Тетяна Чернігівська: люди зі знаннями «як у всіх» стануть зайвими

Сучасних дітей варто вчити тому, як тренувати пам’ять, підтримувати увагу, як класифікувати інформацію і де шукати ту, якій можна вірити, як поводити себе в ситуації нескінченного стресу і цейтноту – переконана професор, завідувач кафедри проблем конвергенції природних і гуманітарних наук, керівник лабораторії когнітивних досліджень, доктор філологічних і біологічних наук Тетяна Чернігівська.

Комп’ютери навчилися грати в шахи. Здавалося б, що з покером такий жарт не пройде.

Здатність блефувати, poker face – все це суто людське. Але ось будь ласка: створена програма Libratus, яка розгромила чотирьох професійних гравців.

І річ тут не в іграх. Штучний інтелект набув не тільки алгоритмічних рис. Тобто, роботи насправді захоплюють нашу територію.

Ми вже знаходимося в іншій цивілізації.

Не варто вдавати, що штучний інтелект знаходиться десь в майбутньому. Майбутнє вже тут.

Те, на що раніше йшли тисячоліття, потім століття, потім десятиліття, зараз займає місяці, години і дні.

Ми набрали обертів і летимо з великою швидкістю. Наш світ – плинний, нестабільний, гібридний. Це інший світ, не той, в якому ми жили ще п’ять років тому.

І це незворотні зміни, які мають глобальне значення. Ми просто повинні це осмислити.

Людина перестала бути мірилом світу. З’явилися величини і простір, в яких ми не живемо: наносекунди, нанометри. Але все це вже впливає на нашу цивілізацію і ми повинні знати, як в цьому світі жити, що нам робити, яку здобувати освіту.

Інтернет речей, самоорганізація мереж: цифрова реальність починає бути гравцем на полі еволюції. Вона стає ознакою відбору.

Якщо я вмію всім цим користуватися, не просто на кнопочки натискати, а по-справжньому розбираюся, я потрапляю до однієї категорії людей. А якщо тільки млинці вмію смажити – до іншої.

Як жити в цьому новому світі? Людству ще дуже багато про що треба домовитися.

Коли системи доповненої реальності здатні створити повний ефект присутності, як не втратити базові уявлення про те, в якому насправді світі ми знаходимося?

Як навчити роботів приймати складні рішення? Усередині цифрового світу такі категорії, як мораль і право мають зовсім інші конфігурації.

Наприклад, безпілотник збиває пішохода. Хто за це відповідає?

Або автомобіль постає перед вибором, який є, мабуть, в кожному підручнику психології: повернеш направо – зіб’єш п’ять людей, повернеш наліво – одну людину. Куди їй звернути?

Рішення повинне бути закладено в машину спочатку. Тобто, ми відразу повинні запрограмувати моральні категорії.

Як це зробити? Хто повинен приймати такі рішення?

Припустимо, всі справи ми віддамо в руки механізмам. А що будемо робити далі?

Розповіді про те, що люди, звільнившись від рутини, почнуть писати сонети, викликає у мене посмішку. Вільна цивілізація! Вже і термін такий з’явився: “зайві люди” – люди, яким нічого робити.

Для нашої цивілізації, дійсно, настав час зупинитися і подумати: куди ми потрапили?

Ми не зможемо перетравити цю цивілізацію, якщо у нас не буде серйозних внутрішніх орієнтирів.

Ми багато чого повинні обміркувати. І зробити з цього дуже багато практичних висновків.

Наприклад, як ми повинні вчити дітей, як повинні виглядати університети?

На першому курсі у нас викладала одна пані. Вона приходила на заняття з жовтою методичкою, яку сама написала, відкривала її і починала читати вголос.

Кожен раз я жахливо злилася. Конкурс на вступ – 30 осіб на місце. Якщо я пройшла, то вже, напевно, я вмію читати. Навіщо мені їхати на інший кінець міста, щоб почути, як викладач читає книжечку, якщо я можу прочитати її самостійно за півгодини, лежачи на дивані?

Викладач або вчитель, який просто приходить викладати знання, не потрібен. Ці знання здобуваються іншим чином.

Я впевнена: те, чим ми займаємося, це вірус, інфекція. Нам потрібно просто їх інфікувати. Їм чомусь має стати цікавим те, що ми пропонуємо. Якщо їм не цікаво, немає чого витрачати на це час і гроші – марна справа!

Викладати повинні люди, які не просто доносять якусь інформацію, але пояснюють, коментують, провокують, викликають на діалог, збуджують протест. Це повинні бути люди, у яких мізки ще не заліплені пластиліном.

Якщо відкрити череп, навряд чи там можна побачити, де лежать іменники, а де – прикметники.

Але якщо є люди, які після інсульту пам’ятають дієслова, але не пам’ятають іменників – отже, такий поділ існує.

Якби ми дізналися, як насправді мозок працює з інформацією, це б перевернуло всю нашу освіту.

Справи не можуть більше йти так, як вони йдуть – очевидна річ.

Може, дітей варто вчити тому, як “зберігати” пам’ять, увагу, як класифікувати інформацію, як знаходити ту інформацію, якій можна вірити, як поводитися в ситуації нескінченного стресу і цейтноту.

Як не боятися сказати, що думаєш, навіть, якщо твоя думка не збігається з загальноприйнятою? Адже хіба не це – шлях до відкриттів?

Нам не потрібні всі ці люди, які закінчують університети і школи з тими знаннями, які і так у всіх є. Потрібні люди з відкритою свідомістю, у яких розплющені очі, вуха, а ніс принюхується. Потрібні мізки, які не заліплені пластиліном.

І завдання освіти – розвивати ці мізки далі, а не якомога скоріше їх придавити.

Переклад Тутка за матеріалами