Хто повинен виховувати — школа чи батьки?

Дедалі частіше доводиться чути скарги, що школа недостатньо виховує дітей. В цьому є своя правда. Але ж і причини такого стану справ абсолютно об’єктивні. По-перше, українська система освіти вже котрий рік переживає процес трансформації від радянських до сучасних європейських стандартів. Як наслідок — зміст освіти постійно змінюється, вимоги до навчального процесу ускладнюються, а якогось сталого стандарту не існує. Виходить такий собі броунівський рух. Та й матеріально-технічна база вдосконалюється недостатніми темпами.

В цьому є своя правда. Але ж і причини такого стану справ абсолютно об’єктивні. По-перше, українська система освіти вже котрий рік переживає процес трансформації від радянських до сучасних європейських стандартів. Як наслідок — зміст освіти постійно змінюється, вимоги до навчального процесу ускладнюються, а якогось сталого стандарту не існує. Виходить такий собі броунівський рух. Та й матеріально-технічна база вдосконалюється недостатніми темпами.

До того ж левову частку свого часу педагоги витрачають не на самовдосконалення, покращення якості навчання, використання новітніх технологій чи апробацію розроблених педагогічних прийомів, а на заповнення звітних паперів, якими сьогодні просякнута вся професійна діяльність учителя; на технічну роботу, яку, відповідно до довгоочікуваної реформи, мав би робити асистент.

По-друге, хоча заробітна платня вже виплачується не бартером, однак її розмір навряд чи можна назвати навіть задовільним. За таких умов не слід дивуватися, що вчитель постійно перебуває в пошуку додаткового заробітку, аби вийти на пристойний рівень матеріального забезпечення. Більше того, такий низький дохід від основної діяльності більшість педагогів сприймають як неповагу до професії й до себе особисто. Хоча це жодним чином не виправдовує постійних батьківських “компенсацій” у вигляді “подарунків у конверті” до будь-якого свята. 

Отож навряд чи можна говорити про високу вмотивованість працівників освіти витрачати свої сили, інтелект і майстерність на те, що цінується так слабо.

По-третє, слід пам’ятати, хто і як готує вчителів і хто саме йде вчитися в педагогічні виші. Професія викладача нині далеко не найпопулярніша, і, як наслідок, майбутніми наставниками наших дітей, покликаними передавати їм знання, стають далеко не завжди найрозумніші. Ентузіасти й педагоги від Бога губляться, на жаль, серед тих, хто свого часу за всяку ціну прагнув здобути вищу освіту, але на омріяну професію просто не набрав балів ЗНО. Тому інколи знання поширюють невмотивовані, розчаровані і абсолютно незацікавлені педагоги. Старші вчителі вже все знають і бачили, а молодші — відпрацьовують а не працюють. Відсиджують уроки й робочі години, як колись самі в школах та інститутах. Така тенденція ще більше знецінює професію вчителя, як в очах дітей, так і в очах батьків.

Є ще чимало причин того, що ми не цінуємо вчителів, — але чомусь рівень вимог до них не знижується. Навпаки, дедалі частіше суспільство артикулює, що вони нам щось винні. Від розгляду якості підручників — до виховання ідеального громадянина. До речі, багато самих педагогів невдоволені якістю підручників.

Тепер, у час активних військових дій на сході країни, нарешті згадали про недостатню фізичну підготовку юнаків, забуваючи при цьому, що самі не вважають фізкультуру серйозним предметом.

І справді — вона ж не входить до переліку дисциплін для ЗНО. За даними Інституту гігієни та медичної екології ім. О.Марзєєва НАМН України, частка шкільної молоді, яку 2013 р. лікарі визнавали здоровою (себто без хронічних захворювань і вад розвитку), коливається в межах від 9 % до 45 %. Тобто здоровими можна визнати менше половини школярів. Своєю чергою, серед цих школярів високий та середній рівень здоров’я мають приблизно 30 %. Саме їх медики визнають здатними до виконання встановлених нормативів на уроках фізкультури та фізичного виховання.

Ще дві третини практично здорових школярів мають недостатній резерв здоров’я (інакше кажучи — низький рівень адаптаційних можливостей за станом здоров’я) і потребують негайного втручання лікарів профілактичного напряму для розробки індивідуальних програм збереження здоров’я. І, знову-таки, й ця проблема не замикається на школі: чомусь ніхто з батьків не говорить про те, скільки часу й уваги вони самі приділяють прогулянкам із дітьми, активним іграм на свіжому повітрі. А хто регулярно робить ранкову гімнастику?

Звісно, ми живемо у світі сучасних технологій, і пересічна школа в Україні значно відстає від інтерактивності у світі. Саме тому дедалі частіше в суспільстві дискутуються теми альтернативного навчання, нового типу шкіл та дитячих садочків. Це вимога часу, яка, на жаль, на загальнодержавному рівні проявляється в розробці малоефективних програм. З іншого боку — це чудова можливість для розвитку бізнесу. Проте освіту за такими методиками можуть собі дозволити лише одиниці (зважаючи на їх концентрацію переважно у великих містах та високу ціну за навчання).

Скрутна економічна ситуація в державі спричиняє й інший ефект — навчання дітям просто нецікаве. Кажуть, що цей процес у сучасній українській школі можна порівняти з нудним документальним фільмом, тоді як життя поза його межами нагадує яскраву голлівудську стрічку. І, звісно, жоден учитель у такій ситуації не в змозі самотужки підняти авторитет школи як загальної інституції, що має не тільки навчати, а й виховувати.

Очевидно, все вище перелічене жодним чином не виправдовує зменшення ролі школи в житті наших дітей, а лише пояснює причини такої ситуації. Отже, ще серйозніші навантаження і відповідальність лягають на батьків. Адже більшість нинішніх мам і тат навчалися в радянській школі, де професія вчителя була дуже шанована, а його слово вважалося законом. Бачення тієї школи вони переносять на нинішню, наділяючи її, відповідно, роллю, якої вона, в силу згаданих тут і не згаданих обставин, виконувати наразі не може. І на адресу сучасної освіти дедалі частіше лунають обвинувачення.

Тим часом, говорячи про погано вихованих дітей, ми чомусь забуваємо про роль сім’ї у цій справі. Насправді родина — перша, найбільша й найдовша школа в житті кожної людини. Згадаймо: хіба не наші батьки, дідусі/бабусі розповідали нам, як треба поводитися в тій чи іншій ситуації? Хіба не з них ми беремо приклад?

Чому батьки повинні вчити дітей дотримуватися всіх норм поведінки? Є відома фраза: “Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої”. Гадаю, всім відоме таке поняття, як етикет, що означає сукупність правил поведінки, включно з манерами, одягом, формою привітань і звернень, або все те, що пов’язане з зовнішніми проявами ставлення до оточуючих. Він базується на основоположному принципі людських стосунків — взаємній повазі та взаємній ввічливості, які є обов’язковою нормою.

Усі ці правила створюються для того, щоб користуватися ними було зручно всім членам суспільства, щоб панували закони, однакові для всіх. Дуже важливо, аби підростаюче покоління розуміло, які правила гри в соціумі, як треба реагувати на проблеми чи конфліктні ситуації.

Однак інколи батьки не беруть участі у вихованні дітей і нехтують своїми обов’язками. Причини можуть бути різні. Одна з найпоширеніших — зайнятість на роботі. Тоді дитина може залишатися на відкуп найближчим родичам або няням, а батьки компенсують свою відсутність фінансуванням реальних і потенційних витрат сина чи доньки. Схожа ситуація виникає, коли, фактично, вихованням займається хтось із непрацюючих батьків. Так чи інакше, але в обох випадках процес виховання не є повноцінним.

Інша причина — коли батьки не вміють виховувати. Це природно, адже, коли народжується немовля, ніхто достеменно не може сказати, які методи й педагогічні прийоми застосовувати, щоб воно виросло саме таким, яким ми хочемо його бачити в майбутньому. Гірше те, що часом невміння не переростає у бажання навчитися, і лінія поведінки незрілих батьків шкодить як психічному, так і фізіологічному розвитку дитини.

Я глибоко переконаний, що так звані “хулігани”, “порушники громадського спокою” чи просто особи з хамською поведінкою, які трапляються в нашому буденному житті, чудово знають про загальні правила поведінки, однак ігнорують їх. Вони керуються принципом — “бо мені так зручніше”, “я розумніший за вас” чи “мені байдуже, що ви про мене думаєте”. Це, звичайно, було б позитивом, якби не заважало оточуючим. Часто така мотивація поведінки несвідома і обумовлена тим, що свого часу близькі люди, переважно батьки, замало на цьому наголошували.

Переведення життя на рівень “торгово-економічних” відносин, що, на жаль, є однією з реалій сучасної України, призводить до поглиблення кризи у вихованні дітей. Хоча правильно було б коритися правилу — “стався до інших так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе”. Проте дедалі частіше доводиться бачити переважання сили та грошей над логікою та розумом. Інтелектуальний потенціал, інтелігентність і добрі манери чомусь відступили на задній план, стали чимось другорядним, непопулярним.

Хочеться сподіватися, що ситуація зміниться. І починати зміни необхідно з себе та своєї сім’ї, бо відповідальність за наше майбутнє лежить лише на нас.

Джерело: ZN