І. Лікарчук: про експертне оцінювання учителів

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.

Під час обідньої перерви нарешті знайшов те, що довго шукав: «Критерії експертного оцінювання професійних компетентностей учасників сертифікації» учителів.

Як стверджується у публікації, вони затверджені відповідним наказом Державної служби якості освіти. У публікації навіть наведено посилання на цей наказ. Щоправда, відкривши його, я цих критеріїв у ньому не знайшов… Тож прочитав ті, про які йдеться у матеріалі, і зробив такі висновки.

Перший. Серед 100 показників немає жодного, який би давав можливість оцінити РЕЗУЛЬТАТИ роботи вчителя. Всі вони оцінюють процеси його діяльності. Тобто не важливо, який хліб будемо їсти, важливо, як цей хліб випікають…

У цьому контексті хочу звернути увагу на наступне. Кілька разів в публікації наголошується, що до розробки критеріїв «долучилося широке коло експертів, серед яких були саме вчителі-­практики, які нині працюють у Новій українській школі, представники провідних педагогічних вишів та обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти, котрі відповідають за впровадження НУШ у своїх регіонах. Не залишились осторонь і управлінці – директори і заступники директорів шкіл, які за фахом є вчителями початкових класів».

Думаю, що саме цим можна пояснити ефемерність критеріїв та відсутність серед них тих, які дають можливість оцінити роботу вчителя за результатом. Бо ми так звикли. Бо інакше не вміємо і не хочемо. Бо так зручно: якомога більше галасу, ніякої конкретики і, як результат, жодної відповідальності. Між іншим, точно так (за процесом і без результатів) оцінювали роботу вчителя і в радянській школі… Тож довго йшли і куди прийшли?

Другий. Критерії можна вважати певним стандартом. Вивчаючи процес роботи вчителя, експерти повинні оцінити його за цими критеріями. Але як бути із тим, що Законом «Про освіту» вчителю гарантовано право на свободу в педагогічній діяльності. Тобто як навчати, планувати, організовувати, аналізувати – він має право визначати сам. А якщо його бачення того, як навчати, планувати, організовувати, аналізувати не відповідатиме затвердженим критеріям? І не хоче вчитель забезпечувати «баланс між активним, пасивним та інтерактивним навчанням» (один із критеріїв)? Бо вважає, що такий баланс на конкретних уроках, які відвідав інспектор, недоцільний. Як експерт має оцінити його діяльність в такому випадку?

Третій. Деякі критерії викликають серйозну ностальгічну реакцію з присмаком валерьянки. Ось один із них: «виховання в учнів патріотизму, поваги до державної мови і державних символів України, шанобливого ставлення до національних, історичних, культурних цінностей, традицій і надбань українського народу».

Я дуже туманно уявляю, ЯК може найкваліфікованіший експерт упродовж відвідування кількох уроків, спостереження за вчителем під час перерв, бесід із ним та з директором, зробити обґрунтований висновок за цим критерієм. Упевнений, що не зможе. Бо то неможливо.

Але побачити «спектакль» на тему шароварного патріотичного виховання – зможе. Без сумнівів. Але чи важливий для сертифікації висновок про вміння організувати «спекталь»?

А тепер про ностальгію. У шкільних директорів часів СРСР була у великій пошані книга рос. проф. И. С. Марьенка про критерії комуністичного виховання в школі. Майже упевнений, що цей критерій взятий звідти. Лише замість слів «Україна», «український», «національний» там були інші – «СРСР, советский, коммунистический».

Четвертий. Подібні критерії та індикатори, на мою думку, є не що інше, як профанація хорошої ідеї сертифікації. Дуже шкода.

P.S.Напрочуд вдала назва публікації. Віват автору і редакторам. Бо дійсно, сертифікація за лаштунками. За лаштунками справжньої, а не показової, учительської роботи…

Оригінал