Чи знаєте ви, що в закладах вищої освіти сьогодні кількість викладачів у два, а іноді навіть у три рази менша, ніж кількість адміністративного і обслуговуючого персоналу?
Звичайно, зарплата мізерна і в тих, і в інших. Але скорочення викладачів відбувається системно через прив’язку кількості викладацьких ставок до кількості студентів, яких стає менше. У той же час адмінперсонал не скорочується такими темпами, тому що будівлі треба обслуговувати (навіть якщо вони в занедбаному стані). По суті, університети перетворюються на громади обслуговування будівель і основних фондів, які за законом ні продати, ні оптимізувати не можна. А викладачів можна.
Можливо, комусь така ситуація буде здаватися закономірною і навіть бажаною, але, на мій погляд, це катастрофа. Викладач вищого навчального закладу – це не просто провайдер освітніх послуг, це людина, яка генерує і транслює знання. Він є виробником знань і, певною мірою, освітніх технологій. Перебуваючи під загрозою постійного скорочення, викладач втрачає мотивацію інвестувати у своє професійне зростання, і таким чином приріст знань, який він міг би забезпечити, зменшується.
Якщо б викладач був захищений, навіть в умовах спаду кількості студентів, якість знань і освіти цих студентів (хай навіть їх небагато), могла б суттєво вирости. Адже у викладачів було б достатньо мотивації і часу нарощувати обсяг особистих знань. Іншими словами, викладачі могли б більше займатися наукою, ніж викладанням, і напрацьовані ними знання збагачували б суспільство.
Скорочення кількості викладачів катастрофічне ще й тому, що приріст знань не відбувається в середовищі одиноких фахівців. Науковим дослідженням потрібен колектив, колегіальність для обговорення і напрацювання нових ідей.
Але в наших умовах все це не працює. Тільки приміщення, території в нас мають захист і незмінна адміністрація, яка їх обслуговує.
Автор: Олена Панич, кандидат історичних наук, експерт Реанімаційного пакету реформ, група «Освіта-наука».
- dsq_needs_sync:
- 1
