Директор академічного ліцею поділилася враженнями про типовий день на змішаному навчанні

Автор: Оксана Пономарьова, директор Бориспільського академічного ліцею Київської області.

Типовий день на змішаному навчанні (це коли половина дітей навчається в школі, а половина – дистанційно).

Робочий день починається о 7.10 – 7.15, коли у робочий чат прилітає питання «Колеги, хто знає, у ліцеї є світло?» Хтось із «ранніх пташок» обов’язково відгукується: «Є!»

Народ бадьоро стягується до школи. Батьки раді – слава богу, сьогодні у їхніх дітей очне навчання. Діти у більшості веселенькі – тішаться, звісно, не уроками, а друзями-подругами і можливістю спілкуватись. Учителі ж розвивають екстрасенсорні здібності і загадують, скільки уроків вдасться провести.

Світло вимикають у 8.20. Пишу у вчительський чат: «Електрики нема на обох лініях, дзвінка не буде, працюємо по годиннику. Слідкуйте за повітряними тривогами!» Біжу в їдальню. Кухарі в настрої: «Встигли, Миколаївна! Сніданок є».

8.30. Фух! Усі сидять по класах і навчаються. У коридорі тиша. Можна б сьорбнути чаю, але світла нема, і чайник холодний. Ну, не дуже й хотілось.

На перерві менші та середні ганяють, ніби їх випустили на волю, і радісно верещать на весь ліцей. Час від часу я виглядаю, щоб переконатись, що нікого не ріжуть. Заспокоюю себе, що найбільший шум кращий за давлячу тишу, яка була тут 24 лютого.

Тим часом електрики нема. До виходу швидесенько біжить вчителька з ноутбуком у руках. На ходу звітується: «Я два очних уроки провела, зараз у мене онлайн. У сестри світло є, я до неї. Проведу урок і повернусь!»

Світло вмикають о 12.00. З кухні негайно починає пахнути пиріжками, що вже стояли в пароконвектоматі і чекали свого часу.

Поглядаю на годинник і весь час подумки підраховую: «Один урок провели, два, три…». Коли на годиннику 13.15 – я полегшено видихаю. 5 урок закінчився. 1–2 класи забрали додому, і вони жодного разу сьогодні не спускались у підвал. Цим маленьким дітям у сховищі важкувато…

У 13.30 задоволено кажу колегам, що день вдалий. І, звичайно, тут же у додатку волає повітряна тривога. Подумки говорю нецензурне слово і мчу до мікрофона. Лагідним голосом професійної казкарки оголошую: «Наше чарівне підземелля знову запрошує усіх до себе!» Я знаю, що старші регочуть з такого формулювання, ну і нехай. Зате менші не бояться.

Початкові класи, які навчаються в другу зміну, спускаються в укриття чемно. Парами, у руках підручник, чимчикують собі за вчителькою. Старші – веселяться, бо в сховищі набагато зручніше тусити, ніж на уроці.

У підвалі є відносно тихі закутки. Там учитель української мови приймає вірші напам’ять, або учитель хімії показує класу щось на пальцях. Або на колінах пишуть математику чи вчать англійську. Початкова ланка читає

А в основному приміщенні вчитись не вийде – там сильна луна, і від нашого стоголосся просто дзвін іде. Тут грають у мафію, бринькають на гітарі, тренуються танцювати вальс і ведуть довгі розмови.

Ще чомусь є закономірність: варто спуститись у підвал – усі одночасно хочуть водички та в туалет. І дуже бажано ще селфі у туалеті. Тому туди стоїть черга. Ще усіх дуже непокоїть, чи вони встигнуть купити пиріжок, якщо тривога буде всю перерву.

Я час від часу підіймають нагору. Учителі сидять з дітьми. Думаю, у них потім дзвенить в голові.

Нарешті секретар, яка пильно стежить за картою повітряних тривог, гукає: «Київ дав відбій! Зараз нам дадуть» Один, два, три – відбій! «Ура!» – кричить весь підвал. Дійсно ура – всього 40 хвилин сиділи. Це нормально. Ото як півтори години буває – то дуже важко.

У чотири години світло вимикають знову. Заступники поздоровляють одна одну, що придумали, як посадити другу зміну на навчання раніше. У них якраз закінчився останній урок, і школу діти покинуть у сутінках, але не затемна.

У 17.00 точно можна видихнути. Підраховуємо, що у «очників» сьогодні пропав лише один урок. «Дистанційні» уроки порахувати важче. Хоч учителі ганяють по місту, ловлячи світло, піймати його вдається не завжди. Але принаймні половину провели. І то добре. Кухня справилась. Ніхто не травмувався.

Мрійливо кажу: «Дівчата, а пам’ятаєте, колись ми приходили і просто проводили уроки… Без тривог… Зі світлом… Ото були часи».

Усі тягнемо додому ноутбуки. Без світла багато роботи просто не встигаєш зробити на робочому місці. А ще до уроків готуватись. І роботи на Класрумі перевіряти. І журнал електронний заповнювати. Тому будемо чекати світло ще увечері.

Перед сном у робочому чаті звичне питання: «Хто знає, коли завтра буде світло?» І хтось скине графік. Бо то важливо. Очне навчання можливе хоч з ліхтариками. А дистанційне без електрики і Інтернету ніяк…

Але ніхто не скиглить. Сидимо у сховищі, ловимо світло, допрацьовуємо вночі. Сердимось, коли пропадають уроки. Але радіємо, що навчання є, і діти в ліцеї.

І батьки наші прекрасні: «Завтра йдемо на дистанційне» – «Добре»; «Завтра вертаємось на очне» – «Добре»; «Терміново забирайте дітей!» – «Добре»; «З понеділка Фестиваль хліба» – «Добре». Я люблю вас, наші милі батьки!

Тим часом день минув. А завтра все почнеться спочатку: «Колеги, хто знає, у ліцеї є світло?»

P.S. Буває легше. Не вимикають світла, і немає повітряної тривоги. Таких днів мало, але це справжнє свято.

P.S.S. Буває важче. Коли повітряна тривога, нема світла і найменші учні ще в ліцеї. О, тоді можна просто витягти ноги. Дякувати богу, таке теж буває не часто.

Важко? Так. Буде ще важче. Але це – ціна нашої свободи. А вона того варта…