Революція в школі відміняється

Автор: Інна Совсун

Проєкт закону “Про повну загальну середню освіту” підготували до голосування.

Жодна реформа неможлива без законодавчого забезпечення, яке прописує механізми її реалізації.

Підвалини “Нової української школи” було закладено в законі “Про освіту”, який ішов до ухвалення довго і був вистражданий у запеклих дискусіях. Однак цей закон окреслив лише загальні ідеї, а конкретизувати їх, виписати мету й інструменти реформ мав вужчий закон ─ “Про повну загальну середню освіту”. На третьому році реформи він таки добрався до фінальної стадії й ось-ось має бути проголосований у парламенті.

Звісно, було б логічно спершу прийняти закон, а потім розпочинати масштабну реформу.

Проте попередня влада вирішила спочатку зробити популярні й прості кроки і відклала прийняття закону на пізніше, уникнувши необхідності вирішувати складні та комплексні проблеми, що нагромадились у середній освіті.

То чи наближає нас розроблений уже новою владою закон про середню освіту до реалізації ідей НУШ?

Хоча закон пропонує багато нових термінів та деякі зміни, загалом же він вийшов зовсім не революційним. Якщо вчитатися в остаточний варіант, який виноситься в сесійну залу, виникає відчуття дежавю.

Здавалося б, оприлюднені в середині грудня 2019 року результати дослідження PISA, які, зокрема, показали, що 36% українських школярів не володіють базовими знаннями з математики, мусили стимулювати народних обранців на рішучіші зміни. Адже PISA довела, що криза в середній освіті значно глибша. Проте страх перед складними змінами найчастіше перемагав.

Показовою була дискусіяпро запропоновану “Голосом” правку, щоб зробити державну підсумкову атестацію (ДПА) з математики обов’язковою. Про обов’язковість ДПА з математики заявляв ще попередній склад Міносвіти під керівництвом Лілії Гриневич, щоправда, відсунувши впровадження цієї не найбільш популярної (проте вкрай необхідної) зміни на каденцію наступних очільників Міносвіти. Цю ж новацію публічно підтримало й нове керівництво МОН. Проте закріплення норми на рівні закону однак викликало побоювання з боку багатьох народних депутатів.

Цю зміну, зрештою, підтримали, проте з багатьох інших питань комітет ставав на позицію, що зміни потрібні, але “колись”, “не тепер”.

Так, попри нову термінологію, закладену 2017 року в рамковому законі “Про освіту”, лишається незмінним підхід до визначення змісту освіти. Попри гучні обіцянки й декларації, новий закон не дасть учителеві вдосталь свободи. Кабмін затверджує Державний стандарт, МОН розробляє на його основі типову освітню програму, яка визначає розподіл навчальних годин між предметами і роками навчання та містить перелік навчальних програм, так само затверджених. Школа може використовувати й інші програми, однак вони мають передбачати навчальні результати в обсязі, не меншому, ніж у модельних програмах. Важко сказати, як саме визначається обсяг навчальних результатів, але найочевидніша інтерпретація — програма, відмінна від модельної, може тільки чимось її доповнити, однак не може замінити. Чи побачимо ми обіцяну ще 2017-го педагогічну автономію; чи зможе вчитель обирати з-поміж десятків навчальних програм — чи й далі буде обмежений однією; чи буде в учнів і батьків можливість обирати цікаві й актуальні предмети — чи й далі, аж до університету, діти рухатимуться освітньою траєкторією, визначеною за них міністерством? Це залежатиме від рішення МОН, і поки що фінальної відповіді немає.

Мало що змінюється й для освітян. Система управління школою, набір повноважень лишилися колишніми, як і принцип формування зарплатні.

Міністерка освіти неодноразово заявляла, що принцип нарахування зарплат потрібно змінювати, що нинішня система, коли більшу частину зарплатні вчителя становлять надбавки, — не захищає прав освітян належним чином. Натомість потрібен новий, більш європейський підхід, коли переважну частину зарплати становить значно підвищений оклад. Безперечно, такі новації можна впроваджувати тільки після того, як базовий оклад сягне встановленого законом мінімуму: від трьох прожиткових мінімумів (зараз — близько 8 тисяч гривень). Це дало б змогу підвищити зарплатню і краще захистити освітян. Попри публічну підтримку зазначеної ідеї, під час засідань комітету Міносвіти зайняло іншу позицію й запропонувало відкласти це питання “на колись”. Отже, питання залишається невирішеним.

Закон також залишає два інструменти для оцінки вчителів — сертифікацію та традиційну атестацію. Це дублювання було закладене ще в Законі “Про освіту” 2017 року. В обговореннях застерігалося, що таке дублювання має бути тимчасовим, проте без конкретизації на рівні законодавства. Очікувалося, що після написання спеціального закону “Про загальну середню освіту” ми побачимо оновлену систему оцінки вчителів, яка дасть змогу гарантувати, що кожна людина, котра працює з дітьми, буде досить фаховою, а також виставляти неупереджену і справедливу оцінку професійних якостей учителів.

Керівництво МОН неодноразово заявляло, що сертифікація має бути обов’язковою. Проте під час засідань комітету МОН виступив проти внесення відповідних змін. Обіцяли внести ці зміни “колись”. У результаті, новий закон зберігає “тимчасову” систему з дублюванням інструментів оцінки вчителів. Сертифікація і далі буде добровільною, атестація ж, на яку лунало багато нарікань, лишається без змін. На жаль, це означає, що і батьки, і суспільство загалом і надалі не матимуть жодних гарантій належної підготовки вчителя, який навчає їхніх дітей.

Закон, крім того, не вирішує однієї з найгостріших проблем української освіти — проблеми неспроможної шкільної мережі. З остаточного тексту законопроєкту зникли норми про оптимізацію мережі шкіл.

У тисячах шкіл по всій країні в класах навчаються по 5–7 учнів, а близько 40 тисяч дітей взагалі не вчаться нормально, — вони перебувають на так званому педагогічному патронажі, що означає навчання сам на сам з учителем, уроки тривалістю 15 хвилин, — адже навчальних годин у такому випадку втричі менше. В цих школах немає навчального обладнання, Інтернету, стан приміщень дуже поганий, бракує вчителів, — фізику може викладати вчитель трудового навчання. Однак розв’язання цієї проблеми потребує складних рішень та великих коштів. Адже треба купити автобуси, відремонтувати дороги й наважитися на закриття шкіл.

Уряд рік у рік перекладає відповідальність за це на місцеву владу, та, своєю чергою, зволікає, адже грошей на інфраструктуру немає, а місцеві депутати не хочуть наражатися на гнів учителів. Однак у законі не закладено інструментів для створення спроможної мережі. Хоча під час обговорень усі погоджувалися, що зміни потрібні, але… “колись”. У результаті, мінімальна наповненість класу лишається без змін, як і можливість навчати дітей індивідуально, якщо для класу їх у школі замало.

Ні Міносвіти, на комітет не підтримали норму про державне фінансування закупівлі навчального обладнання, запропоновану “Голосом”. Це мало б гарантувати однаковий доступ до якісної освіти для всіх дітей.

Нині держава гарантує лише постачання підручників, а навчальне приладдя, потрібне для виконання програми, має купувати місцева влада. Досить зазирнути в кабінет фізики, хімії чи біології будь-якої школи, аби переконатися, що досі цей підхід не працював.

Утім, деякі зміни закон усе ж таки передбачає. Наприклад, пропонується вводити в конкурсну комісію для відбору директорів представників держави — місцевих державних адміністрацій або Державної служби якості освіти. Втім, хто має оплачувати їхні відрядження й організовувати їх, — до прикладу, поїздка з обласного центру до міста обласного підпорядкування може забрати 2–3 години в один бік, а з’їздити треба, щонайменше, двічі, — закон не уточнює.

Крім того, в законі з’являється педагогічна інтернатура — система підтримки для вчителів упродовж першого року їхньої праці. Чудова ідея, особливо зважаючи на сумний стан вищої педагогічної освіти в Україні. Ось тільки проходити інтернатуру можна в будь-якій школі. А отже, якщо молодий математик потрапить у сільську школу, в якій інших учителів математики (а заодно і фізики та інформатики) немає, незрозуміло, хто ж буде його чи її наставляти й ділитися досвідом.

Загалом, виходить, що, замість стати дороговказом, новий закон “Про загальну середню освіту” обмежився зміною вивіски. Занадто багато змін відкладено на “колись”. На безліч запитань він не дає відповідей.

Міністерство обіцяє продовжувати реформу НУШ і поступово змінювати застарілі й неефективні складові системи середньо освіти. Однак бачення цих змін не оприлюднене, а вже готові проєкти наказів та положень обговорюються у вузькому середовищі окремих експертів і освітян.

Звісно, роль освітян у реформі ключова. Проте слід пам’ятати, що зміни потрібні не лише вчителям, а насамперед — учням, їхнім батькам та — що не менш важливо — суспільству загалом. Тож обговорення конкретних кроків шкільної реформи має стати більш публічним, залучати більше зацікавлених сторін, а не лише освітян.

Але головне — українській школі потрібне перезавантаження. Результати PISA показали, як ми відстаємо і від розвинених країн, і від сусідів. Реформу НУШ треба не прискорювати, а поглиблювати. Програму реформи необхідно розробляти, враховуючи потреби учнів, батьків та всього суспільства. Але навряд чи законопроєкт “Про загальну середню освіту” дасть змогу це зробити.

Дзеркало Тижня