Що показав візит Помпео в Україну

Іван Верстюк
Журналіст НВ

Україні варто визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами і зрозуміти нарешті, що таке бути союзником США, а що таке бути союзником Євросоюзу

Кондоліза Райс, екс-держсекретар США, — напрочуд уважна жінка. Під час свого візиту до Росії в 1992 році як професор Стенфордського університету вона відвідала прийом у Анатолія Собчака, тодішнього мера Санкт-Петербурга.

Україні варто визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами і зрозуміти нарешті, що таке бути союзником США, а що таке бути союзником Євросоюзу

Кондоліза Райс, екс-держсекретар США, — напрочуд уважна жінка. Під час свого візиту до Росії в 1992 році як професор Стенфордського університету вона відвідала прийом у Анатолія Собчака, тодішнього мера Санкт-Петербурга.

Під час прийому, на який зібралися пітерські інтелектуали з прізвищами, добре знаними у світській хроніці 19 століття, Райс вийшла на балкон, щоб трохи відволіктися від галасу фуршету з хорошою їжею і алкоголем. У закутку вона помітила невисокого чоловіка з крижаним поглядом блакитних очей.

Той був одягнений у немодний радянський одяг. Райс стало шкода цього інтроверта, і вона підійшла до нього познайомитися і трохи поспілкуватися. Це був Володимир Путін — людина, через агресивні дії якої Україна і США стали важливими союзниками.

Але в чому сенс цього союзництва? Спробуймо знайти відповіді в тому, що сталося 31 січня. Цього дня до Києва прибув наступник Райс на посаді американського держсекретаря — Майкл Помпео. Він зустрівся з Єпіфанієм, главою Православної церкви України, і президентом Володимиром Зеленським.

Вочевидь, зустріч Помпео з Єпіфанієм свідчить про дуже важливу річ: у Держдепартаменті США є політика щодо Російської православної церкви, яка продовжує створювати «руській мір» від Владивостока до Каліфорнії. У США так само діють парафії юрисдикції РПЦ, хоча Константинопольський патріархат заявляв свої права на регулювання всієї церковної православної життя будь-яких діаспор.

Тому для Помпео було важливо наголосити, що США вірять в позитив проголошення автокефалій церков, які раніше залежали від Москви. Зараз кризу переживає невизнана Чорногорська православна церква, яка хоче оголосити про свою незалежність від Сербської православної церкви, а та, своєю чергою, перебуває в орбіті РПЦ і її імперського консерватизму. Можливо, Помпео цікавився, чи може ПЦУ першою в православному світі визнати Чорногорську церкву — церкву країни — члена НАТО.

Зараз в повітрі зависло питання української зовнішньої політики

Але імперському консерватизму Росії, звісно, протистоїть не тільки політика США в релігійній сфері. Помпео і Зеленський обговорили військову співпрацю, і це — бездонний колодязь перспектив. Пентагон нещодавно прийняв стратегічне рішення максимально інвестувати в технології, які мінімізують ймовірність будь-яких людських втрат при веденні бойових дій. Це означає, перш за все, використання дронів — як у випадку з ліквідацією іранського генерала Касема Сулеймані — і автономних самонавідних бойових приладів для ведення воєн.

Протистояння США з ІГ завсідчило, що вести бойові дії в межах міст — вкрай небажана авантюра, бо можуть постраждати не тільки люди, а й стародавні пам’ятки архітектури. Варто згадати місто Пальміра в Сирії, де ІГ під час бойової агресії знищив важливі культурні об’єкти.

Україні варто було б навчитися досвіду Пентагону вести бойові дії без людських втрат. Навіть якщо це ніколи не стане в пригоді на практиці. Надсучасна безпечна технологія знищення сил противника — це найважливіший актив на балансі будь-якої армії. Української зокрема.

Крім того, Зеленський на підсумковій прес-конференції після зустрічі з Помпео заявив про посилення співпраці зі Світовим банком, який традиційно багато в чому залежить від Міністерства фінансів США як свого ключового акціонера. Стівен Мнучін, міністр фінансів США, щокварталу переглядає баланс Світового банку і дає рекомендації, на що і скільки коштів варто було б скерувати.

Всесвітній банк добре вміє працювати на муніципальному рівні, тому для української децентралізації не може бути кращого союзника і джерела кредитів для розвитку. Мінфін США може безпоередньо впливати на рівень ставок за цими важливими для України кредитами.

Те, що обидва політики — і Помпео, і Зеленський — висловлюються про співпрацю в сфері бізнесу, є, скоріше, авансом можливим майбутнім двостороннім проектам. Український президент заявив про закупівлю американських локомотивів для Укрзалізниці і про розробку нафтогазових родовищ в Чорному морі, що є цілком непоганою приманкою для американської дипломатії в її республіканському варіанті. Але щонайменше з американської сторони майбутнє цих проектів залежить від приватних компаній — чи то General Electric або Chevron — які керуються не вказівками Держдепу, а власними бізнес-прогнозами і логікою.

Однак найважливіше ось у чому. Зараз в повітрі зависло питання української зовнішньої політики. Тут є кілька опцій. Можна спробувати стати ключовим союзником США в пострадянському регіоні, але це потребує більшої активності в діалозі з адміністрацією американського президента. А після скандалу з імпічментом однієї активності замало, потрібно спробувати зацікавити Україною американський істеблішмент або ж зробити ставку на зміну політичного лідерства у Вашинготоні після президентських виборів в цьому році.

Можна сконцентруватися на Євросоюзі, а з США зберегти традиційно добрі стосунки, засновані на їх підтримці останніх п’ять років. Можна спробувати заявити про намагання бути лідером складного пострадянського регіону, без країн Балтії, у яких є свої амбіції з цього приводу. Проте тут треба переконати американців, що Україна і її дипломатичний ресурс впораються з таким завданням.

Вважаю, Зеленський робить ставку на те, щоб продовжити попередній формат зовнішньої політики, тобто мати двох сильних союзників — ЄС і США. Але це легше задекларувати, ніж зробити. Між ЄС та США є серйозні тертя, зокрема щодо питань регулювання європейського цифрового ринку і оподаткування транснаціональних корпорацій. Крім того, Велика Британія зі свого виходу з ЄС планує спробувати реалізувати ідею стати Америкою в Європі. А це ще один вектор розвитку європейської політичної ситуації.

ЄС або США — це серйозна і водночас сумна дилема міжнародної політики. Поки експертні центри у Вашингтоні працюють над спробами зміцнити трансатлантичну співпрацю, ЄС дедалі більше обурюється ультиматумами американського президента Дональда Трампа збільшити витрати на оборону. Тим більше, що ЄС намагається створити загальноєвропейську систему безпеки з куди меншими витратами, ніж вони є в НАТО. Виникають побоювання того, що поки ні німецький канцлер Ангела Меркель, ні французький президент Еммануель Макрон не знають, де має проходити межа оборонної відповідальності НАТО, а де — починатися лінія безпеки ЄС.

Україні варто пам’ятати, що національний прагматизм — далеко не найкращий союзник у зовнішній політиці. На міжнародній арені треба звикати брати на себе зобов’язання, які не дають прямої політичної прибутковості в короткостроковій перспективі. Є безліч технічних питань у візовій політиці, двосторонній торгівлі, темі мігрантів, де допомоги потребують недосвідчені в міжнародних питаннях країни — зокрема такі, як Молдова або, наприклад, Азербайджан. Їм потрібні консультації інших східно-європейських союзників. І тут Україна має можливість. Себто візит Помпео — це привід для всіх нас замислитися, що таке Україна на міжнародній арені і де той компроміс, який стане стратегією win-win для всього Східно-Європейського регіону.