читаю, як в мережі поширюється клич одного з методкабінетів взяти участь у серпневому «марафоні» вивчення досвіду роботи вчителів. Зокрема, досвіду «методики серця». Цікаво, а чи знайдуть методами із того кабінету, скажімо, досвід «методики шлунку»? Як вихідцю із радянської системи освіти, котрій віддав велику частину свого життя, від цієї інформації таким знайомим і противним перпеддосом повіяло, що ой-йой…
- intense_post_subtitle:
- intense_post_single_template:
- intense_featured_gallery:
- intense_featured_image_type:
- standard
- intense_image_shadow:
- null
- intense_hover_effect_type:
- null
- intense_hover_effect:
- 0
- intense_featured_audio_url:
- intense_featured_video_type:
- intense_featured_color:
