Завжди люблю дивитися в очі дітей, які йдуть 1 вересня у 1-й клас. Ось йде лінійка — 30 хвилин нервів: «Батьки, ви куди мене привели? Ви мене точно любите?.. Букет виривається… Ну і бант попереду! Нічого не бачу за ним. Якась тітонька щось там говорить. Ой, кудись всі пішли! Мамо, а мені точно туди треба, га???»
І ось серце стукає, спітніла долонька з букетом тремтить, а потік дітей несе ошелешеного першокласника в отвір шкільних дверей. Незнайома тітонька з табличкою «1 А» заводить дітей в клас, розсаджує за парти, і… нерви не відпускають: «Що то зараз буде, мамочко дорога! А можна мені додому? Батьки, якщо мені не сподобається, я сюди більше ані ногою, ясно? А якщо вчителька — Баба Яга? Ех, Боже поможи!..»
Ось такі думки рядочком пробігають в очах першокласників 1 вересня! Пройшли в клас, сіли, рученята склали та дивляться на мене. А я на них. І розумію, що від помилки я за міліметр. Від моєї першої розмови дуже багато залежить: чи захочуть вони прийти до мене завтра й післязавтра, і після післязавтра, і потім, і взагалі… Закінчилися першовересневі уроки. «Завтра прийдете?» – «Так!!!» Проводжаю дітей, а спина вся мокра. Вкотре.
Я — вчитель початкових класів, і дуже добре розумію, що найперше моє завдання — мотивувати учня-початківця «гризти граніт» і за 4 роки не відбити природне бажання вчитися. І так само добре розумію, що я не чарівник. Що після клацання пальцями та граціозного помаху указкою 100% мої учні не вчитимуться на 12 балів, не будуть слухати мене, розкривши рота та не ворухнувшись весь навчальний день. Не будуть. Навіть якби я померла з медаллю «За стійкість біля дошки».
Привели дівчинку Ларису в перший клас. Лариса щиро не розуміє, що вона тут робить. Все було так добре 7 років, до чого ці палички та гачки? Дівчинка гудить та бурчить увесь урок: не буду, не хочу! Звисає зі стільця — руки на грудях, сидить майже на підлозі, брови звела, поглядом ладна спопелити: «Відчепіться від мене всі! Гратися хочу!».
Яка погана дівчинка, вчитися не хоче, ай-ай-ай! Так? Або краще так: яка вчителька погана, мотивувати не може! Так? Ні. І вчителька добра, і дівчинка добра, і вчитися дівчинка зможе добре та з інтересом, але через рік. Не дозріла поки дівчинка для першого класу.
«А ви її зацікавте! – каже тато. – Вижучитель, в університеті вчилися!» Мені подобаються такі речі. Завжди на думку спадає зелений помідор. Як можна його так зацікавити, щоб він за ніч почервонів і досяг висот кар’єри — потрапив в салат? При тому що посадили його в січневий сніг. Які пісні йому заспівати й танці затанцювати, щоб він замотивувався та дозрів, а не загнувся? Ніякі — він потрапив не в той час і не в те місце. Не можна зацікавити дитину, не готову до школи.
Хлопчик Анатолій. Розмовляти почав в 4 роки. Прийшов до школи у 8 років. Від дітей тікав. Уроки проводив під партою. Читати, писати не міг. Пам’яті немає. Кожен день починався з чистого аркуша. «Ви не можете зацікавити мою дитину!» Не можу. Чесно зізнаюся у своєму безсиллі. Не можна зацікавити дитину, якій найперше потрібна допомога медиків і психологів, а не таблиця множення.
Якщо в початковій школі дитина не завжди поки розуміє, що їй, власне, подобається, і повинна спробувати свої сили у всіх предметах, то в середній і старшій школі інтереси здебільшого визначені. Тому зацікавити гуманітарія доказом теореми Ферма буває важко та часто неможливо. Так само як і природженого хіміка — аналізом віршів раннього Бальмонта. Але і тут лунає гнівний голос: «Зацікавте! Ви ж в інститутах вчилися! Та ви — просто нещасні урокодавці!»
Питання. Чи може людина однаково та одночасно бути зацікавленою у вивченні мов, літературі, історії, геометрії, алгебрі, фізиці, хімії, біології, астрономії, інформатиці, фізкультурі, кулінарії, живописі, музиці, фінансовій грамотності й т.д.? Особисто вам всі предмети були однаково цікаві?
А навіщо ж тоді профільне навчання? Навіщо вибір занять за ІНТЕРЕСАМИ? Чому одні люди — гуманітарії, а інші — техніки? Одні — фізики, інші — лірики? Їх що, вчителі не зацікавили? Чому Ейнштейн не став столяром? У нього був поганий учитель праці? Чому Кличко — боксер? У нього тільки вчитель фізкультури був професіоналом?
Я з дитинства дуже люблю читати, але вчити літературу в школі було мені нецікаво. Не хотіла я розкладати на атоми вірші та здогадуватися, що хотів сказати Франко. При цьому моя любов до книг нікуди не поділася. Учитель ніяк не зміг відбити цю любов. А фізику я не розуміла при прекрасному вчителі. Тому що я — гуманітарій. І вдячна своїм вчителям фізики, хімії та математики. Але я не математик ані разу в житті. І при чому тут мої вчителі?
Мені пишуть: «У нас був прекрасний учитель географії. До географічного факультету вступило 8 осіб з нашого класу на 30 учнів. Зараз немає таких вчителів від Бога! Одні урокодавці!» Я питаю: «А решта 22 дитини чому тоді не вступили на географічний? Їх чому не зацікавив прекрасний учитель? Не вистачило професіоналізму?» Відповідь: «Ви нічого не розумієте!»
Я розумію одне. Неможливо захопити 100% дітей предметом. Хто захопився, для того ти вчитель від Бога, не захопився — ти непрофесіонал-урокодавець. Ну що ж, нехай буде так. Шкільний учитель навчає весь клас однаково та одночасно. Хто готовий і хоче взяти знання, тому воно і дається.
«Справжній учитель може зацікавити будь-якого учня». Це зручний стереотип для зняття особистої учнівської та батьківської відповідальності.
Ні, не може. І справжній учитель це добре розуміє. (Як кажуть: «Ви ж досвідчений, ви зможете!» – «Ні, я розумний, я навіть не візьмуся».)
- intense_featured_gallery:
- intense_featured_image_type:
- standard
- intense_image_shadow:
- null
- intense_hover_effect_type:
- null
- intense_hover_effect:
- 0
- intense_featured_audio_url:
- intense_featured_video_type:
- intense_featured_color:
- intense_post_subtitle:
- intense_post_single_template:
