Стрес вчителя – нещадний, та майже щоденний

Автор: О. О. Маленко, докт. філол. наук, професор ХНПУ імені Г. С. Сковороди, редактор журналу «Вивчаємо українську мову та літературу»

Одного ранку жінка вийшла на балкон і … голосно зойкнувши, застигла від побаченого. Усі тополі — свідки всього її життя в цьому домі, з якими вона розмовляла щоранку, зустрічаючи новий день — були зрубані й від них залишилися лише голі стовбури заввишки в пару метрів. Перед очима попливло, у серці защемило, у голові запаморочилося… Швидка приїхала надто пізно.

Цю історію розповіла мені одна мудра колега, коли я в дуже збудженому стані від чогось (уже й не пригадаю точно, чого саме) прийшла на роботу й почала обурюватися, травмуючи власне ж серце купою негативу. Тополина драма в той момент стала відром холодної води, що остудила мій внутрішній запал. Я досі згадую її в ситуаціях сильного нервування від якихось кривд. І коли в нашому дворі теж зрубали тополі, я вже була стійка до цього стресу, розуміючи, що нічим — своїми емоціями, гнівом, сльозами — я вже тополям не допоможу.

Стресостійкість. Останнім часом це слово посіло важливе місце в нашому лексиконі. Воно є в переліку вимог до певних посад і професій (не обов’язково пов’язаних з ризиком для життя); його часто вживають практичні психологи на своїх заняттях; до стресостійкості закликають усіх, хто працює з людьми (адже немає нічого складнішого, ніж робота з людьми) та в екстремальних ситуаціях. Стреси — суттєва ознака нашого часу, вони переслідують нас навіть уві сні, коли знервоване серце продовжує калатати від щоденних тривог, образ, острахів.

Ви снідаєте під негативні новини, коли Вам розповідають, що в нас усе погано й безперспективно? Триває війна. Зростають комунальні тарифи, ціни на транспорт і продукти.  Медицина майже вмерла. Як і наука, освіта, культура. Та й ми самі вже не існуємо по-людськи. Якщо Ви слухаєте це й приймаєте душею — тоді не лише Ваша ранкова кава припинить бути задоволенням і налаштуванням на позитив упродовж робочого дня, але й саме життя видасться жорстоким покаранням.

Не можете не реагувати й бути спокійним від усього почутого чи побаченого — не слухайте й не дивіться. Краще вийдіть на балкон чи на двір, вдихніть свіжого повітря, привітайте день. Формуємо стресостійкість.

У транспорті Вас образили, відтоптали взуття, нам’яли бока, обматюкали, задавили, не випустили на Вашій зупинці. Стрес? Ще який! Але дайте свідомості установку: переносити це спокійно, якщо Ви не можете вплинути на хід подій. Вийдіть з транспорту й забудьте ці жахи. Адже Вам ще день працювати. І для здоров’я корисніше — не нервувати, не кричати, не відриватися на інших (агресія руйнує психіку).

Часто спостерігаю, як люди збуджуються, коли їх трохи притиснуть у маршрутці чи метро. Крику! Галасу! Обурення! Але ж це громадський транспорт, тобто для всіх громадян. А ці громадяни — наші люди. Не принци крові, а такі, як є — некультурні, неохайні, матюкливі, злі. Про лють водіїв — маршруток, трамваїв, тролейбусів та автобусів годі й говорити. Наче зривають на пасажирах усю свою нерозтрачену за життя ненависть. І хоча це дуже травмує, мусимо протистояти хоча б своїм спокоєм. Не байдужістю! Ні. Розумінням ситуації: якщо потрібне Ваше втручання і воно допоможе — не баріться, реагуйте. Якщо ж сюжет не драматичний, варто переключитись.

Зверніть увагу, що в транспорті нервують здебільшого люди середнього й старшого віку. Молодь спокійно дивиться в телефон, переглядає інтернет, пише у вайбері. І байдуже, чи стоїть поряд вагітна жінка, бабуся або дідусь — це не в зоні їхнього сприймання дійсності. Хай інші собі обурюються, витрачають свої нерви, а нам байдуже. Інколи й заздриш такій душевній рівновазі. Як то кажуть: пофігістам і жити легше.

На роботі стрес стає нормальним станом. Ділова комунікація — уся емоційна. У проблемній ситуації кожен учасник спілкування раціональне розв’язання проблеми заміняє відкритими, почасти некерованими емоціями. Усе сприймається нами не через голову, а через серце. І мало хто в ділових відносинах покладається на здоровий глузд, виявляє повагу до колег, зважує на потребу термінових доручень.

В освіті зараз усе стресове: стосунки начальства й підлеглих на всіх управлінських щаблях, колег між собою, педагогів та учнів (студентів), педагогів і батьків, батьків і дітей. Негативними емоціями ми реагуємо на малозрозумілі накази, розпорядження, вказівки, коли не усвідомлюєш доцільність усього, що вимагають (хоч у школах, хоч у вишах). Обурюємося, коли учні не ходять на уроки, а студенти на пари; коли примушують клонувати численні папери — здебільшого нікому не потрібні, адже зараз усе є в електронному вигляді (хоча електронного хламу теж чимало). Стрес щогодини, а то й щохвилини перебування на робочому місці.

Але й цьому слід протистояти. Дедалі частіше звучить лайфхак: не поспішай одразу робити те, що вимагають; почекай пару днів, може, це й не буде потрібно. І в цьому закладено якусь здоров’язбережувальну ідею. Коли на тебе обвалюється купа роботи, яку нереально виконати в означений керівництвом термін, не варто заганяти себе в кут непосильною працею (шкідливо для здоров’я). Щодня в цьому переконуюся, тому вже не так миттєво поспішаю виконувати накази начальства, хоча й ризикую власним реноме (не зробила вчасно, ну то й що, зроблю зараз). До речі, перфекціонізм сьогодні вважають психологічною проблемою, яка ускладнює людині життя й погано впливає на самопочуття. Тому дрібка пофігізму інколи не завадить.

Апокаліптичний стрес для багатьох керівників — звільнення з посади чи ухід на пенсію. У нашому суспільстві начальники живуть за принципом: поки живу — керую. Без цього життя немає. І коли раптом трапляється інший хід подій і людина мусить залишити пост, часто все завершується серцевим нападом, інфарктом, інсультом, смертю. Знаю керівників, які не змогли витримати звільнення (хтось незаслуженого, хтось справедливого), підірвали своє здоров’я образою, обуренням, нездатністю змиритися із цим. Фінал сумний. А в них були дружини, діти, онуки. І їм тепер так бракує чоловіка, батька, дідуся. Жити б далі й радіти тому, що маєш.

Тож чи варто прив’язувати себе на все життя до своєї керівної посади, навіть якщо ти вже не продуктивний працівник і підлеглі давно чекають на зміни? На Заході все якось простіше: 5 років поцарював керівником, директором, ректором, деканом, приніс якусь користь суспільству — дякуємо. Хто наступний? Цивілізована зміна посадовців. Без стресів, емоцій, розпачу.

Загалом усе наше сьогоденне українське життя — СТРЕС. Щоденний. Та чи настільки все погано? Невже буденні негаразди завжди дорівнюють трагедії? Можливо, слід розрізняти складні стресові ситуації й такі, що обійдуться без втрати нервових клітин, емоційного збудження й доведеного до інфаркту серця. Як це не звучить банально, але світові ми потрібні живими й здоровими. А світ — це наші рідні, друзі, колеги. Наша робота, наш відпочинок, наші плани й мрії. І нам потрібно вчитися протистояти стресам. Якщо ми хочемо пройти свій шлях до кінця, передчасно не обірвавши його через те, що насправді не є кінцем світу.

Найголовніше — життя й здоров’я наших близьких і нас особисто. Турбота про це й справді потребує наших емоцій, переживань, тривог. Решта справ може обійтися й без зайвого надриву. Якщо вже щось допікає — читайте подумки молитви, мантри, вірші.

А тополі, від яких залишилися двометрові стовбури, за два роки стали молодими деревами, обросли густими вітами, на яких щоранку птахи зустрічають новий день своїм щебетом. Життя триває.

Автор: О. О. Маленко, докт. філол. наук, професор ХНПУ імені Г. С. Сковороди, редактор журналу «Вивчаємо українську мову та літературу»

ОСНОВА