Віктор Мисан: до школи не прийде новий вчитель

Автор: Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений учитель України.

Це – навіть не лист і не звернення. Це – сумні роздуми про те, хто завтра прийде до школи.

«Якщо вчитель не зміниться, «Нової української школи» не буде», – констатував заступник міністра освіти і науки України П. К. Хобзей.

Шановний Павле Кузьмовичу.

Спостерігаючи із середини (учительського середовища) за тим, що відбувається в освіті, хочу Вас запевнити, що він не зміниться. Він не зміниться навіть тоді, коли завтра наказом, Законом, чи ще якимось іншим актом звільнять всіх пенсіонерів і тих, хто не може, не хоче працювати по-новому. Він не зміниться, якщо запровадите сертифікацію і відміните атестацію. Він не зміниться, якщо кожен заклад очолить інноваційний директор, щоб «надихати», «запалювати», «горіти».

Чому? Це довго пояснювати і гадаю, що будь-які пояснення Вам, і всьому міністерському товариству, освітянським управлінцям – це як «припарки мертвому». Але найдраматичніше навіть не це. Ми є свідками, а Ви і Ваше оточення співучасниками і організаторами іншої ДРАМИ. Ні завтра, ні післязавтра до школи не прийде новий вчитель. Він навіть не прийде через чотири роки, коли сьогоднішні першокласники перейдуть на навчання в основну школу (5 клас). Чому? Для доказовості трохи історії.

Я закінчував педагогічний інститут у 1980 році. Чимало моїх колег, які здобували освіту у вищих навчальних закладах до 1991 р. (педінститутах і університетах), стверджують, що радянська система підготовки учительських кадрів була більш досконалою і мала переваги.

Насправді, це не так. Не всі звертають увагу на її фундаментальні вади.

Першу – ідеологічну спрямованість освітньої системи. Радянська держава не просто готувала учителя, а фахівця, який мав стати провідником марксистсько-ленінського світогляду, вихователем нового покоління борців за комунізм.

Другу – досить низький рівень фахової підготовки. У колишніх учительських, педагогічних інститутах виділяли мало годин на психолого-педагогічні дисципліни. Яскравим прикладом може слугувати мій додаток до диплома випускника історичного факультету. Наприклад, на психологію (загальну + вікову) виділяли 100 год., педагогіку (вступ до педагогіки + історія педагогіки + педагогіка школи) – 150 год., методику викладання предмета (історія + суспільствознавство) – 110 год. Загалом, враховуючи спецкурси із педагогіки (30 год.) та вікової фізіології і шкільної гігієни (50 год.), на теоретичний блок психолого-педагогічної підготовки планували 440 год. (чотири роки навчання!). Якщо врахувати, що загальна кількість годин теоретичної підготовки складала 3942 год., то психолого-педагогічна виглядала куцим додатком – лише 11% всього навчального часу, а за такими нормативами працювали всі педагогічні інститути без винятку, централізовано спускали на підготовку вчителя.

Щоправда студенти проходили короткострокову (2 тижні) педагогічну практику на ІІІ курсі і довгострокову (4 тижні) на ІV курсі, де мали б «відшліфовувати» теорію.

Радянську модель перенесли до вузів незалежної Української держави, де вона залишається до сьогодні. За роки роботи у вищій школі мав можливість переглянути і опрацювати десятки навчальних планів різних університетів України, у тому числі і педагогічних, які готували вчителів історії. Не буду втомлювати статистикою. Вона майже на 100% відповідає радянській моделі за суттю.

Наведу найсвіжіший приклад із навчального плану одного університету (не будемо наражати на небезпеку розробників цього плану, хоча творили вони його згідно міністерських вказівок!).

Освітня кваліфікація: Бакалавр середньої освіти. Професійна кваліфікація: вчитель історії і правознавства. 4 роки навчання – це 5880 годин підготовки. Із них на психолого-педагогічні дисципліни (педагогіку, психологію, декілька методик викладання фаху) – 540 год. (!) + 540 год. на педагогічну практику. Разом 1080 годин. 2730 год. (!) заплановано на викладання майже двох десятків історичні дисципліни + 1080 год. на правознавчі курси. Разом 3810 год.

А тепер перейдемо до відсотків. Теоретична психолого-педагогічна підготовка склала 9%. Це навіть менше, ніж в колишньому радянському педінституті. Доповнить цю підготовку неефективна практика. Чому? Це окрема історія.

На предметну (історичну і правову) підготовку сплановано майже 62% (!) навчального часу. У задачі запитання і не одне:

• Кого підготує сучасний педагогічний університет – історика, чи вчителя історії і правознавства?
• Наскільки підготовленим виявиться молодий педагог до роботи в умовах реалізації «Нової української школи», де він «повинен стати «агентом змін», творчим, відповідальним, який постійно працюватиме над собою, знатиме як формувати нове компетентне покоління молоді»?
• Чому всі учні без винятку навчаються за єдиними державними програмами, підручниками, а майбутні вчителі за тим, що «нафантазують» укладачі освітніх програм в окремо взятих вузах?
• Чому на історичних факультетах класичних університетів присвоюють кваліфікацію «Вчитель (викладач) історії», не читаючи студентам педагогіки, психології, методик викладання історії, права, громадянської освіти?
• А зрештою, чи мають університети фахівців зі шкільних методик?
• Хто насправді там вчить, як організовувати освітній процес у НУШ?
• Чому в університетах основними формами навчального процесу залишаються лекції і семінарські заняття?
• Чому відсутні практичні, лабораторні, не збільшують індивідуальні, на яких відшліфовується педагогічна майстерність?
• І чи є кому насправді шліфувати того вчителя?

Ви хочете, щоб до школи прийшов новий вчитель? Новими на ньому будуть хіба що мешти, штрупси і ще якийсь прикид. Без докорінної зміни підготовки педагогічних кадрів школа не отримає сучасного вчителя. Вона отримає «фахівців» старого ґатунку, більшість яких, перш ніж переступити її поріг, розмірковуватимуть: «Заходити чи майнути до Європи на заробітки?»

І це ще одна вкрай актуальна проблема: Куди і в кого держава вкладала гроші упродовж чотирьох років?

ОСВІТА