Лінійки, виховні години, оцінки за поведінку…
Такі спогади української системи освіти про виховання радянського зразка ще досить свіжі.
Освітні установи були фабриками кадрів, де школярам наполегливо пояснювали, як думати правильно, а як неприпустимо.
Освітній процес був нерозривно пов’язаний з виховним, “обладнуючи” громадян потрібними тоталітарній державі цінностями конформізму, підпорядкування, патерналізму та колективізму.
Виховні години продовжуються і в незалежній Україні, прапори і обкладинки змінені, однак, підходи ще не можна назвати партнерськими.
Концепція Нової української школи (НУШ) залишила виховний момент в освіті, задекларувавши, що школа буде не лише навчати, але й “формувати ціннісні ставлення і судження, які слугують базою для щасливого особистого життя та успішної взаємодії з суспільством“.
Розробники концепції аргументували це тим, що найосвіченіша людина може стати злочинцем, якщо не поділяє загальнолюдські цінності.
Але загальнолюдські цінності поняття не таке однозначне, як може видаватися.
Здавалося б такі речі, як крадіжка, вбивство, брехня є неприпустимими.
Однак, цінності мають свою пріоритетність: крадіжка – це погано, але виживання важливіше.
І якщо суспільство знаходиться в стані виживання (а це як раз випадок України), то крадіжка (наприклад, обман державних інституцій, тобто крадіжка у держави) може вважатися чеснотою, проявом винахідливості та відваги заради пріоритетнішої цінності “дітей нагодувати”.
Далі концепція НУШ говорить про те, що виховний процес орієнтуватиметься на цінності “морально-етичні (гідність, чесність, справедливість, турбота, повага до життя, повага до себе та інших людей), соціально-політичні (свобода, демократія, культурне різноманіття, повага до рідної мови і культури, патріотизм, шанобливе ставлення до довкілля, повага до закону, солідарність, відповідальність)“.
Це дуже важлива і суттєва зміна в бік ліберальної демократії. І нарешті вона задекларована на законодавчому рівні.
Це перемога не лише для освіти.
Однак, аби втілити такі положення Концепції в життя і зреалізувати прагнення школи стати в авангарді суспільних змін потрібно розшифрувати, що означають цінності, зазначені в НУШ, продискутувати, як вони втілюватимуться у поведінці вчителів та учнів.
Інакше є ризик зімітувати процес переосмислення цінностей та інерційно відтворити ті уявлення, які нам заклала пострадянська освіта і у той спосіб, до якого школа звикла за останні майже 100 років.
З іншого боку, що як не школа має стати тим простором, де цінності переосмислюються і переформатовуються не лише для школярів, але і для цілого суспільства.
Питання в тому, чи школа готова до цього і спроможна на це.
У 2017 році було проведено дослідження “Права людини в Україні”, в якому окремою групою були виділені вчителі.
Це одне з небагатьох досліджень, що поглянуло на культуру освітянського середовища.
І хоча як пояснюють автори дослідження вибірка не може бути репрезентативною щодо усіх вчителів, але вона дозволяє зрозуміти тенденції у вчительському середовищі.
Ось деякі з їхніх висновків:
- Фундаментальні права людини належать їй від народження – таку думку поділяють 75% опитаних вчителів, і лише 14% вважають, що права людині надаються державою (для порівняння цифри по Україні загалом – 46% і 32% відповідно).
- Прикметно, що в порівнянні із загальнонаціональним опитуванням, вчителі демонстрували більшу відданість класичним ліберальним правам на противагу соціальним, до яких більше схильні громадяни України загалом.
Ці результати дозволяють сподіватися, що культура освітянського середовища може бути зміщена в бік ліберально-демократичної у порівнянні із середніми українцями, які поки демонструють набір матеріалістичних цінностей, пов’язаних з культурою виживання.
Водночас для однозначного висновку даних замало. І спостереження із щоденного життя свідчать радше про недовіру до школи і невіру у вчителів, ніж навпаки.
ЯКІ САМЕ ЦІННОСТІ МИ ЗАКЛАДАЄМО
Записані у Концепції НУШ цінності потребують розшифрування для того, аби не бути суперечливими.
Це необхідна умова для порозуміння і для подальшого вимірювання ефективності втілення Концепції.
Ось приклади деяких потенційних суперечностей:
- Цінність родини, яка, ймовірно, є складовою поваги до рідної культури потенційно конфліктує із цінністю свободи, зокрема свободи не мати дітей, свободи не одружуватися.
- Закладаючи в концепцію таку цінність як справедливість ми маємо бути готовими до дискусії про те, чим є справедливість: кожному за результатами, за потребами, чи за намірами? Кожен з цих підходів передбачає різні інструменти: чи ми винагороджуємо старання навіть якщо не вдалося досягти результату чи винагороджуємо результат, навіть якщо він дався легко?
- Декларуючи повагу до життя ми ймовірно наштовхнемося на дискусію про аборти, де може виникнути конфлікт із свободою.
- Солідарність може конфліктувати із чесністю і індивідуалізмом.
- Повага до закону – із гідністю, особливо якщо закони все ще зберігають тоталітарний колективістський дух.
- Відповідальність потрібно не обтяжити відчуттям провини і сорому.
- Ну і, звісно, патріотизм, який зачепить питання мови, армії, міграції (мобільності) тощо.
Розшифровка ймовірно потягне за собою непрості дискусії та рішення для освітянської і батьківських спільнот.
Якщо ми вже наважилися залишити виховання у школі й якщо ми хочемо, аби воно відбувалося добровільно, а не примусово, то нам не уникнути розмови про те, що саме ми маємо на увазі під кожною із цінностей, які ми декларуємо.
ЯК ВПРОВАДЖУВАТИ ЦІННОСТІ В ОСВІТУ
Тоталітарні суспільства добре знають, як насадити потрібні цінності, як примусити до підпорядкування і зародити страх.
Українське суспільство, що ще остаточно не позбулося пост-тоталітарних звичок потребуватиме додаткових вольових зусиль, аби закласти нові цінності оновленими, ненасильницькими методами.
Демократичні суспільства мають досвід впровадження ціннісної складової в освіту, застосовуючи заохочення, а не примус.
Американське суспільство, наприклад, пройшло не одну хвилю дискусій про присутність у школах цінної складової починаючи з 19 століття.
Це було пов’язано із секуляризацією шкіл, із збільшенням культурного різноманіття, експериментами із формування характеру молодого покоління і спробами вирішити ціннісну кризу суспільства.
Великобританія мала цікаву дискусію, наприклад у 2014 році, коли впровадження британських цінностей в освіту стало обов’язковим.
Досвід цих країн може допомогти Україні розуміти можливі виклики виховного процесу в освіті та уникнути інерції радянського досвіду з насадження цінностей.
Ось деякі застереження, що випливають з американської та британської дискусій (це дуже стислий огляд, експертам та освітянам варто детальніше зануритися у них):
1.
Зміна стосунків між поколіннями.
Традиційно старші члени родини, суспільства, передавали молодшим знання про способи успішного і безпечного життя.
Однак, зараз, по-перше, суспільство змінюється дуже швидко, утворюючи розрив між тією реальністю, в якій формувалися старші покоління і сучасними викликами.
А по-друге, родина та спільнота більше не мають монополії на знання і не завжди контролюють доступ до знання та інформації для дітей.
Проте це не означає, що міжпоколіннева взаємодія відтепер взагалі не потрібна. Вона дуже потрібна, але спосіб взаємодії потрібно переглянути.
Взаємодія між старшими і молодшими поколіннями буде ускладнена, якщо підходи до неї залишатимуться механістичними і вертикальними, адже молодшим людям, народженим в умовах більшої свободи, більших можливостей і відкритості потрібно розуміти доцільність навчання, бачити арґументацію, співтворити на противагу традиційному беззаперечному наслідуванню прикладу старших, який більше не є безальтернативним – старше покоління вже не є єдиним і беззаперечним джерелом мудрості в очах молодшого.
2.
Суттєво вища різноманітність суспільства.
Ми не можемо більше сподіватися, що виховаємо дитину у чітко зрозумілому і прийнятному для нас наборі цінностей.
Батьки мають один набір цінностей, кожен вчитель у школі має свій, медіа пропонують ще кілька наборів, церква, політична і бізнес еліти демонструють свої формули успіху і усе ця суміш постійно “бродить”.
Людина має доступ до різноманітних реальностей, відтак бути впевненим, що дитина отримає лише той один набір, який ми їй пропонуємо наївно.
Водночас це не означає, що дотримуватися своїх переконань, озвучувати і пояснювати їх не потрібно.
Людині й надалі потрібна моральна система координат, лиш вона набагато складніша і плинніша, ніж раніше.
Замість того, аби відгороджувати дитину від “шкідливого”, рятувати її від світу, що “котиться у прірву”, варто допомогти їй навчитися самостійно приймати рішення, вміти розпізнавати маніпуляції і протистояти залежностям, вміти робити вибір.
3.
Зміна ролі школи.
Школа може демонструвати позитивний приклад і сподіватися, що вчителі стануть таким чином рольовою моделлю для молодшого покоління.
Але якщо ми прагнемо жити у ліберально-демократичному суспільстві нам потрібно відмовитися від нав’язування своїх цінностей іншим, навіть якщо у нас, як нам видається, благі наміри.
ВИМІРЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ОСВІТУ
Людина транслює цінності у своїй поведінці і судженнях, цього не можна уникнути, адже поведінка і висловлювання є похідними від внутрішніх переконань.
Відтак, ціннісний набір, який прагне передати учням Концепція НУШ буде накладатися, як на цінності кожного конкретного вчителя і вчительки, так і на ціннісний фон кожної конкретної школи.
Чи зможуть вчителі транслювати цінності свободи, гідності, відповідальності тощо, якщо вони для них на даний момент не пріоритетні?
Чи варто вчителів тепер підбирати на роботу за ціннісними критеріями або за спроможністю не думати про виживання?
Питання відбору і перекваліфікації чутливе, адже це великий і вразливий суспільний прошарок.
Тим не менше ми не уникнемо дискусії про те, яким чином відбуватиметься “перепрошивка” вчителів, чи будуть вчителі складати додаткову атестацію, яке навчання буде потрібне для вчителів, скільки зусиль і коштів це потребуватиме і чи дасть це результат вартий цих коштів і зусиль?
Інше питання стосується того, як оцінювати успішність виховного процесу для учнів?
Запровадження цінностей у школу тягне за собою необхідність вимірювання ефективності їх викладання, інакше це буде просто порожня декларація.
Ось які орієнтовні знання про суспільні цінності для учнів визначає британська освіта:
- розуміння демократичних механізмів впливу громадян на процес прийняття рішень в суспільстві
- розуміння того, що свобода віросповідання і переконань є захищена правом і законом
- прийняття того, що інші вільні мати свої переконання і віру, неприпустимість дискримінації за цими ознаками
- розуміння необхідності розпізнавати дискримінацію і боротися з нею
Відповідно до CIVITAS, рамки для громадянської освіти в США, такі риси характеру громадян є найбільш сприятливими для функціонування конституційної демократії:
- ввічливість, повага до інших, здатність порозумітися цивілізовано
- особиста відповідальність, готовність бути відповідальним за власні дії і їх наслідки
- самодисципліна і внутрішня готовність дотримуватися правил, необхідних для демократичного урядування
- громадянськість, готовність не протиставляти власні інтереси з інтересами суспільства
- відкритість, включно із здоровим скепсисом, визнання неоднозначності соціальної і політичної реальності
- готовність до компромісів, усвідомлення того, що цінності і принципи часами можуть конфліктувати, але разом з тим неприпустимість компромісу щодо цінностей суперечать існуванню демократії
- толерантність різноманіття
- терпіння і наполегливість у досягненні цілей
- співчуття
- щедрість зокрема щодо спільнот, до яких людина належить
- лояльність до держави, її цінностей і принципів
Національна Комісія соціальних досліджень в школах (США) переконана, що передача цінностей громадянськості – це не зазубрювання цих пунктів, а радше усвідомлене формування молодою людиною власних переконання, розвиток самостійного мислення.
БУТИ ЧИ НЕ БУТИ ВИХОВАННЮ В ОСВІТІ
З одного боку хочеться використати нагоду поговорити про гідність, чесність та інші важливі категорії в школі, де діти проводять так багато часу.
З іншого боку, саме з цієї причини батьки можуть бути проти, адже віддають дитину у освітню установу, а не духовну.
Навіть якщо йдеться про таке корисне поняття як загальнолюдські цінності чи виховання хороших громадян, не зрозуміло, наскільки школа має втручатися, якщо дитина не демонструватиме потрібних цінностей.
Цінності стосуються уявлень про те “як мало б бути”, а не контролю “як мусить бути”, залишаючи людині поле для вибору власних переконань і поведінки.
Питання навчання цінностей є контроверсійним, адже те, що буде стандартом для однієї людини може не подобатися іншій, і вчителі не мали б засуджувати батьків та дітей за “неправильні цінності”, адже це було б втручання у свободу переконань.
З іншого боку про цінності важливо говорити, можливо навіть допомагати учням зрозуміти власні цінності та переконання, пояснювати як переконання і дії людини впливають на співжиття суспільства, що означає демократія і з яких принципів вона складається.
Якщо цього не робити буде створюватися враження, що цінності демократії неважливі.
Дорослі громадяни США та Великобританії великою мірою переконані, що демократія – це добре і розуміють важливість принципів демократії, натомість в українському суспільстві громадяни (поки) радше готові пожертвувати принципами демократії заради економічного добробуту.
Навіть ті освітяни, для яких цінності, закладені в Концепції будуть близькими, можуть мати складнощі переконати дітей у тому, що ці цінності дійсно важливі й варті того, аби за них боротися.
Наприклад, може буде складно продемонструвати, що демократичні інституції працюють, адже суспільство не довіряє своїй державі, органам управління і правосуддя; що відносин між людьми мають будуватися на повазі до гідності, відповідальності, коли щодня діти зіштовхуються із більш ефективними способами вирішення життєвих питань.
Вчителі мають бути готовими до цього, а також до власних помилок.
Це, ймовірно, буде перепустковим переконанням – чи готові ми визнати, що ми є носіями пост-радянських цінностей і чи готові ми спільно з учнями працювати над переосмисленням власних цінностей заради блага суспільства в цілому.
Для цього і вчителям, і учням потрібно буде час від часу чути конструктивну критику і приймати її.
Діти вчаться взаємодії в школі не через викладання правил поведінки на уроках, а через культуру, яка панує в школі, через спостереження взаємодій вчителів між собою, вчителів і директора, школи і батьків, через ставлення вчителя до учнів.
Із переходом до демократії, роль освіти теж змінюється – це більше не виховання слухняних потрібних державі кадрів, це формування самостійних та ініціативних громадян.
РОЛЬ БАТЬКІВ
Питання цінностей в педагогіці стосується не лише освітян, це великою мірою питання і до батьків.
Не довіряючи державі, будь-які зусилля уряду батьки можуть сприймати з пересторогою – що принесуть зміни, чи буде це чергове “покращення”.
Виховний процес в освіті – це елемент втручання в особисте людини, хай і з добрими намірами – школа буде розказувати і показувати дитині, що є добрим, а що поганим, і якщо батьки не довіряють школі, то вони можуть остерігатися цього втручання чи саботувати його.
Для того, аби не протиставлятися школі, аби підтримувати школу, між школою і батьками має зменшитися рівень недовіри.
Це досягається прозорістю і комунікацією, постійним поясненням того, що відбувається, зменшенням страхів.
Було б чудово, якщо б школа змогла стати простором довіри і ціннісних дискусій, середовищем, в якому ми усі вчимося на нав’язувати свої принципи іншим, не примушувати, а бути прикладом, надихати і допомагати один одному у цьому непростому процесі.
І робити це можуть не лише вчителі, а кожен з нас.
Вікторія Бриндза, соціолог, учасниця Несторівської групи, викладачка критичного мислення, спеціально для УП.Життя
Просмотров :
6 359
