І. Лікарчук: про насилля щодо вчителя в школах

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.

Продовжую тему насилля в школах, а якщо більш конкретно – то насилля стосовно вчителя.

Є питання, на які завжди дуже складно дати об’єктивну відповідь. Йдеться про те, чи завжди вчитель має рацію у конфліктній ситуації з учнем? Чи завжди вчитель здатний запобігти і попередити конфлікт із учнем? Чи не є непрофесійні і навіть антипедагогічні дії окремих вчителів причиною конфліктних ситуацій, які можуть закінчитися злочином?

Якщо захищати честь учительського мундира, а не оцінювати ситуацію об’єктивно, то подібні запитання можуть вважатися крамольними. Але ж воно далеко не так. Давайте скажемо відверто і чесно: у закладах освіти працює чимало людей, які мають диплом про здобуття вчительського фаху, але педагогам апріорі не є.

І йдеться не стільки про знання ними свого предмету (математики, фізики, хімії, мови та ін.), як про їхню абсолютну неспроможність бути ВЧИТЕЛЕМ. Вони не люблять і не поважають учнів. Вони не володіють елементарними знаннями з основ дитячої та вікової психології. Вони не навчені спілкуватися та володіти своїми емоціями. Вони не уміють знайти підхід до кожної дитини.

Для багатьох педколективів можливість позбутися «складного» учня є найбільш бажаним варіантом розвитку конфліктної ситуації. У величезній кількості шкіл діяльність в сегменті «школа-батьки» будується або на протиставленні та взаємних звинувачення, або на матеріальних засадах.

І надзвичайно рідко – на засадах справжнього партнерства у спільній справі. А там, де партнерства і справжньої педагогіки немає, то починають працювати інші способи розв’язання конфліктних ситуацій, сутність яких полягає в психологічному і навіть у фізичному насиллі стосовно учнів.

У такому випадку наслідки не примушують себе довго чекати. Бо і учень, і його батьки сьогодні не ті, якими вони були навіть десять років тому. Люди цілком справедливо та об’єктивно вимагають до себе та своїх дітей поваги і розуміння. А школа такої поваги та розуміння у багатьох випадках забезпечити не здатна.

Не буду писати про соціальну зумовленість подібного явища. Бо вважаю, що поряд із соціальними чинниками маємо справу із жахливим зниженням професійного рівня педагогічних кадрів.

У освіті відсутні як система підготовки та приймання на роботу професійних педагогів, так і система відсіву випадкових для педагогічної діяльності людей.

Ми й досі живемо химерами радянської освіти, вважаючи диплом про вищу освіту гарантією високого професіоналізму його власника.

Існуюча система оцінки (атестації) практикуючого педагога базується на культмасових показниках колишнього соціалістичного змагання і на паперах, але не на оцінці реальних результатів його праці.

В Україні фактично знищена підготовка фахового вчителя на догоду підготовці ремісника для освіти, а педагогічна наука давно працює лише сама на себе, а не на сучасну освіту.

Багато із того, що називається «реформами», стосується лише форми і процесу, а не змісту та глибини педагогічного впливу. І коли думаєш про все це, то зовсім інакше сприймаються випадки насилля стосовно вчителя.

Їх виправдати не можна. Але і закривати очі на те, що вони, серед іншого, породжені нашою системою освіти, також.

Натомість, у цій ситуації ми не знаходимо іншого, як волати – «захистимо вчителя».

А чи не буде краще, коли нарешті почнемо щось робити для того, щоб захистити та очистити освіту від непрофесіоналізму та випадкових у ній людей?

Освіта.ua