Автору цих рядків на Паску виповнилося 70 років. Гарного у цій події — лише те, що вдалося дожити до такого ювілею. Написав і опублікував понад 60 книжок. З них чимало таких, які допомогли у вивченні географії, історії, права, англійської мови. Обійшов з десяток київських шкіл, обіцяв відвідати зібрання вчителів і безплатно впродовж 15—20 хвилин виступити перед ними з рекомендаціями, що корисного можна взяти з моїх книжок для навчального процесу. Жодного запрошення не надійшло. Складається враження, що директори і завучі разом з учителями стурбовані лише тим, щоб збирати з батьків гроші на свої потреби з умовною назвою «ремонт класу». Якість освіти педагогів нині не цікавить.
Більше, ніж я, ніхто в Україні не написав книжок з інтелектуальної власності. Опікуюся нею понад 40 років. Та реформа, яка нині відбувається в цій галузі, нагадує божевілля. Це саме стосується і багатьох аспектів освітньої реформи. Деякі розумні речі у ній є, наприклад, укрупнення шкіл, адже необхідно враховувати факт вимирання українських сіл.
Запроваджується 12-річне навчання. Зрозуміло, що є потреба враховувати особисті інтелектуальні здібності учнів. Та навіщо всіх навчати того, що дуже багатьом із них ніколи у житті не знадобиться? А для чого запроваджують комбіновані дисципліни? Та для того, щоб дати пристойний заробіток тим, хто писатиме книжки з таких нісенітниць. У царській школі наполегливо намагалися навчити всіх грецької мови. А для чого? Хіба вона була мовою міжнародного спілкування? Нині запроваджують нові божевілля.
У минулому сільська біднота ненавиділа багатіїв, а вони — її. Вчителів же зазвичай поважали і одні, й інші. Зрозуміло, що у вчителя в ті часи не було телевізора, комп’ютера, планшета, мобільного телефону, але він не голодував. Вчитель споконвіку був моральним авторитетом. Вчитель — це одночасно і покликання, і професія.
Але не бізнес. Нині ж судді і прокурори, незважаючи на зарплати, які в кілька разів перевищують професорські, займаються бізнесом. Намагається не відставати від них і частина педагогів. Корупція, корупція, тотальна корупція.
Я виріс у сім’ї сільської вчительки. Голодним і босим не був. Не всі діти колгоспників тоді були ситі. Мама постійно бідкалася, як звести кінці з кінцями. Частину невеличкої зарплати необхідно було тоді витрачати на «добровільне» придбання державних облігацій. Замість грошей на стіл мама клала черговий папір з водяними знаками. Це означало, що частину часу мама працювала на державу безплатно. Я добре знав, що робилося у родинах інших вчителів. Не можу пригадати якогось факту, що ганьбив би професію вчителя.
Дехто випивав, дехто з вчителів (але не вчительок) курив, хтось неохайно жив, у когось були вади характеру, але гріхи на тому і закінчувалися. Помітної корупції не було. Вчителі були справжньою сільською інтелігенцією.
Дуже слухняним я, мабуть, не був. Не мав поблажок ні вдома, ні в школі. Прочухана отримував значно оперативніше, ніж мої ровесники. Мама іноді застосовувала прийом, який дехто вважає антипедагогічним, — била сухим рушником по плечах. Це абсолютно безболісно, але чітко вказує, хто у хаті старший. Рушник привчав до порядку. У восьмому класі відібрав у мами рушник, і вона зрозуміла, що надалі виховання має бути лише словесним. Я тоді досяг віку, який називають пубертатним (англ. puberty age). Завдяки маминому рушничкові я згодом став доктором наук і професором.
У житті довелося 20 років працювати на штатній викладацькій роботі. З урахуванням сумісництва цей стаж іще більший. Коли було нестерпно важко, тримав себе у руках, нагадуючи, що я — педагог у другому поколінні, а тому вимоги до мене вищі, ніж до тих, хто ступає на педагогічну ниву вперше.
Вчителі — це сіячі знань і носії етики. До матеріальних благ мають ставитися по-філософськи і ніколи не забувати про своє покликання. Вчителі були і мають залишатися совістю нації.
Суспільство має ставитися до вчителів з повагою. Очищення суспільства від корупції слід почати з вчителів.
Сучасним вчителям гріх цуратися освітньо-етичної спадщини педагогів минулого. Хай ця стаття буде скромним пам’ятником тим вчителям другої половини ХХ століття, душі яких уже відлетіли туди, де немає божевільних реформ, зажерливості і бідності.
Іван ДАХНО,
професор
- dsq_needs_sync:
- 1
