Чи вичерпав себе диктант, як форма перевірки знань?

ДЖЕРЕЛО: ОСВІТНІЙ ПОРТАЛ

В День української писемності та мови, 9 листопада, багато українців писали Всеукраїнський радіодиктант національної єдності.

“Нова українська школа” поспілкувалася з учителями початкової, середньої та старшої шкіл про те, як у сучасному світі сприймаються диктанти, про доцільність та важливість такої форми перевірки знань у НУШ та чи диктант як форма перевірки знань наразі є корисним форматом, чи вже себе вичерпав.

Лариса Кузьменко, вчителька-методистка початкових класів ЗОШ №133 міста Києва

Я тримаюся середини в цьому питанні. Вважаю, що диктанти потрібні – ніхто ж не диктує диктанти щодня. Він робиться через певний проміжок часу, коли діти набули якихось знань, тому він перевіряє: що діти знають, а чого ні – це раз.

По-друге, він змушує дитину зібратися. Написавши диктант, діти, особливо в початковій школі, здобувають віру у свої сили. Тобто для вчителя це як підказка, а для дітей спосіб зібратися.

Окрім того, часто в класах більше половини учнів із якимись логопедичними відхиленнями. І саме диктант дає можливість учителю визначити їх точно і звернути увагу, що треба займатися з такою дитиною. Але це не означає, що треба писати диктант щодень.

Робота над помилками – важлива поведінкова ситуація

Здійснювати роботу над помилками важливо, але це треба робити правильно, відповідно до методичних рекомендацій. Якщо взагалі не проводити роботу над помилками, дитина буде думати, що так і треба, як написав, так і написав – і пішов далі. Тоді так і в житті складається: я там припустився помилки, працював над помилками в українській мові, отже, й у житті все вдасться, якщо зробити аналіз та висновки. Це вже певна поведінкова ситуація.

Теми диктантів, які найбільше до душі учням молодшої школи

Молодші школярі найбільше люблять тексти про тваринок, які-небудь випадки, які з ними сталися, це одразу викликає емоції. Починають розповідати “ой, а в мене було…”. Також, коли влучна тема резонує із сучасністю, то учні одразу мають “насторожені вушка” і включаються в текст. Але такого матеріалу мало. Навіть твори, що пропонують у збірниках диктантів – усі застарілі. Можливо, тому з’являється негативне ставлення до диктантів.

Оксана Проселкова, вчителька вищої категорії української мови та літератури середніх класів ЗОШ №11 міста Краматорськ

Я, мабуть, буду мислити традиційно в цьому питанні. Останнім часом ми орієнтуємося на перевірку знань у вигляді тестів: це, звісно, ЗНО в 11 класі, і чомусь перестає бути актуальним диктант. Він досі є контрольною одиницею, ми пишемо диктанти в 5, 6, 7, 8 і 9 класах, питання диктанту знімається, здебільшого, у старших класах.

Але, як на мене, диктант потрібен. Оскільки те, що діти вибирають як правильну відповідь під час ЗНО, – це ще не про формулювання думки, не про висловлення. У результаті, великі питання виникають під час підготовки, коли діти вчаться писати власні висловлення у вигляді обґрунтованого есе. Ба більше, у тих регіонах, де в побуті користуються російською мовою, і діти говорять і мислять переважно на уроках української мови.

Звісно, “а”, “б”, “в”, короткі фрази, максимум речення, які є в тестах, не є інструментом для мисленнєвої діяльності, тому що потрібно формулювати думку українською для того, щоби потім її передати українською. Під час написання диктанту актуалізується думання (викладаю майже 20 років у школі), діти не тільки слідкують за орфографією, пунктуацію, а їм ще дуже важливий сам текст.

Теми диктантів для середньої школи

Я завжди відповідально ставлюся до змісту, не тільки до наявності орфографічних чи пунктуаційних моментів, які мають бути згідно з темою в тексті диктанту, але й до того, про що він. Часто помічаю, що коли діти захоплюються змістом, вони починають відволікатися навіть від правил, це шкодить їм, але вони в захваті від того, що вони цю думку й цей фрагмент написали.

До прикладу, візьмемо уривок із художніх текстів. Я дуже люблю Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука. І хоч це доволі складні за структурою й синтаксично речення, це прекрасні думки.

Або, наприклад, класичний уривок із “Роксолани” Павла Загребельного “про лелек”, я думаю, усі вже писали й переписали декілька разів цей текст диктанту. Для укладачів [національних] диктантів щорічно, мабуть, велика відповідальність не тільки укласти грамотно диктант для того, щоби люди в середньому змогли впоратися з ним, а й обрати смислово цікавий контент.

Диктант у прямому ефірі – це меседж

Дорослі люди, які беруть участь у диктанті, не мають особливої підготовки до цього формату, але диктант – це меседж. Навіть факт, що диктант звучить у прямому ефірі, о певній годині й усі разом сідають його писати, складає враження, що ми читаємо спільну молитву.

Минулого року мені дуже сподобався зміст тексту Івана Малковича, цьогоріч я теж очікую від Юрія Андруховича цікаві думки. Тут, власне, навіть уже не йдеться про те, щоби грамотно чи неграмотно ми написали, а хочеться, дійсно, в унісон з усіма продумати й надіслати в космос українською мовою єдиний національний меседж. Тому подібні флешмоби надзвичайно потрібні. Це про мислення, про думки, які одним словом, одним реченням, як це буває в тестах, не висловиш.

Важливо, щоби на рівні тексту була завершена позиція або думка. Писавши диктант перші рази, ми змагалися, хотіли бути найкращими, бути серед переможців. Я пам’ятаю хвилювання вчителів, які теж долучаються й пишуть, потім втішені, якщо не припустилися помилок, але чим далі, тим більше помічаю, що це переростає не в змагання, а стає доброю традицією: разом долучитися до написання диктанту.

Не так важливо, коли ти перевіряєш текст на сайті Українського Радіо й помічаєш помилки в роботах дітей чи навіть у власній – це не змагання, а об’єднувальний акт. Мова є першим інструментом для того, щоби це зробити. Це чи не єдиний захід, мабуть, в Україні, у якому велику роль відіграє мова. І навколо неї ми збираємось і пишемо.

Діана Мельникова, письменниця, учителька старших класів української мови та літератури Новопечерської школи

У старших класах диктанти – не дуже поширена практика, тому що більший акцент робиться на творах, есе, підготовці до ЗНО. Але до 9 класу включно, як на мене, диктант – актуальна форма роботи, яка насамперед є діагностичною, тобто показує, наскільки дитина добре знає орфографію та пунктуацію, наскільки добре в неї розвинуті мовна інтуїція і грамотність.

Ми знаємо, що є люди, які інтуїтивно розставляють розділові знаки, і є ті, що користуються правилами. Є спільні форми, коли обидва варіанти працюють. Насамперед саме читання цьому сприймає, але диктант є хорошим показником, діагностикою, і після його написання й учитель, й учень можуть зробити висновок, над чим варто працювати.

Диктант – спосіб зосередження на аспектах грамотності

Тести важливі, але практична цінність диктантів незамінна, оскільки зараз багато дітей вважають, що писати рукою – марна витрата часу, це важко, цього не хочеться. Чимало не дуже позитивних коментарів чую на уроці щодо письмових робіт, але психологи довели, що саме писання рукою вибудовує зовсім інші нейронні зв’язки. Запам’ятовується матеріал краще, а через написання тексту саме рукою навичка краще відпрацьовується.

Звісно, є форми роботи, коли діти висловлюють свою думку в письмовій формі, наводять аргументи, приклади або пишуть есе чи твори. Але в цей момент учні не завжди контролюють, наскільки грамотно висловлються. Диктант – спосіб зосередження на аспектах грамотності й, на мою думку, він є хорошим тренажером.