«Дай списати «домашку!» – невмируща фраза учнівських буднів усіх часів. На підвіконні в туалеті, на колінах в гардеробі, на спині в однокласника – де завгодно, аби тільки швидко! Хтось старанно розв’язує задачі з алгебри, хтось не менш старанно переписує – не всім же бути вундеркіндами! Так завжди було, є і буде.
Так, але трохи не так.
За часів мого навчання в школі цей процес відбувався просто: «Дай списати!» – «На!» або «Дай списати!» – «Не дам! Ти нафіга мою шапку на дерево закинув?! Ну, ладно, на!» Елементарно! А головне – безкорисливо!
А тепер, виявляється, дати списати – це спосіб заробітку. Не дружня допомога, а можливість заробити. Тож списати дають і тим, з ким не товаришують, – гроші не пахнуть. Просто ринкові відносини. Під час контрольних тариф зростає – треба зробити швидко і правильно, а якщо ще й інший варіант, то взагалі…
У процесі навчання дітям втовкмачують, що чим більше у них знань і вміння їх застосувати, тим дорожче вони зможуть продати себе роботодавцю. Адже затрачені зусилля мусять бути гідно оплачені. Багатьох це мотивує. Ось і виходить, що виконана учнем «домашка» стає товаром – він же витратив на неї час, зусилля, то чому має з кимось просто ділитися? Логічно ж?
Але наскільки прийнятними є стосунки «купи-продай» у шкільному віці? Тим паче, у межах навчального закладу. І як ставляться батьки до таких «заробітків»?
Попит створює пропозицію. Або навпаки. Немає різниці – результат той самий. Діти стали меркантильними. Невже цьому їх вчить школа???
- intense_post_subtitle:
- intense_post_single_template:
- intense_featured_gallery:
- intense_featured_image_type:
- standard
- intense_image_shadow:
- null
- intense_hover_effect_type:
- null
- intense_hover_effect:
- 0
- intense_featured_audio_url:
- intense_featured_video_type:
- intense_featured_color:
