Бути вчителькою: три маленькі правди

Автор: Лінник Людмила

Бути вчителькою – це мати кілька сотень дітей. А потім, через роки – кілька тисяч…

У мене їх зараз трохи більше двохсот. Я майже всіх їх знаю по іменах. Трохи плутаю, звісно, часом. Особливо п’ятикласників, які щойно прийшли. Бо урок раз на тиждень, я ж – вчителька музики. Музичного мистецтва, якщо зовсім точно.

Мати стільки дітей – це вітатися на всі боки, коли йдеш містом. Вітатися через вулицю і крізь вікно автобуса. Вітатися, киваючи головою, коли з кимось розмовляєш в цей час по телефону. Махати рукою, коли гукати надто далеко. Вітатися-вітатися-вітатися, бо ж хіба можна не вітатися, якщо це – твої діти? Вони гукають тобі своє привітання, а потім пошепки кажуть мамі: «Це наша вчителька музики». Ти цього, звісно, не чуєш, але розумієш уже по губах. Таке звичне і таке зворушливе водночас.

Це вітатися першою, не чекаючи, що привітається дитина. І першою дякувати. І вибачатися. Бо вітатися, дякувати і вибачатися – це про повагу. А вона, повага, або взаємна, або ніяка. І не навчиш їх вітатися, дякувати і вибачатися, якщо не робитимеш цього їм назустріч.

І ще – пробачати. Завжди. І також першою. Не чекаючи вибачень, а просто так. Бо це – дитина. І дитина – твій скарб. Кожна. І вона точно шкодує. Просто не завжди може чи вміє про це сказати.

Це казати на всі боки «Смачного!», коли чергуєш на великій перерві й ціла ватага біжить тобі назустріч зі ще теплими булочками з їдальні. І вони дякують з повними ротами і посміхаються. Всі дві сотні. По черзі. І ти посміхаєшся: «Помало, не вдавись!» Дітиська…

Мати стільки дітей – це забувати, що ти – інтровертна інтровертка, та ще й соціопатка місцями. Бо вони ж лізуть обійматися. І куди ти від них подінешся? Особливо від семикласниць, які вже наздогнали тебе зростом. Втім ти і не прагнеш кудись подітися. Бо ті відкриті дитячі руки-крила такі, що ти й не намагатимешся.

А ще ж вдома своїх четверо. І знаєте, що? Вони пишаються мамою-вчителькою. Це ж чудово, чи не так?

Бути вчителькою – це зупинятися.

Зупинятися дуже важливо. Це важко. Іноді – нестерпно. Але необхідно. Зупинятися, щоб почути. Щоб побачити.

Почути котресь дитиня, яке довго і плутано розповідає чергову небилицю чи бувальщину, навіть якщо дуже поспішаєш. Особливо, якщо те дитиня – геть мале або новеньке й біжить за тобою, бо йому важливо, що його – чують! Зупинятися, якщо десятикласник вчергове морочить тобі голову своїм вигаданим світом. Це ж його світ! Він вирішив пустити тебе туди. Як же ти не зупинишся?

Зупинятися, навіть якщо ти саме пояснювала надважливу тему (ох, як добре, що я не вчителька математики чи біології і мої теми важливі, але доволі вільноформатні), зупинятися на півслові, зупинятися посеред пісні, якщо так треба.

Зупинятися, щоб зупинити. Кривду. Брехню. Образу. Цькування. Зупинятися, щоб пояснити тему, яка зараз важливіша. Бо спочатку – діти. А потім – тема. Спочатку людина, а потім – урок, план, конспект… Спочатку – про важливе: бути людиною. А учнем чи ученицею – то вже як вийде.

Тому – зупинятися, щоб випустити метелика за вікно і підняти чужий зошит, щоб спитати, чи нічого не болить або чи все гаразд. Тема? Нікуди не подінеться та тема. Навіть якщо вона – надважлива і буде на ЗНО. Навіть якщо це контрольна. Контрольні минають. А діти? Діти виростуть і забудуть контрольні. Але пам’ятатимуть, як всім класом випускали метелика або втішали однокласницю, яка загубила улюблений блокнотик.

Бути вчителькою – це вірити.

Вірити щодня і щохвилини. Вірити, що все те красиве-добре-вічне, яке ти вичитала у своїх книжках і тепер їм розповідаєш, справді потрібне і цінне. Вірити, що ти тут, аби зробити себе і їх трохи кращими, ніж вчора. Вірити, що тобі не здається, а й справді отой хлопчик почав частіше посміхатися і більше не дивиться постійно в підлогу. Вірити, що ця дівчинка зробила домашнє просто тому, що їй стало цікаво, а не під примусом мами чи дідуся. Вірити, що вони не ненавидять тебе. Хоча б не ненавидять. Бо любов – то інше. В неї просто вірити мало. Її заслужити треба. А це не всім до снаги, не всім. Тож лишається хіба вірити, що ти таки заслуговуєш. Хоч трохи.

Вірити, що вони тебе таки чують, а не роблять вигляд. Що якесь оте розумне слово таки запало у їхні голови і зрине десь у підсвідомості саме в потрібний життєвий момент.

Вірити, що кожен і кожна з них – прекрасні! Вірити, що кожен і кожна з них – чудо. Дарунок Бога. Саме тобі і саме сьогодні. Ця дитина прийшла у світ, щоб бути дарунком.

Вірити, що вони виростуть здоровими і радісними. Що ти побачиш їх колись дорослими і впізнаєш. А може – ні. Може, вони тебе упізнають. А може, також ні. Але то не важливо. Важливо вірити. Бо ж по вірі твоїй…

Джерело: Галицький Кореспондент