Президент від б(л)ога. Система влади часів Зеленського

Бувають дрібниці, через які легко стає розуміти речі великого масштабу. 

Наприклад, щоб осягнути, як змінилась система влади після приходу нового президента, досить замислитись, як у цій системі ухвалюються рішення. І хто їх насправді ухвалює.

Коли попередній президент Петро Порошенко хотів реалізувати якийсь свій політичний задум, то скликав так звану “стратегічну дев’ятку”. Це була розмова тогочасних політичних важковаговиків типу Арсенія Яценюка, Арсена Авакова, Володимира Гройсмана чи Ігоря Кононенка. Кожного із них Порошенко мусив переконати і вмовити.

Рішенням “дев’ятки”, консенсусом майже рівних гравців, освячувались ключові рішення в країні.

За часів Володимира Зеленського усе змінилося докорінно. Щопонеділка о 17-й на так звану “планірку” на Банковій збираються глава уряду та міністри, керівники парламенту і ключові силовики. 

Такий формат, за даними УП, колись вигадав глава Офіса президента Андрій Богдан, щоб розуміти, що коїться у всіх органах влади. 

І от щопонеділка згадані вище високопосадовці звітують президенту, що вони зробили і що планують робити впродовж тижня.

Це можна було б вважати умовною “стратегічною дев’яткою” Зеленського. Якби не один нюанс.

Порошенко збирав “стратегічку”, щоб домовитись про ухвалення якогось рішення. Зеленський скликає її – щоб нарізати задач.

Президентська республіка, або Офіс (“бліжайших”) президента

Якщо відкинути умовності та подивитись на суть усіх політичних процесів, то уже майже пів року Україна живе в умовах чистої президентської республіки.

Так, у Конституції досі написано, що країна зі столицею у Києві має парламентсько-президентську форму правління. 

Однак реальна логіка прийняття політичних рішень, кадрових призначень, визначення курсу країни чи персонального складу уряду після останніх виборів впираються у волю однієї людини – Володимира Зеленського.

З одного боку, молодий в політичному сенсі слова президент хоче, ба й мусить, заглиблюватись у найважливіші державні процеси. 

Для нього це питання ефективності та, якщо хочете, виживання у новому середовищі. Щоб працювати на повну силу й одночасно захистити себе від різного роду небезпек, Зеленському слід було розібратись, а які власне у нього є можливості та якими можуть бути ризики.

З іншого боку, Зеленський мусив зав’язати на себе ключові політичні рішення, бо, за його власним зізнанням, немає людей, яким би він довіряв. Уся відповідальність так чи інакше ляже на нього, а отже, і рішення він воліє ухвалювати сам.  

Це можна зрозуміти, адже у всієї нової влади, включаючи ОПУ, Кабмін та Верховну Раду є один-єдиний політичний ресурс – це особистий рейтинг Володимира Зеленського. 

Він і тільки він зробив можливим обрання Зеленського, легітимізував в очах суспільства розпуск Ради, дав партії “Слуга народу” монобільшість і дозволив сформувати уряд Олексія Гончарука.

І саме цей рейтинг надав слову Зеленського остаточної сили. Ніхто не має морального права чи політичного ресурсу, щоб перечити президенту. Він беззастережний авторитет для “своїх”. Якщо слово “свої” підходить для опису тих переважно випадкових людей, які складають Зе!команду.

В умовах такого різкого росту політичної ваги президента, миттєво зросла роль і його Офіса. Саме Банкова стала другим за впливом, після самого Зе, центром влади у країні.  

У вправних руках Андрія Богдана ОПУ став головним “перехоплювачем” влади у попередників і місцем її максимальної концентрації. На початковому етапі преЗЕдентства Богдан виявився єдиним, хто розумів, що і де лежить у державі та як це взяти у свої руки.

В якийсь момент почало здаватись, що глава Офіса президента може більше, ніж сам президент. 

Проблеми почались тоді, коли отриману владу і повноваження довелося передавати у чиїсь руки. На етапі кампанії Богдан сам генерував задачі та відповідав за їхнє виконання, а тому був максимально ефективним.

Коли ж пропоновані ним люди почали обіймати державні посади, то виявились далеко не такими здібними. Ні Гончарук, ні Рябошапка, ні багато інших не дали вибухового результату. Відповідно коефіцієнт корисної дії Богдана, поставлений у залежність від них, почав падати. А з ним дещо послабився і його вплив.

Натомість біля Зеленського з’явився інший Андрій – Єрмак – чий вплив почав рости в геометричній прогресії.

Пояснити це можна фразою, яку якось сказав сам Єрмак у розмові з УП: “Я працюю лише з президентом і лише на президента”.

Це означає, що задачі своєму позаштатному помічнику ставить сам президент і лише він. Єрмак має повний карт-бланш на роботу і до всього ще й не мусить мати справу з неповороткою державною системою. 

Навіть главу МЗС у питаннях міжнародної політики, як, наприклад, щодо своєї скандальної зустрічі з адвокатом Трампа Руді Джуліані, він не мусить ставити до відома.

Усе дає йому можливість швидко вирішувати питання і добиватись поставлених цілей. 

І хай весь дипломатичний корпус у дикому шоці від манер і методів Єрмака, але українські політв’язні і моряки вдома. Хай дипломати хапаються за голови від зустрічей з лобістом Дерипаски у Києві, але стосунками з Білим домом Зеленський задоволений. А значить, помічник президента зробив свою справу. 

Те саме можна сказати і про газові переговори у Мінську, де, за інформацією УП, роль Єрмака була однією із визначальних.

“Якщо президент скаже будувати міст в Миколаєві, то я встану і побудую”, –резюмував якось Єрмак уже при іншій зустрічі з УП.  

Якщо врахувати тісну дружбу Єрмака з першим помічником президента Сергієм Шефіром та симпатію до нього людей типу Арсена Авакова, то чутки про “антибогданівську коаліцію” можуть видатись не такими й далекими від життя.

У Володимира Зеленського майже немає у владі “своїх” людей, усе його попереднє життя не зводило його близько з людьми, які були б готовими міністрами чи депутатами. Тому в його очах ефективність у виконанні якихось завдань – один із найголовніших критеріїв спільного майбутнього.

Зеленський працює за принципом “можеш бути ефективним тут і тепер – ось тобі робота, не можеш – відійди”. І цей принцип стосується усіх, навіть глави ОПУ.

Дві руки Офіса: Кабмін і Верховна Рада

Верховній Раді та Кабінету міністрів у новій системі влади випала приблизно однакова роль другого плану.

У поствиборчій ейфорії уряд Зеленського формувався із тих, кого знали і з ким встигли ближче познайомитись. Головним там випало стати Олексію Гончаруку.

Його в команду запросив Богдан, він же підтримав свого заступника на місце прем’єра. Той був молодий, красивий, амбітний і до потрібної міри слухняний чи, як прийнято казати, “командний гравець”. Уряд йому сформували з таких же молодих і красивих, правда, додавши Авакова.

Прем’єр встиг наобіцяти багато молодого-красивого українцям та інвесторам, закликати всіх інвестувати в Україну і для певності дав орієнтир – 40% росту ВВП.

Але дуже скоро виявилось, що досягнути цього показника набагато складніше, ніж думалось. Ба більше, навіть виконати звичайний бюджет, без 40% росту, не виходить. Не в останню чергу тому, що молодість і відсутність “старого” досвіду виявились єдиними чеснотами багатьох членів уряду.

Тому новий уряд не зміг стати генератором позитивних новин для Зеленського. Кабмін якщо і пробивається в медійний простір, то як не з новинами про невиплату лікарняних, то з повідомленням, що грошей на незахищені статті бюджету немає.

Єдиними більш-менш регулярними ньюзмейкерами в КМУ виявились два “цифровики” – Михайло Федоров з Дмитром Дубілетом – і, несподівано, глава МВС Аваков.

Останній як не влаштовує голлівудські блокбастери з мінером на мосту, то стає головним спікером на паризькому саміті “Нормандської четвірки”.

В останні кілька тижнів Аваков взагалі демонструє якусь аномальну активність. Починаючи з неоднозначної пресконференції у справі вбивства Павла Шеремета, закінчуючи в дечому комічними спробами поліції побороти незаконні гральні заклади.

Складається враження, що глава МВС “підчищає хвости”. Залишилось тільки зрозуміти, до чого він готується: чи до можливої відставки, на яку натякнув на згаданій пресконференції, чи до підвищення, скажімо, до поста прем’єра. 

До чинного, як зізнаються навіть на Банковій, багато запитань. 

Усі розуміють, чому не виконаний бюджет, але прем’єр відповідає за те, щоб його виконати. Всі знають, що прем’єр не відповідає за митницю чи Фонд держмайна. Але він відповідальний і за реформування митниці, і за старт приватизації тощо, тощо, тощо…

Але головна біда чинного уряду навіть не в тому. Зараз відбувається справді багато цікавих процесів і реформ, вартих окремих статей. Але знають про них хіба міністри та Зеленський, якому вони приносили свої звіти.

“Чесно, вони всі світлі і класні люди, наші міністри. Але вони вас бояться. Вас – журналістів. Не хочуть з вами говорити. Мілованов якось прийшов з ефіру, де була Тимошенко, і каже, що я буду робити реформи, все що завгодно робитиму, але на ефіри більше не піду”, – розповідає співрозмовник УП із найближчого кола Зеленського.

У Верховній Раді ситуація ще більш заплутана. Фракція президентської партії “Слуга народу” поступово перетворюється на складний мікс амбіцій, інтересів та образ.

Монобільшість під кінець року перестала працювати у так званому турборежимі та припинила бути монолітною.

УП уже писала про відцентрові рухи, які стрясають президентську фракцію зсередини. Непублічно відбувся навіть перший великий скандал із підкупом так званої “групи Павлюка”.  

Цієї фрагментації “Слуги народу” можна було б уникнути. Якби не старались “Темні лицарі” та дубінські, фракція Зеленського виглядає достатньо солідарною. 

Але для того, щоб утримувати її надалі разом, Зеленському критично необхідно запропонувати комплексний і єдиний план дій, куди рухатиметься країна не лише від “планірки” до “планірки”, а й хоч би від року до року. Поки що такої стратегії на горизонті не видно.

Після однієї зустрічі з пресою УП запитала у Зеленського, яку ж країну він будує, про що вона?

“Ох, складне запитання. Я говорив, пам’ятаєте, що на 65 мільйонів. Це мені здається великою ідеєю – об’єднати всіх. Але, можливо, люди не бачать, що влада працює в одному напрямку. Я відчуваю, що ми не зовсім це доносимо”, – відповів президент.

І поки ця невизначеність триває, “нові обличчя” у Раді намагаються вбитись у пір’я. Яскраво це видно по спікеру Дмитру Разумкову. 

Це, по суті, він зупинив турборежим, щоб нова Рада виглядала іншою, ніж попередні, і не порушувала процедур і регламенту.

Це він через це посварився з самим Богданом, який пропонував “послати всі фракції і голосувати – голоси ж є!” 

Але Разумков вирішив піти шляхом парламентаризму, який його, до речі, зараз і наздоганяє в усій красі спільних акцій Юлії Тимошенко і Наталії Королевської, блокувань і бійок. Український парламентаризм – він такий.

Врешті, це Разумков поступово вибивається в лідери доволі чисельної групи депутатів, умовних “солдатів президента”. Ця група поки ніяк не формалізована, але уже делегує своїх представників на понеділкові “планірки” у президента.

Загалом Рада відчайдушно намагається вибороти собі суб’єктність в розмові з Банковою. Але в Офісі президента на більшість своїх депутатів дивляться як на людей, які потрапили в політику виключно за рахунок рейтингу Зеленського. Дві третини українців навіть не можуть згадати, за кого ж вони саме на окрузі голосували.

І тому Зеленський та той же Богдан дуже чутливо реагують на всякі спроби рядових депутатів “качати права”. Багато з таких спроб закінчуються на Банковій пошуком механізму розпуску уже нової Ради.

І питання не стільки у розповзанні фракції, як у тому, що за 4 місяці роботи монобільшість зі своїм президентом і урядом – унікальний в історії випадок – могла б змінити країну до невпізнаваності. 

А натомість лише зробила впізнаваними одного ґвалтівника, кількох Telegram-тролів та ручну тваринку одного олігарха. 

Дуже, треба визнати, скромний здобуток. Щоб не сказати гірше.

Президент Зеленський на різних зустрічах неодноразово повторював, що Новий рік – це Рубікон. Після нього будуть робитися висновки про результати роботи влади загалом і конкретних посадовців зокрема.

За якихось кілька тижнів, якщо вірити президенту, ті у владі, хто “не справився”, муситиме звільнити місце для наступного “нового обличчя”. 

За великим рахунком, у країні, якою править блог президента, не так і принципово, хто складатиме масовку. Головний герой відомий, він повний сил і бажання продовжувати “робити їх разом”.

Роман Романюк,
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА