“Чи можна примусити їсти борщ силоміць?”: Лікарчук про тиск на вчителів через підвищення кваліфікації

Для того, аби вчитель хотів постійно вдосконалювати свою майстерність, повинна працювати система стимулювання.

Правильна мотивація – це майже 80% успіху у будь-якій справі. Коли людина робить щось з власного бажання, а не під стороннім тиском, результати будуть набагато ефективнішими. Крім того, вони стануть потужним стимулом для подальшої роботи.

Однак у сфері освіти – особливо коли йдеться про підвищення кваліфікації, – до вчителів зазвичай застосовується саме примус, а не чудодійна мотивація. Про цю тенденцію на своїй сторінці у фейсбуцірозмірковує ексочільник УЦОЯО Ігор Лікарчук.

Чи можна примусити їсти борщ силоміць? Очевидно, що можна. Але це буде кричуще порушення прав людини. Чи можна примусити вчителя силоміць підвищувати свою кваліфікацію? Очевидно, що можна. Але це чомусь не вважається порушення прав учителя як людини. Чи вчитель – не людина?

Немає жодних сумніві у тому, що вчитель повинен постійно вдосконалюватися як фахівець. Не можна все життя залишатися із тими знаннями, які були здобуті під час навчання у закладі вищої освіти, чи із професійними навичками, сформованими в перші роки праці. Але є, щонайменше, два шляхи професійного вдосконалення: самовдосконалення професійної майстерності та підвищення кваліфікації з примусу.

Для того, аби вчитель хотів постійно вдосконалювати свою майстерність, повинна працювати система стимулювання такого хотіння: належна зарплата, справедливе оцінювання праці, система матеріального заохочення, турбота про імідж педагогічної праці тощо.

Чи все це є в нашій системі освіти? Немає, ба більше – ніколи й не було. Адже сформувати таку систему стимулів для держави – дуже дорого, і держава пішла іншим шляхом. Вона пішла шляхом примусу, створивши «систему підвищення кваліфікації вчителів», обов’язковими складовими якої стали два стовпи.

Перший – обов’язкове періодичне проходження всіма вчителями так званого «навчання» у спеціально створених для того закладах освіти.

Другий – атестація. Лише після атестації можна було говорити про якесь підвищення зарплати, а атестацію не можна було пройти без курсів підвищення кваліфікації.

Якщо заглиблюватися в нашу освітню історію, то курси підвищення почали розквітати ще з 30-х років минулого століття й дожили до наших днів. Що і зрозуміло: до недавнього часу відсутність у вчителів доступу до інформації пояснювала доцільність існування такої форми начебто вдосконалення фахової майстерності.

Атестація також уперше з’явилася у 1932 році як форма примусу до навчання величезної кількості безграмотних і малоосвічених педагогів, які заполонили школи країни в період ліквідації безграмотності. З 1974 року, попри проголошення Незалежності та прийняття двох українських законів про освіту, ця атестація продовжує існувати. У її основі лежить три кити:

• Перший кит: потрібно відвідувати заняття учителя енну кількість уроків, щоб зробити висновок про його роботу. Дарма, що ці уроки насправді можуть бути справжньою показухою, однак без їхнього аналізу та висновків атестації не буде.
• Другий кит: папери. Розробки, сценарії, плани, статті – у файликах чи у папочках із зав’язками. Але без них також атестації не буде.
• Третій кит: курси підвищення кваліфікації. Підвищилася вона насправді чи залишилися не підвищеною після тих курсів – неважливо. Головне – документ про таке «підвищення». Тоді буде й атестація і, можливо, підвищення зарплати.

Коли я був членом перших експертних груп, які працювали над першими варіантами проєкту закону, то категорично наполягав на тому, щоб ця атестація навіки зникла з української освіти. Однак моя позиція прийнята не була.

Чи є вихід із цієї ситуації? Звичайно є. Потрібно відмовитися від атестації та примусу у підвищенні кваліфікації. Натомість необхідно створити умови, за яких вчитель хотів би сам постійно вдосконалювати свою фахову майстерність. А замість атестації потрібна система сертифікації вчителів як процедура їхнього допуску до педагогічної діяльності. Такою, якою вона є у більшості країн світу.

Для випускників закладів вищої освіти, які вперше приходять в школу, сертифікація дає право розпочинати педагогічну діяльність. Для вчителів, які працюють, – продовжувати її. В основі сертифікації для педагогів – результати попередньої роботи вчителя, визначення рівня його знань, умінь і навичок. Але прошу не плутати із тією сертифікацією вчителів початкових класів, яка проводиться наразі. 

ВСЕОСВІТА