ДЖЕРЕЛО: COMA.IN.UA
Коли я була маленькою, мама завжди карала мене за будь-які помилки. Чи прокидала я борошно, чи розбила тарілку, забруднила сукню — отримувала за все. При цьому я була з тих дітей, з якими це траплялося без будь-якого поганого наміру. Якось маму відправили привітати із ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене не було з ким залишити, довелося йти з мамою.
Бабусі було років 75, напевно, і в стінці у неї стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими фіалками. Для гостей, як годиться. Хазяйка вирішила напоїти нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок.
Моя мама дала мені ляпас і почала кричати. Я плачу, боячись нової тріщини, губа сіпається. Тут бабуся мене взяла за плече, відвела від мами, а їй сказала:
– Перестань кричати на дитину. Що тут страшного? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було на тебе накричати? Мама зніяковіла і промовчала. Бабуся продовжувала:
— Фарбований шматок скла не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Подумаєш, був сервіз на шість чоловік, а став на п’ять. Та до мене у житті більше трьох не прийдуть. А навіть якщо прийдуть, що зі звичайних чашок не поп’ють? Потім вона дістала нову чашку і як ні в чому не бувало налила чаю. А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету блюдце, що залишилося без пари, і простягла мені.
Зараз я не пам’ятаю, як її звали, але цей урок запам’ятався і мені, і мамі на все життя. Хоча, звісно, вона мені в цьому не зізнавалася. Її вже немає в живих, а блюдце стоїть у мене в квартирі. І коли мої діти пустують, погляд падає на тонку стеблинку фіалок і вже не хочеться ні кричати, ні брати в руки ремінь.
- intense_post_subtitle:
- intense_post_single_template:
- intense_featured_gallery:
- intense_featured_image_type:
- standard
- intense_image_shadow:
- null
- intense_hover_effect_type:
- null
- intense_hover_effect:
- 0
- intense_featured_audio_url:
- intense_featured_video_type:
- intense_featured_color:
