В. Громовий: парадоксальність бачення вчителів

Автор: Віктор Громовий, освітній експерт, заслужений вчитель України.

Настав час звернути увагу і на парадоксальність бачення вчителів.

1. Слухають про ідеальних вчителів, які «віддають серце дітям», попри мізерну платню і низький соціальний статус у суспільстві, але, опинившись сам на сам із проблемами виживання, сприймають це як гарну казку.

2. Хотіли б будувати індивідуальні освітні траєкторії для кожного учня (це блакитна мрія кожного вдумливого вчителя), але чудово розуміють її утопічність і недосяжність у нинішній умовах масової школи, марність докладання зусиль на вирішення тих завдань, для яких немає відповідного педагогічного інструментарію.

3. Хочуть бути вчителями гуманістами, але раз по раз переконуються, що їхня ввічливість й гуманістичне ставлення сприймається люмпенізованими батьками, як ознака слабкості й сигнал для атаки.

4. Бачать, що зневага до вчителя з усіх боків зашкалює, але не докладають зусиль, щоб запустити процес самоочищення професійної спільноти від «ложки дьогтю».

5. Уважно слухають тих, хто «знає, як треба» навчати, хто завалює вчителів вимогами, рекомендаціями, інструкціями, порадами, але лише вдають, що виконують «вказівки» зверху і роблять усе по-своєму, як правило, так, як звикли робити.

6. Читають лозунги на кшталт «учителі важливі», але свідомі того, що сьогодні виконують функцію стрілочників, тому воліють краще змовчати, закрити очі на неадекватну поведінку учнів тощо.

7. Намагаються створювати «ситуацію успіху» та забезпечувати емоційний комфорт для кожного учня, одночасно жорстко слідуючи спущеній зверху програмі.

8. Мріють, щоб від них нарешті відчепились, дали змогу «спокійно працювати», і часто не вміють скористатись на практиці задекларованими в Законі «Про освіту» академічними свободами з тим, щоб нарешті вийти із ролі «виконавця», здолати схильність піддаватись впливу апарату придушення і контролю.

9. Розуміють, що живуть в «концентраті» нових можливостей, але часто не можуть зорієнтуватись в потужному інформаційному шумі навколо школи (засиллі пропозицій різноманітних тренінгів, навчань, фестивалів, освітніх подорожей тощо).

10. Розуміють, що треба будувати «школу, яка не школа», але не готові до радикальної трансформації власної поведінки, тому, як правило, просто пасивно спостерігають, як спливає час вічних «правил» і «принципів», на яких раніше базувалась школа.

11. Не можуть не помічати побічні ефекти ситуації з примусовим і невмотивованим навчанням, але не завжди готові стати вчителями, які «рухаються» разом з учнями, на практиці відходять від «знаннєвої» парадигми освіти, у якій якість вимірюється кількістю «напханої у голови учнів інформації» (продовжують задавати «непідйомні» домашні завдання, забемхують учнів «заходами» тощо).

12. Декларують прихильність до погляду на світ з «оптимістичною гіпотезою», але на практиці мають схильність до негативної фільтрації, фокусуванні на негативних аспектах ситуації: замість рожевих одягають чорні окуляри.

13. Пристосовуються до змін, у тому числі негативних, але свідомі того, що всередині шкільної системи окремий вчитель з кожним роком все менше може реально на щось вплинути (усе так швидко змінюється, що він просто не встигає вибудувати результативну поведінку, запустити нові активності тощо).

14. Хотіли б бути вчителями, з якими дітям буде комфортно, яким вони можуть довіряти, з якими весело і цікаво, але чомусь сприймають дитиноцентрованість як неприпустиму спрямованість на задоволення усіх потреб і примх дитини (дитина в усьому права!), а не як спрямованість на її розвиток, створення можливостей для зростання всіх і кожного.

15. Висловлюють готовність сприяти цивілізованому реформуванню освіти в України, але не завжди готові зайняти активну громадянську позицію щодо прав дітей, до боротьби разом з батьками проти перевантаження дітей, надмірної кількості предметів, паперового божевілля тощо. Тож, прямо чи посередньо допомагають «тим, хто на верху», жити ілюзією, що вони успішно реформують мінливий і непередбачуваний світ шкільної освіти.

Освіта.ua