Ян ВАЛЕТОВ: “Обрати президентом Юлію Тимошенко – це все одно, що проковтнути гранату”

Маємо готуватися до конфліктного життя з Росією протягом 30‑40 років, – вважає письменник Ян ВАЛЕТОВ

Які з теперішніх процесів в Україні найбільше вплинуть на майбутнє?

– Насамперед демократизація й відхід від радянських побудови суспільства, виховання, освіти. Остання була не з найгірших, але заполітизована. З дитинства виховували в дусі будівників комунізму. Що з цього вийшло, всі бачимо.

Які зміни відбулися після Революції гідності?

– Великих поки що не бачу. При владі перебувають ті ж люди, що й раніше. Легко змінити краватку, а сутність – складно. Авторитарність у них – у крові. Це питання зміни політичних еліт. Після революції з’явилися нові люди, але вони швидко прижилися в старій системі. Є психологічний термін – професійна деформація. Людина, яка потрапила в середовище військових, поводиться як військовий. Якщо ти політик радянської школи – дієш відповідно. Хто прийшов до влади у 1990-ті? Я починав бізнес 1987 року. Багатьох, хто зараз носить Brioni (італійський виробник престижного чоловічого одягу. – Країна), пам’ятаю у рваних сандалях. Віктор Пінчук вчився зі мною у школі – на два роки старший. Ігор Коломойський – у сусідній. Юлю Тимошенко теж добре знаю. Дніпро – це велике село.

Що таке наш політикум? На 90 відсот­ків – це люди, яким платять ті, хто справді має вплив. Я не сприймаю, наприклад, Олега Ляшка за самостійну фігуру. Вибачте, не можу. Коли Інна Богословська каже, що за продану на Форумі видавців у Львові книжку влаштує президентську кампанію, мені навіть не смішно (про це вона заявила в ток-шоу “Народ проти”. – Країна). На 90 відсотків знаю, хто стане президентом на наступних виборах, – Петро Олексійович. У нього є ресурси, фінансові – в тому числі.

З другого боку, не бачу сьогодні політичної сили, яка б себе не дискредитувала. Альтернативи Порошенку поки що немає.

А якщо оберуть Тимошенко?

– Це все одно, що проковтнути гранату. На моє переконання, Юлія Володимирівна – найкращий політик в Україні. Енергійна, розумна. Добре вміє змішувати правду з брехнею. Вона весь час, наче збитий льотчик, – ремонтує аероплан і знову злітає. Але краще їй не перемагати. Її життєве кредо з юних років: бачу мету – не бачу перешкод. Коли людина вирішує ситуативні проблеми і не думає про перспективу, це закінчується погано. Тимошенко геніальна в ближньому бою. Вирішить будь-яку проблему із сьогодні на сьогодні. Але її дії на короткій дистанції завжди призводять до проблем на довгій.

Чому не обираємо якісну нову владу?

– Молодим треба ходити на вибори, а не на пивко. Бабці ж голосують за того, кого знають. Треба міняти виборчу систему. Ми зараз голосуємо за списки: проходять троє людей, яких знаємо, і триста – про яких і не чули. За всіма партіями стоять бізнес-групи. Сама система викликає демонів. Необхідно запровадити процедуру відкликання депутатів.

Коли з’являться нові еліти?

– Треба розумно голосувати. Звертати увагу на молодих політиків. Але поки що не бачу, кого можна було б назвати незалежним. У мене проблеми з тим, кому віддати голос. Дуже оптимістично сприйняв тих, хто на хвилі Майдану опинився у Верховній Раді. Зараз бачу: із незаплямованих лишився тільки козак Михайло Гаврилюк (активіст Майдану з четвертої сотні Самооборони, з якого знущалися бійці спецпідрозділу “Ягуар”; нині – народний депутат. – Країна). Кажуть, він не бере хабарів узагалі. Знаю комбатів, які увійшли в парламент. На жаль, війна приводить у владу не найкращих.

Ми застряли років на 20 на вирощуванні нових еліт. Нам треба спокійно та вдумливо еволюціонувати, як це робить, наприклад, Львів. Він помиляється, але змінюється.

На краще?

– Раніше Львів подобався вишуканою провінційністю. Коли потрапляв туди, завжди хотілося усміхатися. Зараз перші хвилин 30 дурію від кількості людей. А потім шукаю місце, де нема галасу. Але Львів дивовижний своєю обшарпаністю. Тим, що з нього не зробили муміфікований труп. Він – живий. У ньому є незвичайні люди. Зустрічаю таких піжонів, що рот відкривається. Це дуже толерантне місто за своєю природою. На стику культур. Своїм опонентам з іншого боку “поребрика” (росіянам. – Країна) завжди раджу поїхати до Львова й прогулятися містом. Там говорять польською, англійською, угорською, російською. Про який захист російськомовних ідеться? Але до них не доходить – не чують.

Під час революції приїхав мій приятель Жора Зотов. Російський письменник і шеф-редактор “Аргументов и фактов”. Він – журналіст, який пише правду. Я його привіз до Львова. Мій тамтешній приятель влаштував йому екскурсію та познайомив із різними людьми. Зотов написав огляд. Його викликав головний редактор і каже: “Ти не зовсім правильно все розумієш”.

Дніпро теж міняється?

– Можна по-різному ставитися до нашого мера Бориса Філатова. Але в місті роблять дороги, з’явилися тролейбуси з кондиціонерами, трамваї з низькою підлогою, з’їзди для інвалідів, мурали на моторошних сірих будинках, постійно відбуваються якісь культурні заходи.

Децентралізація – чудова можливість красти більше на місцях. Знаю, що Борис – не бідна людина. І дуже сумніваюся, що він братиме кілька тисяч, щоб провести якийсь тендер.

А от у Києві треба навести порядок із будівництвом. Спотворили таке гарне місто. Не можна зводити в історичному центрі висотки. Київ – маленький, порівняно, наприклад, із Москвою. Але в ньому є великі гроші. Приїжджаєш і відчуваєш, що під шкірою міста рухаються фінансові потоки. Це – столиця.

Чи зможе Україна повернути Донбас?

– Це буде дуже довгий процес. Завдання Росії – впихнути його в Україну так, щоб боліло. Їй не потрібні люди, які там живуть. Це вже зрозуміли навіть найтупіші жителі окупованих територій.

Можливо, буде придністровський варіант – заморожування конфлікту. На Донбас таки введуть миротворців. Кремль постарається, щоб вони були російські. Допускати цього не можна. Наші це розуміють і пручатимуться. Навіть якщо “блакитні шоломи” стануть на українсько-російському кордоні, як інтегрувати те, що там вийшло після років взаємних втрат?

Вважаю, що Донбас і Крим не варто відвойовувати ціною життів наших хлопців. На півострові визволимо 300 тисяч українських громадян серед двох мільйонів тих, хто нас не любить. Не варто. Треба робити так, щоб їм було некомфортно.

Крим ніколи не був український. Він був нічий. Замість того, щоб 25 років займатися лагідною українізацією, ділили землю на березі. Ми могли виростити там два покоління людей, для яких Україна не була б порожнім звуком. Натомість навіть української мови в школах не було.

Головне було – урвати копійку. Чого там увесь цей час сидів комуніст Леонід Грач (колишній голова Верховної Ради Криму й народний депутат України трьох скликань; змінив громадянство на російське після анексії півострова. – Країна). Це ж така сволота, що пробу ніде ставити. Ми поміняли гімн і назву, а еліти лишилися радянські.

Чи вдасться повернути Крим узагалі?

– Зробити це швидко неможливо. Навіть якщо завтра в Росії оберуть президентом Порошенка, ми не зможемо півострів тут же повернути. Для цього треба поміняти низку російських законів із голосуванням у Раді Федерації й Держдумі.

Санкції можуть розвалити Росію?

– Це – фантастичний сценарій. Метод удушення санкціями не передбачає швидкої смерті, якої всі чекають.

Будь-яка імперія рано чи пізно розпадеться. Але в РФ запасу міцності вистачить на наші життя. Якщо ждатимемо, що згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, то нічого доброго не буде. Нам треба готуватися до конфліктного життя з Росією протягом 30‑40 років. Що менше економічних зв’язків, то краще. Газ по 50 доларів за тисячу кубометрів – це те, що привело нас до війни.

Захопити Україну Москві не вдасться. Головне, щоб ми не повторили досвід Руїни (період у другій половині XVII ст. – від смерті гетьмана Богдана Хмельницького до початку гетьманства Івана Мазепи, що відзначився розпадом державності, занепадом і війнами на території України. – Країна). Чи визвольних змагань 1917–1921 років. Треба було лише об’єднатися. І нині – те ж саме. А в нас зараз згуртовуються лише навколо грошей. Ще одне – нас завжди здавали свої. Зраджувати – це справа близьких. Сподіваюся, цього не трапиться.

Із Росією можна нормально жити. Але треба, щоб вона бачила: ми можемо відповісти. Має бути сильна армія. Знаю багатьох бізнесменів, які щосуботи їздять на стрільби, аби бути готовими в разі чого. Думаю, таких людей знайдеться не менше мільйона. Росія від бандерівців досі не відійшла. А що вже казати про теперішню ситуацію. До цього додасться повна міжнародна ізоляція. І заради чого? Щоб стріляли в спину? А от розвалити економічно – це їм цікаво.

Якою буде Україна за 10 років?

– Ближчою до Європи. Стане толерантніша всередині й жорсткіша зовні. Захищатиме свої інтереси. Будемо любити свою країну більше, ніж ненавидимо ворога. Коли в нас когось убивають, зразу кажемо: “Рука Москви”. До дзеркала треба підходити. Своїх ідіотів вистачає.

Упевнений, економічно буде краще. Пам’ятаю Польщу 1989-го – страх і жах. Зараз це зовсім інша країна. А ми з 1991-го йшли не в тому напрямку. Але тепер за 10 років можемо стати такими, як Польща сьогодні.

За рахунок чого це можна зробити?

– Хіба є десь країна, яка має такі потужності в аграрному секторі? У нас помідори – це помідори, огірки – це огірки. Овочі за кордоном не мають смаку. У нас чудові зернові. Хоча врожайність маємо нижчу. Давайте брати якістю, а не кількістю. Українські ІТ-шники зараз у першій п’ятірці в світі. Маємо чудовий потенціал у машинобудуванні. Але Запорізький автозавод фактично стоїть. Бо є Таріел Васадзе (народний депутат, президент Української автомобільної корпорації. – Країна) й інші люди, які хочуть, щоб сюди ніколи не прийшов інвестор. Ми не можемо пустити до себе Ford чи Toyota, яка будує заводи у всіх великих країнах? Для цього треба, щоб за три роки їм не сказали: “Пацани, ви тут жирком обросли. Чи не час доїтися? Не хочете дати на вибори?”

Треба зробити хороші умови для бізнесу, прозору податкову систему. У Канаді 54 відсотки податків, в Америці – 23. Перша дає більше соціальних гарантій. Але в Штатах заробляєш стільки, що тобі не потрібен соціальний комфорт від держави. Ти купиш собі страховку, забезпечиш пенсію. Є люди, які люблять соціалізм, а є ті, які люблять заробляти. Хочу, щоб Україна стала країною для других. Маємо заробити стільки, аби не думати в старості, що нам дасть держава?

Я застав Радянський Союз. Це – щастя, що живемо в країні, яка з помилками, але йде вперед. Перед нами зараз стільки доріг, важко щось прогнозувати. Але вірю, що та, яку обираєш сам і несеш за це відповідальність, значно краща за ту, на яку тебе штовхають.

Джерело: Газета