Олеся Калинич: учитель – не професія, а спосіб життя?

Автор: Олеся Калинич, вчитель, Хустська гімназія-інтернат.

Класний керівник творить
найбільше багатство суспільства – Людину.

Василь Сухомлинський

Літо. Відпустка. Мій блог мовчить, бо його авторка дала собі слово не думати й не писати про школу до вересня. Але, гортаючи сторінку у фейсбуці, мимоволі бачиш учительок із неспокійним розумом і серцем і вкотре переконуєшся: учитель – не професія, а спосіб життя… Напевно, я б і не зірвалася, якби не вчорашня зустріч із колегою з Дніпра.

Пані Оксана – учителька з 20-річним стажем роботи, працює в сучасній школі (тут навчалася Юлія Тимошенко; ні, з виборами це аж ніяк не пов’язано, просто Оксана із захопленням розповідала, який крутий ремонт Юлія Володимирівна зробила в цьому освітньому закладі).

«Я люблю свою роботу, у мене безліч ідей, як зробити урок цікавим. Часом навіть образливо, що витрачаю себе не на дітей, а на зовсім інше», – ділиться Оксана.

А я в думках зауважую, що, справді, чомусь переважно мовчимо про «3/ (чи більше?) в 1» – вчителя-предметника-класного керівника.

У Положенні про класного керівника дається таке визначення: «Класний керівник – це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу… окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту».

Що це означає на практиці?

Класний керівник – переважно (бо ж бувають і винятки) учитель-предметник, який «веде» клас: заповнює особові справи та різноманітні картки, класний журнал тощо. Організовує екскурсії, шкільні свята. Співпрацює з батьками. Нехай у класі 30 учнів (у міських школах буває й 36). У післяробочий час до класного керівника телефонує одна мама (удень у неї власні справи, робота, зайнятість, та й спілкується вона не про всіх учнів, а про одну – власну – дитину). Мимоволі розповідь торкається життя родичів чи інших батьків… Але в класі 30 дітей. Телефонує інша мама. Тільки на хвилинку і тільки про свою дитину…. Не треба бути великим математиком, щоб порахувати неробочий час, витрачений на розмови – власне, на «законну» співпрацю з батьками. Просто в неробочий час. Але це не просто час, а ще й емоції, на жаль, не завжди позитивні.

«Ну, а що ж ви хочете? Учитель – це, по-перше, покликання, а по-друге, учителів же в педагогічних ВНЗ навчають психологічної стійкості? Чи чого вас там навчають?» – зауважать ті, які знають, як навчати дітей, просто працюють не в школі (або взагалі не працюють).

Робочий час.

Школа – насамперед діти. Буває всяке: веселилися – і хтось розбив чисто випадково вікно. А класний керівник де був? (Він, до речі, на уроках у інших класах, бо ж іще й предметник, а класне керівництво – усього-на-всього 25% його ставки).

Учень прогуляв урок. Це теж парафія класного керівника.

У класі безлад? Винен класний керівник.

Діти не готові до уроку? Класний керівник не працює.

Він мусить виховувати, опікати, стежити, формувати, оберігати… А ще він учитель. У цього вчителя було безліч ідей і море натхнення для уроків. Але. Спілкування з батьками. Заповнення документів. Карток. Справ. Пояснювальні записки. Уроки? А на них немає сил. Бо навіть класний керівник – як не дивно – людина. І ви не повірите: у вчителів є особисте життя. Мало би бути принаймні.

Який вихід? Не 0, 25%, а 100%. Класним керівником має бути не вчитель-предметник, а окрема людина. Існують школи, де класним керівником є вихователь (як, наприклад, у гімназії-інтернаті). Та таких шкіл по Україні небагато. У нас величезна армія вчителів, які готові без наказу «зверху», без реформи, без примусу віддати серце дітям, як казав Сухомлинський. Тільки приносять його в жертву «розборам польотів», паперам і, на жаль, емоційному вигоранню.

P.S. В освіті море проблем (не тільки в Україні). Ми прикриваємося красивими гаслами, а насправді… тупцюємо на одному місці. Не тому, що боїмося змін чи не хочемо їх. Переважна більшість учителів знає, ЯК і ЩО робити. Але, як не прикро, спочатку не має часу, а згодом – сил і бажання. Чому? Вивчаючи звіти, рейтинги, статистику, не чуємо найголовнішого: звичайного вчителя зі звичайної школи. А саме цей учитель і виховує наших дітей.

Оригінал