Міністр освіти і науки України Ганна Новосад: Ми не можемо зробити всіх щасливими, але ми точно маємо зробити всіх готовими до життя

В інтерв’ю УНІАН очільниця Міністерства освіти і науки України вкотре наголосила, що реформа освіти в Україні продовжуватиметься, розповіла про майбутнє дошкільної, професійної та вищої освіти в Україні, а також поділилась, з ким частіше спілкується в уряді та за яких умов готова піти у відставку.

Ви уже не раз наголошували на тому, що збираєтесь продовжувати реформи, розпочаті попереднім міністром Гриневич. Особливо ті, що стосуються НУШ. Зараз за формою Нової української школи навчаються 1-2 класи і 3 класи (100 пілотних шкіл). Що стосується реформи середньої і старшої школи: які у Вас плани? З чого будете починати реформу у базовій школі?

Реформа у базовій середній школі у нас за планом стартує у 2021 році. До того часу ми маємо завершити реформу початкової школи («пілотні» класи у нас рухаються на рік швидше). Що стосується базової школи, то зараз ми на етапі розробки змісту. Тобто ми готуємо державний стандарт базової середньої освіти – рамковий документ, який має визначати очікувані результати навчання на кожному з рівнів базової школи. Чому його доопрацьовуємо? Ми вирішили його більш конкретизувати, щоб учителям було легше з ним прцювати, щоб батькам було зрозуміліше, що ж буде очікуватися від їхніх дітей. Також хочемо врахувати, наскільки це буде можливо, результати дослідження PISA, яке буде в грудні. Воно стосується якраз необхідної нам категорії. Хочемо подивитися і врахувати висновки уже у новому державному стандарті, під який будуть розроблені нові освітні програми, матеріали, підручники.

Плануємо підготовку вчителів. Думаємо, як нам охопити таку кількість вчителів. Вочевидь, необхідно буде залучити більший ресурс – державні і позабюджетні (не заборонені законодавством) джерела. Адже кількість вчителів значно більша, ніж у початковій школі. Це вчителі-предметники, зовсім інший підхід і надзвичайно більший виклик. Тому, скоріше за все, базова школа буде рухатися так, як це передбачено нинішнім планом реформи НУШ.

Що стосується старшої школи. Ми розуміємо, що є очевидний запит у суспільстві, при чому від усіх учасників цього процесу (у першу чергу від дітей), на те, щоб школа змінилася. Що не так у нинішній старшій школі? Це два роки (10 і 11 класи), які надзвичайно перевантажені змістом. Учні/учениці мають 20+ предметів, які не дають можливості заглиблюватися у певний напрям, зрозуміти для себе, яка галузь/сфера цікавіша. Ця система не дозволяє обирати предмети, мати індивідуальну траєкторію. Тобто загалом вона не дає можливості впровадити ті методики навчання і ту індивідуальну освітню траєкторію, яка зараз є трендом у світі і є надважливим елементом якісного шкільного навчання у старшій школі. З іншого боку, є політичний момент: реформа дійсно розтягнута в часі і це має свій сенс. Тому що в освіті не можна зробити зміни дуже швидко. Це, до прикладу, не та ж поліція – зільнили всіх, набрали нових, проатестували і все. Цей процес набагато повільніший, система сама по собі консервативніша. Тому реформа була розрахована на 12 років. Але, вочевидь, якщо ми почнемо робити старшу школу у 2027 році – це ще плюс 8 років – ми не знаємо, чи взагалі доживе до того часу НУШ – есенція, суть, філософія, принципи, чи збережеться все це крізь низку урядів, парламентів. Парламентів, сподіваюся, буде менше, а от уряди, як показує статистика, змінюються швидко. Ми не знаємо, що буде до того часу, і хочеться, щоб зміни настали швидко і вони були гарантованими. Тому ми думаємо, що є сенс розглядати пришвидшення старшої школи – наразі у планах 2024 рік. Але є низка викликів. Перший із них – це трирічне навчання у старшій школі. Це додатковий 12-й клас для тих учнів, які зараз навчаються 11 років. Відповідно, аби правильно працювати з очікуваннями суспільства, аби люди розуміли, для чого це робиться, аби бачили переваги для себе цього додаткового року, нам необхідно створити певні умови у новій старшій школі. Конкретними діями, кроками аргументувати 12-й рік навчання. Виклик не тривіальний.

До 2024 року (це зараз орієнтовна дата!) треба, по-друге, створити мережу старших шкіл. Тобто кожна область України спільно з МОН має напрацювати цю мережу за певними критеріями, яких зараз ще немає. Вони мають бути відображені у законі «Про загальну середню освіту», який зараз на розгляді у парламенті. Далі – на рівні підзаконних актів. До кінця 2019 року ми хочемо вийти із концепцією старшої профільної школи – своєрідним рамковим документом до публічної презентації: що таке старша профільна школа, де було б онаочнено наше розуміння ціє ланки.

Третій виклик – це вчителі. Тому що, як я уже говорила, у старшій школі, вочевидь, буде впроваджена індивідуальна освітня траєкторія. Тобто учні/учениці будуть обирати предмети, які вони хочуть вивчати. Предмети, скоріше за все, будуть інтегровані. До цього всього необхідно готувати вчителів, аби вони могли працювати у такому форматі, якого зараз на загал по всій Україні немає. Але, до слова, у нас уже є старші школи, які є профільними, але лише дворічними.

Також стоїть питання коштів – скільки це буде коштувати. Тому що по закону старша профільна школа має бути окремою юридичною особою і в ідеалі бути фізично відокремленою, аби старшокласники не вчилися разом із першокласниками. Це потребує величезних інвестицій у підготовку будівель. Для роботи за академічними профілями, які зараз остаточно не сформовані, необхідно підготувати школи. Мають бути лабораторії, обладнання, матеріали аби з ними працювати. Мова іде про величезні інвестиції.

От усі ці пункти треба скласти воєдино, підрахувати, оцінити ризики і обрати правильний варіант. Власне зараз ми над цим працюємо. Мене радує те, що ми уже бачимо серед активних груп директорів шкіл, керівників деяких областей, управлінь освіти, навіть окремих університетів, як-то УКУ, бажання працювати спільно для швидшого впровадження старшої школи. І ці групи уже мають певні свої концепції старшої школи. Тобто є розуміння того, що цей процес потрібно робити швидше, і напрацювання моделей уже відбувається у різних середовищах.

Наразі ми офіційно створюємо робочу групу при МОН для того, щоб напрацювати концепцію старшої школи, різні варіанти її впровадження, як на масштабі всієї країни (це найамбітніший варіант!), так і рухатися окремими пілотами, підготувати окремі області, наприклад, або окремі школи.

Одним із пріорітитів Вашої команди Ви називали дошкільну освіту. Назвіть Ваші ключові кроки у цьому напрямку. І коли уже вихователі і діти, в першу чергу, відчують ці зміни?

Все хотілося б зробити швидше, але це потребує часу і ресурсів. Не можу гарантувати, що з сьогодні на завтра будуть зміни, але ми дійсно їх хочемо зробити.

Чому ми говоримо загалом про дошкілля? Ми переконані і робимо на цьому пріоритет, що цінність дошкілля у нашому суспільстві дещо недооцінена. Дошкільна освіта у нас по закону не є обов’язковою. Держава лише гарантує старшу дошкільну освіту, але це право батьків, чи віддавати дітей до закладів дошкільної освіти чи ні. Чому ми вважаємо, що дошкілля є надважливим і це не просто наша побутова думка? Це доводять дослідження: діти, які навчаються у закладах дошкільної освіти, відповідно до своєї вікової категорії мають кращий особистісний розвиток. Вони легше інтегруються, розвивають свій емоційний інтелект, навички досліджувати світ. Тобто весь спектр розвитку маленької особистості розкривається через якісну дошкільну освіту. Інша сторона питання – дошкільна освіта є хорошим інструментом підготовки до майбутнього навчання у школі. Як показує міжнародне дослідження, ті 15-річні діти, які мали кращі результати з математики, отримували дошкільну освіту. Хто не навчався у ДНЗ – мали гірші результати. Тобто результат ланки безперервного навчання дає свої результати і на старших етапах життя. Те саме показує наше моніторингове дослідженя, яке робив Український центр оцінювання якості освіти: ті діти, які навчалися у ДНЗ, краще справляються у початковій школі. Вочевидь, підготовка до школи не має заперечувати цінність дитинства як такого, що має, в першу чергу, плекати дошкільна освіта. Це дійсно є інструментом підготовки до школи і про це необхідно не забувати.

У нас є велика проблема, коли ми, сидячи у МОН в Києві, розуміємо, що уся дошкільна освіта – це відповідальність місцевої влади. Тому потрібно продумувати законодавчі механізми впливу на дві великі проблеми дошкілля. Перше – це доступ, а друге – якість. Коли ми говоримо про доступ, то маємо дві субпроблеми: доступ у сільській місцевості – там, де зовсім немає садочків, і де охопленість дошкільної освіти на рівні близько 57 %.

У містах цей відсоток більший, але там інша проблема: садочки є, проте черги шалені. Станом на зараз черги складають понад 34 тисячі дітей. Вони з роками зменшуються, але все ж зберігаються. В обох випадках треба працювати різними інструментами. Коли ми говоримо про сільську місцевість, то наразі думаємо над урізноманітненням форм здобуття дошкільної освіти. Це може бути сімейне навчання, групи короткого дня, коли батьки зможуть віддавати дитину на кілька годин, і це не є повноцінне утримання садочку як такого.

Коли ми говоримо про місто, то вочевидь, це питання забудови. Тут МОН є вторинним гравцем. Потрібно працювати з місцевою владою і доводити їм: коли дається дозвіл на забудову нових житлових комлексів, то вони мають іти в парі із соціальною інфраструктурою.

Проте ми точно можемо закласти у законодавстві інструменти, які стимулюватимуть приватну ініціативу. Наприклад, ми б хотіли запровадити ваучери на здобуття дошкільної освіти, які батьки могли б отримати, сплачуючи свої податки, і використати їх у приватних дошкільних закладах, які зараз активно розвиваються.

Інше питання – це якість. Якщо є доступ, але до поганої дошкільної освіти, то краще нехай його не буде. Бо можна так травмувати дитину, що вона все життя буде страждати. Тому дошкільна освіта має бути якісною. Коли ми говоримо про якість, то є кілька критеріїв. Перше – це взаємодія вихователів із дітьми. Тут ми маємо працювати над підготовкою наших вихователів – це реформа педагогічної освіти. Крім того ми маємо дати належний рівень підвищення кваліфікації. Зараз над цим не працює ніхто. Ми хочемо застосувати підхід, який практикується у НУШ, та створити окрему програму підвищення кваліфікації для вихователів.

Друге питання – це освітній простір. Він має бути безпечним, комфортним і таким, що відповідає змісту дошкільної освіти. Це має бути приміщення не для «зберігання» дітей, а для їх розвитку. Тому покращення освітнього середовища однозначно є у наших планах. Зараз ми працюємо над концепцією дошкільної освіти. Готуємо закон про дошкільну освіту, де урізноманітнимо її форми. Крім того плануємо з міністерством фінансування пропрацювати модель зміни фінансування дошкільної освіти. Тому що ми розуміємо, допоки воно на місцевому рівні (а місця у нас є різні, різні території), щось змінити буде складно.

Нещодавно я була у Харкові. Там є чудова ОТГ, яка побудувала власний новий садочок і утримує його. Інші ОТГ такого зробити не можуть, або не хочуть.

Ще одне питання – це заробітні плати. Ми в Києві на рівні уряду можемо підвищити оклади вихователів, але їх нікому буде платити на місцях, тому що елементарно немає коштів. Через це, вочевидь, система фінансування дошкільної освіти також потребує перегляду. Наразі у Мінфіні готові до спільної з нами розробки концепції зміни фінансування дошкільної освіти. Думаю, найближчим часом ми вийдемо на її публічну презентацію.

Як Ви бачите поєднання НУШ і дошкілля?

Наше завдання – забезпечити якісну освіту для безперервного навчання. Вона має бути за єдиним змістом: за принципами, за філософією, за цінностями. Якщо ми хочемо дати дітям світові навички 21 століття – креативність, уміння розв’язувати складні завдання і так далі, то ми маємо буквально «зашити» їх на кожному рівні освіти відповідно до вікових особливостей.

У проекті держбюджету-2020 на освіту заплановано видатки у сумі 136,4 млрд грн, що на 7,7 млрд грн більше, ніж у 2019 році. В цій сумі і субвенція на НУШ. Мене цікавить питання, як Ви будете контролювати використання коштів на місцях? І чи були уже випадки нецільового використання державних видатків? Що сталося з тими чиновиниками?

Я особисто не чула про випадки покарання за нецільове використання грошей. Це більше питання до рахункової палати, до інших контролюючих органів. Нам, як Міністерству освіти і науки, а також міністерству фінансів, усі розпорядники на місцях мають щомісяця подавати звіт по використанню субвенції. Ми бачимо цифри, як саме використовується надана субвенція. На жаль, це з року в рік відбувається дуже повільно, неефективно. Цьому є низка чинників. По-перше, ускладнені закупівельні процедури. Окремі гравці, які беруть участь у тендерах, маніпулюють цими процесами, затягують закупівлі скаргами у антимонопольний комітет. По-друге, доволі нерозвинений ринок якісного навчального обладнання, меблів для того нового освітнього простору, який передбачається для НУШ. У поперердні роки стикалися з тим, що просто немає такої продукції, яка б задовольнила попит.

По-третє, є затягування на місцях через виконавчі органи: не збираються сесії, пізно розподіляють кошти, пізно ухвалюють рішення по розподілу в ОТГ, у районах. Це все займає час і відповідно затягує самі закупівлі. Тому уже не перший рік є випадки, що меблі чи дидактика для НУШ надходять значно пізніше.

В Україні існує дистанційне навчання. Є конкретний список шкіл у всіх містах України, які повинні навчати дітей з непідконтрольних територій (Донбас, Крим). Але на практиці не всі школи погоджуються братися за таких діток. Як Міністерство освіти і науки України контролює такі школи і куди звертатися у разі відмови зараховувати дитину, скажімо, з Донецька на дистанційне навчання у київській школі?

Ми, як Міністерство освіти і науки України, не можемо прямо впливати на школи, оскільки ми не є їхніми засновниками. Тут потрібно дивитися по кожному індивідуальому кейсу і працювати з управліннями освіти по кожній із таких ситуацій. В Україні зараз понад 3 тис дітей, які навчаються дистанційно і загалом ця система працює. Але, звичайно, є якісь рецедиви.

Мені особисто, чесно кажучи, треба більше в це вникнути. Зараз ми над цим працюємо. Хочемо зробити оцінку якості надання освітніх послуг громадянам із окупованих територій.

У кінці жовтня в Маріуполі буде великий президентський форум, другий день якого буде направлений на гуманітарну політику. Там ми хочемо обговорити стан забезпечення права на доступ до якісної освіти, проговорити всі нюанси і зрозуміти, як ми зможемо покращити надання дистанційної освіти.

Болюче питання – це підвищення заробітних плат вчителям, яке запланував попередній уряд.

Наша мета виконати закон до 2023 року. Я не знаю, який на той час буде прожитковий мінімум. Уряд декларує, цитую: «…здійснити рішучі кроки наближення до реального прожиткового мінімуму». Якщо він буде, скажімо, 5+ тисяч гривень, то і наша мета стає більш амбітною, коли ми говоримо про чотири прожиткових мінімума, як найнижчий оклад для вчителів до 2023 року. Тобто зараз складно прогнозувати, скільки точно нам необхідно буде грошей до 2023 року. Але, якщо все буде відбуватися у термінах тих данних, які є зараз, то з 2020 року виконання ухвалених рішень потребуватиме 20+ млрд грн, які у нинішньому бюджеті знайти складно. Це більше питання до Мінфіну та МЕРТу, де і як їх взяти.

Моє завдання зараз знайти хоча б якісь кошти на підвищення заробітної плати принаймні для окремих категорій, які є найбільш вразливими, як-то, наприклад, молоді вчителі, які взагалі не мотивовані іти працювати у школу. Ми будемо спільно з мінфіном та МЕРТ шукати ці додаткові кошти.

Але це зажди певна гра, і я не єдина на цьому полі. Є ще інші міністри, у яких теж є безліч своїх викликів. Тому буде непросто. Але прем’єр-міністр Олексій Гончарук, коли представляв програму дій уряду, також зазначив, що до другого читання бюджету на 2020 рік ми ці питання пропрацюємо.

Ви говорили, що один із способів знайти кошти на підвищення зарплат вчителям – це «оптимізація» шкіл і створення мережі опорних навчальних закладів. А що буде з тими вчителями, які підпадуть під скорочення?

Закриття шкіл, оптимізація мережі чи будь-які інші синоніми – це не є самоціль. Моя мета – дати кращі результати навчання дітям, кращу якість освіти. Якщо ми подивимося на вартість підготовки одного учня по Україні – це в середньому 21 тис грн на рік. Проте, є окремі території, області, які готують учня більш як за 100 тис грн на рік. І, на жаль, п’ятикратне збільшення вартості підготовки не є пропорційним підвищенню якості освіти. Тому що діти, котрі навчаються у малокомплектних школах, вони мають значно гірші результати знань. Про це говорять і результати моніторингу дослідження навчання у початковій школі. Тому питання ефективнішої мережі, питання нормальних повнокомплектних класів, де є, скажімо, понад 15 дітей (зараз у законодавстві не визначено поняття «малокомплектної школи», ми оперуємо наближеними поняттями) – це все стосується покращення результатів. І коли ми говоримо про оптимізацію мережі, то мова не йде про те, що нам треба щось закрити чи когось звільнити. Нам потрібно спільно працювати над кращими можливостями для дітей.

Звичайно, місцева влада, оптимізуючи мережу і переводячи дітей до опорної школи, має розуміти, як і куди вона працевлаштує вчителів. Більшість із них може перейти у ту ж опорну школу слідом за своїми дітьми. Проте, звичайно, має бути системна державна політика, над цим наразі працює і Мінсоц, і МЕРТ щодо працевлаштування фахівців, щодо підвищення кваліфікації, перекваліфікації, щоб учителі могли впевненіше себе почувати на ринку праці.

До кінця жовтня ми будемо мати результати по оптимізації мережі за попередній рік і уже більш точно зможемо сказати, скільки шкіл оптимізували, і як це вплинуло на якість роботи. Насправді процес оптимізації шкіл існує давно, але він рухається дуже повільно. А діти у той час з року в рік ходять у ті школи, які їм не дають якісну освіту.

Директорів шкіл уже перевели на контрактну форму роботи. Що стосується учителів: як Ви ставитеся до переведення вчительства на контракт?

Моя думка позитивна. Але, я вважаю, ми не можемо зробити це наскоком, одномоментно, наступного року. Ми маємо напрацювати концепцію такого переходу, зрозуміти, як може відбуватися перехідний період. Зараз у Законі «Про загальну середню освіту» пропонується контрактна форма роботи для педагогів, які на пенсії. Це пропонувало МОН у першому читанні закону і зберігає до другого читання. Але мова йде саме про цю категорію. Про всіх учителів у законі наразі не говориться. Думаю, поки що це ми можемо напрацьовувати, як одну з концепцій, до якої ми колись прийдем. Загалом, я ставлюся до питання контрактів позитивно, але вважаю, що це має бути дуже поступовий підхід, який зможе не зламати систему і не принести більше шкоди, аніж користі.

Серед пріорітетів МОН Ви називали і вищу освіту. Вперше у проєкті бюджету передбачено видатки на розвиток закладів вищої освіти в обсязі близько 300 млн грн. Ви наголошували, що найкращі виші повинні отримати ресурси і автономію. А що буде з гіршими? На що і кому саме будуть іти ці кошти?

Система фінансування, яку ми будемо пропонувати (і нагадаю, що це фінансування з наших з вами податків – це гроші, які ми з вами з наших кишень щомісяця витягуємо і віддаємо, у тому числі, і на вищу освіту, яка на загал не є якісною), буде базуватися на підтримці тих, хто кращий. Це підхід, який застосовується у багатьох країнах, – так зване фінансування за результатами. Механізм, який ми хочемо впровадити, наступний: якщо університет, маючи фінансову, управлінську автономію, докладає зусиль аби мати кращі програми, мати кращих викладачів, бути більш активним у міжнародній, науковій діяльності, має більший масштаб (бо він підтягнув до своєї мережі менші заклади, вони домовилися про об’єднання) – такі заклади заслужено мають мати більше фінансування. Це заслужено. Така система має стимулювати університети і надалі покращуватися, бути більш якісними. Що таке якість у розумінні звичайної людини? Вища освіта, крім того, що вона має місію розвитку нового інтелектуального знання, вона також направлена на підготовку випускників до працевлаштування на ринку праці, де потрібна вища освіта. Зараз так не є.

Університети, досить часто, протягом 5 років «зберігають» студентів, які потім виходять на ринок праці і не можуть себе знайти. Це означає, що вища освіта не дала їм тих навичок, знань і вмінь, які потрібні на ринку праці. Тоді питання: навіщо ми витрачаємо кошти платників податків і основне – час цих молодих людей? Такого бути не має. Тому університети мають прагнути до того, щоб їхні випускники отримували кращі можливості для працевлаштування і могли створювати нові інтелектуальні продукти. Їх потрібно до цього стимулювати. Ми будемо пропонувати систему, яка буде заснована на певних критеріях якості. Це буде дуже поступовий механізм. Відразу скажу: не буде такого, що наступного року усі розпочнуть із нуля. Ні. Університети отримають більше 80% того фінансування, яке вони отримують зараз. Але будуть впроваджені певні критерії, за якими решта 20% будуть їм нараховуватися, базуючись на цих індикаторах якості. За нашим моделюванням, ті університети, які зараз є великими, активними, кращими, отримають навіть більше.

До речі, такий підхід до фінансування не передбачає скасування безкоштовної вищої освіти! Але весь механізм фінансуваня за результатами буде доповнений фінансовою автономією університетів. Один із варіантів дати студенту/студентці кращу освіту – це залучити хорошого, мотивованого, якісного викладача. Такий викладач може бути тоді, коли у нього будуть привабливі умови роботи: заробітна плата, можливість вільно використовувати кошти з інших джерел. Ми дамо університетам можливість мотивувати викладачів додатковими фінансовими стимулами, надбавками до зарплати із своїх коштів, якщо університет вважатиме, що цей викладач цього достойний. Загалом, цей механізм буде стимулювати і самі університети бути зацікавленими у таких викладачах.

Якою ви бачите професійну освіту в Україні? Як підняти її престиж? Є якась «формула Новосад»?

На жаль, якоїсь магічної формули немає. У нас дійсно дуже високий відсоток абітурієнтів (близько 75%) іде у вищу освіту, а всі реашта – у професійну, що створює надзвичайний перекіс на ринку праці, і роботодавець не може знайти собі працівників. Складається така ситуація, що професійний сантехнік у місті – просто на вагу золота. Таку ситуацію, звісно, необхідно змінити. Який у нас план дій? Перше питання, яке ми зустрічаємо на кожному з рівнів, це те, як ми витрачаємо кошти. У нас шалено велика мережа закладів професійної освіти в Україні. У деяких областях у нас є 4-3 заклади, які дублюють один одного. Маючи певні фінансові можливості, ми хочемо оптимізувати цю мережу, зробити потужніші центри професійної підготовки, центри професійної освіти, які будуть мати більше ресурсів для власного якісного освітнього середовища, мати обладнання, щоб готувати людей. Тобто ми будемо іти шляхом ефективнішого використання коштів через модернізацію мережі. Ми уже працюємо над створенням семи центрів професійної досконалості у пілотних областях спільно з ЄС. Це будуть великі багатопрофільні центри, які будуть мати сучасне обладнання. Чому сьогодні профосвіта неприваблива, крім того, що є певне несприйняття робітничих професій? Тому що, коли ти приходиш у заклад профосвіти і бачиш станки 50-70-х років минулого століття, то тут немає нічого привабливого! Якби наші студенти бачили, наприклад, німецькі професійно-технічні школи, то, очевидно, це було б привабливіше. Тому без інвестицій у середовище, без оновлення обладнання цього всього не буде. Нам треба ефективніше використовувати наявні видатки і додатково направляти з бюджету кошти для створення середовища професійних шкіл.

Інше питання – це зміст профосвіти. Зараз із багатьох професій ми дуже довго готуємо фахівців, спеціалістів робітничих професій. Наприклад, ми можемо 3-4 роки готувати слюсаря – жоден роботодавець не буде стільки чекати! Тому ми будемо рухатися шляхом оновлення змісту і створення гнучкіших програм, які, у тому числі, стануть базою для другої освіти дорослих. Наприклад, якщо я звільнилася з роботи і хочу отримати другу робітничу професію, то я зможу піти на навчання до закладу професійної освіти. Сьогодні такий варіант неможливий.

Тому гнучкіші програми, які відповідають запитам ринку праці, – це шлях, яким ми будемо рухатися.

Також нам необхідне максимальне залучення роботодавців, аби той зміст освіти, який закладається у програми, був максимально наближений до потреб ринку праці. Загалом ми хочемо покращити механізм залучення роботодавців через регіональні ради цих холдерів, де вони зможуть безпосередньо впливати на якість професійної освіти, через дуальну освіту.

Тому мережа, зміст і залучення роботодавців – якщо це не буде хаотичним рухом, а системною політикою, то всі ці елементи однозначно дадуть свій результат.

Додатково, звичайно, нам необхідна популяризація професійної освіти. В Україні є дивний стереотип, що спеціаліст з робітничої професії отримує меншу заробітну плату. Це абсолютно неправда. У майбутньому абітурієнти 8-9 класів будуть отримувати пояснення, яка у них може бути заробітна плата, якшо вони підуть в ту чи іншу робітничу спеціальність. Адже вона може бути більшою, ніж в економіста на старті своєї кар’єри.

Ви одна із наймолодших членкинь нинішнього складу уряду. Чи відчуваєте на собі прояви ейджизму?

Коли мене питають про вік, то завжди це питання іде в парі з тим, що я дівчина. У нашому суспільстві молода дівчина на високій посаді – це щось неймовірне! Умовно кажучи, Себастьян Курц, який у майже 30 років став керівником МЗС в Австрії (наймолодший міністр закордонних справ у світі, – ред), нікого не здивував, і всі були захоплені. Мені здається, що це певні стереотипні перекоси у нашому суспільстві. Я особисто у нашому колективі не відчуваю проявів ейджизму. Окремі випадки фамільярності, звичайно, присікаються, і люди швидко розуміють, що ми тут не робимо ніякого розрізнення за віком чи статю. Я відверто вважаю, у ситуації, коли вік – це єдине, чого я не можу змінити, що повага до людини точно не вимірюється (вона не збільшується чи не зменшується) тим, скільки їй років. Я однаково поважаю своїх колег, яким за 65, наприклад, і кому 23 роки.

Особисто я проявів ейджизму не толерую й інших закликаю це робити. Я переконана, що людей треба судити за діями, вчинками, а не віком.

Що для Вас на сьогодні у роботі міністра освіти є найважчим?

Чесно? Ситуація із заробітною платою.

З ким із міністрів Ви спілкуєтеся найчастіше? Міністром фінансів?

Міністр фінансів популярна серед усіх міністрів. До неї не завжди легко пробитися, але ми у конструктивних взаємовідносинах. Дуже люблю/поважаю свого сусіда по уряду Володимира Бородянского (очільник нового Міністерства культури, молоді та спорту, що об’єднало відразу три відомства, – ред.) – у нас багато спільних завдань, адже гуманітарна політика має бути єдина і системна. Часто пересікаюся з міністром охорони здоров’я (Зоряною Скалецькою, – ред.). Взагалі, працюємо з усіма. Мені дуже комфортно у нашому уряді. Поки що все більш-менш командно.

За якої умови міністр Новосад готова подати у відставку?

Думаю, таких умов багато. По-перше, якщо весь уряд піде у відставку чи прем’єр-міністр, то однозначно піду і я.

Я думаю, що це також моменти, коли я буду розуміти, що не можу виконати те, що пообіцяла, мені це не вдається. Якщо я ніяк не можу це змінити, то повинен настати момент оцінки спроможності і потрібно буде обирати: залишаєшся ти чи йдеш.

Звичайно, я не зможу піти на порушення якихось власних принципів. Наразі такого не траплялося, але якщо буде певний тиск ззовні щодо якихось неправомірних, корупційних дій, то однозначно це «ні!». Якщо я не зможу цьому протистояти, то, звичайно, це питання «чому я у цій команді?».. Але станом на зараз такого немає, і я дуже сподіваюся, що не буде.

Що для вас значить щасливий учень/студент, вихователь/вчитель/викладач?

Жоден із них не може бути відірваним від іншого. Лише щасливий учитель зможе виховати, підготувати щасливого учня.

Відчуття фінансової стабільності, того, що ти себе комфортно почуваєш у соціально-економічній ситуації – надзвичайно важливе. Але щастя для вчителя – це набагато більше. Як і будь-якій людині щастя, відчуття задоволеності надає розуміння певного особистого визнання, важливості, потрібності. Це однозначно має багато спільного з престижністю професії вчителя. Це те, над чим потрібно працювати у дуже багатьох напрямках – від зарплати до загалом поваги до вчителя. Розуміння того, що вчителі важливі.

Коли ми говоримо про учнів, то це дуже індивідуальна історія. Але ми хочемо, щоб випускники/випускниці були максимально готовими до сьогодення і мали ті навички, вміння, компетентності, які допоможуть їм успішно жити, розиватися у світі, який постіно змінюється, бути готовими до вибору свого подальшого професійного розвитку.

Ми не можемо зробити всіх щасливими, але ми точно маємо зробити всіх готовими до життя. 

Вікторія Гордієнко
УНІАН