І. Лікарчук: прикро дивитися на учительські флешмоби

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.

Учора до мене звернулися журналісти із двох видань з проханням прокоментувати ситуацію, що склалася із акцією освітян «Захистити вчителя». Я добре усвідомлюю, що сказане мною аж ніяк не відповідало тому, що очікували журналісти та їхні редактори. І тому навряд чи мою відповідь ви знайдете на шпальтах цих видань. Саме тому я її подаю у своєму ФБ, добре розуміючи, що і багатьом колегам-педагогам вона не сподобається.

Розумію, що ідея акції «захистити вчителя» виникла як рефлексія на випадок із побиттям батьком учня учителя фізкультури однієї з київських шкіл. Як, начебто, реакція цього батька на певні дії вчителя, стосовно його сина. Я свідомо не вживаю поняття «антипедагогічні дії» чи «психічний/фізичний» тиск на учня, тому що їхні наявність чи відсутність повинно довести слідство… Чи буде воно об’єктивним? Не знаю…

Але абсолютно точно знаю те, що оголошена акція «Захистити вчителя» буде безрезультативною. Такий свій висновок обґрунтовую наступним.

1. Абсолютно незрозуміло, хто повинен захищати вчителя? Колеги кажуть, що влада. Але влада – це дуже узагальнено. Хто із влади? Президент, Міністр освіти і науки, Міністр внутрішніх справ? Чи біля кожного вчителя потрібно поставити поліцейського? Освітянський спецназ потрібно створити? Освітянська профспілка захистить? Аякже! Тож заклик «захистити вчителя» – це лише заклик. Механізми такого захисту невідомі.

2. Колеги-вчителі кажуть, що потрібно прийняти відповідні закони. Згоден. Але, що туди записати? І чим захист вчителя на його робочому місці повинен відрізнятися від захисту, скажімо, лікаря під час виконання ним своїх професійних обов’язків?

3. А від кого потрібно захищати вчителя? Від тих учнів, багатьом із яких, за словами (на жаль) великої кількості колег, «не можна дати ради»? Але хто із такими учнями повинен працювати? Учителя чотири-п’ять років навчали різним педагогічним наукам, методикам, азам психології, щоб він міг працювати з БУДЬ-ЯКИМИ учнями. Учителі здали кваліфікаційний іспит на здатність займатися педагогічною діяльністю з усіма дітьми, а не лише із талановитими, слухняними, обдарованими… Захищати вчителя від батьків? Це іще більш незрозуміло. Бо давним-давно відомо, що ні батько без вчителя, ні вчитель без батька гарних результатів у вихованні дитини не досягнуть. І, якщо обидві сторони не зрозуміють цього, якщо одні не будуть поважати інших, то ніхто ззовні їх не помирить і силуванням до співпраці не наверне. І знову повертаюся до того, про що писав раніше. Вчителя у педуніверситеті вчили тому, як працювати з батьками. То, мабуть, або погано вчили, або вчилися погано…

4. І зовсім абсурдною виглядає позиція типу «Захистити вчителя шляхом відновлення його суспільного авторитету». Хтось вірить у те, що якщо завтра вранці вийде височайший указ чи закон «про відновлення авторитету вчителя», то надвечір всі будуть його поважати…

Ось чому мені, відверто кажучи, трішки прикро дивитися на оці учительські лінійки-флешмоби з листочками в руках із закликами про захист. Можливо, час перестати гратися, а щось робити?

Я кілька разів задавав собі питання, а чи можна було б не допустити той ганебний випадок, котрий стався у київському ліцеї з учителем фізкультури?

Упевнений, що можна було б, прогнозуючи можливий розвиток будь-якої конфліктної ситуації. Для цього потрібно чітко записати у Правилах внутрішнього розпорядку закладу вимогу до вчителів проводити будь-які розмови (вияснення стосунків) з батьками не на шкільному подвір’ї чи на стадіоні, а лише у спеціально відведеному приміщенні, у присутності представників адміністрації, психолога, під об’єктивом відеокамер. Або мати в школі налагоджену та відповідальну систему інформування адміністрації про будь-які випадки конфліктних ситуацій та визначені заходи реагування на такі випадки. Навіть якщо вчитель «зірвався» або «був занадто емоційним».

Чи було щось подібне у ліцеї? Не знаю. Можливо, якби було та працювало, то і конфліктна ситуація розвивалася б інакше. І реальний захист учителя був би…

Вважаю, що захист вчителя мав би стати першочерговою справою місцевих органів управління освітою та їхніх методичних служб. На жаль, більшість своїх зусиль вони спрямовують на те, щоб дискредитувати вчительську працю, а не піднімати авторитет вчитель та сприяти формуванню поваги до нього.

Згадайте, як у ЗМІ прокотилася хвиля повідомлень, що в тому чи іншому регіоні вчителі не змогли скласти ЗНО за учнівськими тестами. Ці тестування ініціювали й проводили місцеві чиновники, попри несхвальну позицію Міносвіти.

Виникає запитання: «Після цих тестувань знання вчителів змінилися, чи ті, хто показав погані результати, вже не вчителюють?» Відповідь: «І знання не змінилися, і вчителюють».

То для чого ці тестування потрібно було проводити? Лише для того, щоб завдати жорстокого удару по вчительському авторитету!

А існуюча практика прийому до педуніверситетів тих, хто має найгірші результати із ЗНО? Чи це не дискредитація вчительської професії і зараз, і на завтра, і на післязавтра?

А постійне намагання чиновників, методистів, голів райдержадміністраці і рад усіляких рівнів вчити вчителя, як той має працювати. ЧИ це не дискредитація вчителя, як фахівця?

А якщо вчителя можуть вчити всі, то чому цього робити не можуть і деякі батьки? Ото вони і «вчать».

А чи всіх вчителів, які працюють в наших школах, можна назвати Вчителем? Так, вони всі мають диплом про вчительську професію. Та диплом не є гарантією того, що до наших дітей і онуків у клас прийде справжній Вчитель. Між іншим, диплом мають і ті, хто ненавидить учнів, і ті, хто завдає учням не лише психічних, але і фізичних знущань, і просто безграмотні вчителі… Зате наша освіта й досі не має дієвих механізмів позбавлення від таких, з дозволу сказати, «педагогів». І за логікою авторів заклику «захистити вчителя», то і таких потрібно захищати? А хто захистить від них наших дітей і онуків?

Перелік подібного можу продовжувати іще довго. І про це писав уже не раз, і не два. Як не прикро це усвідомлювати, але в тому, що у суспільстві склалося подібне ставлення до вчителя, багато в чому винуваті самі вчителі. Бо десятиліттями дозволяли «сідати» собі на шию, робили вигляд, що нічого не сталося. І поки дозволяли та робили, вчительська професія морально стала найбільш нужденною. Потрібно було (не уперше) пролитися учительській крові, щоб, начебто, прозріли та почали флешмобити «захистіть».

Повторюю те, що вже писав: «Вільну людину захищати не потрібно. Вона себе захистить сама». Але чи хоче наш пересічний український вчитель насправді бути вільним? Ось у цьому не впевнений.

Бо вільність – це не лише «роблю, що хочу». Це й відповідальність за те, що робиш. А відповідальності за учительську діяльність чи бездіяльність у нас немає. Як немає і об’єктивної системи оцінювання учительської праці.

Відсутність адекватної системи оцінювання учительської праці на державному рівні неминуче породжує інші системи оцінки: від зневаги до пролиття крові. І ми з ними уже зіткнулися. Мені здається, що якщо будемо лише флешмобити, то далі буде гірше.

Дуже хочу в цьому помилитися. А про те, ЩО РОБИТИ, я уже писав. Не раз. Не хочу повторюватися.

Освіта.ua