НЕ-любовний трикутник: педагоги, батьки й діти

Так вже влаштоване наше життя, що нічого вічного у ньому немає. Руйнуються стіни, межі, кордони, змінюються суспільні уклади і, звичайно ж, взаємини між людьми. Не оминуло це і учасників освітнього процесу. І, як би прикро це не звучало, виявилися досить болісними для усіх сторін. Чому порушена колишня «гармонія» та чи існувала вона взагалі? Спробувала проаналізувати в EtCeteraУляна Лисак

Ролі, до яких ми звикли

Трикутник, про який ми пригадали, існував завжди. На найвищій вершині А – учитель. Він мудрий, досвідчений, освічений та дипломований. Він дає знання, вказівки та може дозволити собі, в принципі, будь-яке зауваження як стосовно учня, так і батьків. Він хоче, як краще, і знає, як цього досягти.

Такі істини не викликали сумнівів ні у батьків, ні в учнів, як і бажання їм якось протистояти. Усі чітко і ясно, як білий день. Усі ролі визначені, кожен знає, яка належить йому. Усім певною мірою комфортно та зручно. Такі собі неписані правила, виконувати які нас вчили із покоління в покоління. Проте настають ті самі зміни. Момент, з якого починаються виклики, протистояння, дискусії, діалоги, диспути та суперечки. Та що поробиш? В пошуку істини без цього ніяк.

Виклики для педагогічної спільноти

Можливо, не усім сподобається така думка, проте давайте говорити щиро. Яким було самовідчуття, а відповідно – ставлення батьків та дітей до педагога  до недавнього часу? Об «залізний» аргумент «Я ж учитель, я у цьому розуміюся краще» розбивалися будь-які докори, зауваження та скарги.  Хоча будьмо відвертими – така тактика діє і сьогодні. Більшість батьків, прагнучи уникнути конфлікту, мовчки погоджуються та, ніяково відводячи очі, відступаються від своєї позиції. І начебто не зробили нічого поганого, а відчуття провини все одно якось неприємно підточує. Справді, чого це я, невдячний (невдячна), смію комусь указувати. Вчать мою дитину, «в люди виведуть», а я тут зі своїми претензіями. Оце славнозвісне почуття провини, підкріплене страхом, що «потім усе відіб’ється на моїй дитині» змушує батьків мовчати. Хоча насправді ніхто й не думав підривати авторитет педагога чи сумніватися у його професійності, а лише діяв в інтересах дитини.

Бо хіба можна вважати гарними батьками тих, хто мовчки спостерігатиме, як твоя дитина хвилюється, розчаровується чи приходить додому в сльозах? Через несправедливу оцінку, приниження чи агресію? І до кого, як не до батьків, може звернутися за допомогою? Яке майбутнє чекає її, якщо вже з самого малку вона звикне до думки, що її немає кому захистити?

Тому педагогу, який «приймає в штики» претензії батьків, варто просто поставити себе на їх місце. Не сприймати все як особисту образу, а як мінімум спокійно порозмовляти. Зійти зі свого «п’єдесталу» (звичайно ж, ми говоримо не про всіх), відкинути свої наперед заготовані фрази та усвідомити, що кращий захист – це далеко не завжди напад. Та й батьки сьогодні «не ті». Знають свої права та не бояться їх відстоювати. І це нормально, хіба ні? Школа – не держава в державі й не режимний об’єкт, а соціальний інститут, метою якого є насамперед виховання особистості. Вільної, творчої, талановитої, для якої сказати «я ж учитель» недостатньо. Оце і є, мабуть, найбільшим розчаруванням та викликом для педагога. Тому що його авторитет перестав бути чимось непорушним та гарантованим дипломом про педагогічну освіту. Тепер його потрібно завоювати. Як би парадоксально це не звучало…

«Неправильні» батьки

Як ми уже писали раніше, батьки сьогодні «не ті».  Про це свідчать й численні іронічні комікси, на яких зображено, як було колись та як стало тепер. Раніше за погані оцінки педагог «сварив» батьків та учня, а зараз – навпаки.
Батькам набридло бути мовчазними спостерігачами. Набридло почувати себе винними. Набридло, що їм вказують, як виховувати дітей та у що їх одягати. Вони знають закони та постанови не гірше, ніж кваліфіковані юристи та на кожне слово вчителя знайдуть десять своїх. Одним словом – позбулися комплексу провини та страху. Звичайно, що це не всім до вподоби. Тому що батьки стали «незручними» для комунікації, ставлячи свої інтереси та інтереси своїх дітей понад усе. І це нормально, погодьтеся.

Проте  у кожної медалі є два боки. І кожна позитивна ініціатива може перерости у зловживання, якщо «перегнути палицю». Коли так зване відстоювання прав перетворюється на агресивні випади чи цькування. Коли винний наперед визначений без суду і слідства і власна позиція є єдино правильною.

Подивитися правді у вічі слід і батькам. Часто вони прагнуть перекласти відповідальність, вважаючи, що функція виховання та навчання їх чад лежить повністю на навчальному закладі. Погано вчиться? Не впорався з домашкою? Немає тих чи інших знань? Погано поводиться? «Та що вони там взагалі у цій школі роблять тоді? За що ми тільки податки платимо?». І т.д. і т.п. Вчитель винний. Бо не навчив, не проконтролював, не пояснив, не знайшов підходу.

І тепер настає черга невдоволеного батька чи матері стати на місце іншого та відповісти собі чесно на запитання: «А я би впорався?».

Про те, що жити стало складніше, знають усі. Що часу на сім’ю стає менше, роботи все більше, і левова частка громадян нашої країни виживає. Де тут знайти час ще й на якусь математику, коли й просто поспілкуватися з власними дітьми часу бракує? І починають нервувати. Тому що відчувають, що втрачають та пропускають щось важливе. Зляться самі на себе, проте самим собі зізнаватися не хочуть.  Так вже влаштована людська природа, що завжди хочеться звинуватити когось іншого. Знайти крайнього. Думаю, ви розумієте, про що я.

А що діти?

А діти у цій ситації опиняються у різних умовах. Одні опиняються між молотом та ковадлом – коли ні батькам, ні вчителям не вистачає мудрості та терпіння розв’язати конфлікт. Тоді дитина стає жертвою і що найбільш сумно – її інтереси насправді відходять на другий план, адже у цій «війні дорослих» головним стає те, «хто кого».

Інші діти все ж отримують бажану підтримку та впевненість, що за них є кому заступитися. Це ідеальний варіант, і саме до нього потрібно прагнути.

Є й треті – так звані маніпулятори. Ми дуже недооцінюємо здібності власних дітей, які іноді, щоб вигородити себе, блискуче ллють крокодилячі сльози і вдають із себе жертв. Насправді ж, відчуваючи власну безкарність, поводяться по-хамськи та випробовують вчительське терпіння. Для них це своєрідна гра. Вони дорослішають раніше, ніж мали б, та починають грати у не зовсім гідні, але дорослі ігри.

Де вихід?

А правда, як завжди, на поверхні. І не потрібно вигадувати велосипед, тому що все елементарно. Ключ до розв’язання усіх вищезгаданих проблем – в елементарній повазі. Ось де основа основ. Повага дорослих до дітей, одне до одного та виховання у власних дітях такого ж ставлення до інших. Де є повага, нема місця приниженню, образам, хамству та переходу меж. Людина, яка поважає себе, не дозволить собі діалогів у стилі «базарної» лайки, зверхності та агресивних нападів. Тому секрет простий – поважаймо одне одного. Але поважаймо щиро. Не для галочки чи красного слівця, а по-справжньому. Ось де шлях до діалогу, а не чергового переливання з пустого в порожнє.

EtCetera Уляна Лисак