Створення в освітніх закладах такої навчально-виховної системи, яка б сприяла максимальному розвиткові індивідуальності дитини, закладених у ній природою здібностей і нахилів, є нагальною потребою сьогодення. Адже виховання здійснюється не лише школою — це продукт усього суспільства. Тож і сім’я, і навчальні заклади, і громадські організації повинні об’єднати свої зусилля для виховання молодого покоління.
У Законі України «Про освіту» сказано, що принцип співробітництва школи та сім’ї, єдності виховних впливів учителів і батьків має пріоритетне значення у практиці виховання нової генерації. Але це якраз той випадок, коли закон існує лише на папері, а розроблені психологами й педагогами концепції гарно звучать і, на жаль, не впроваджуються на практиці.
Постановка проблеми
У повсякденному житті школа повинна вчити батьків практично втілювати принципи виховання. Сімейна педагогіка об’єднує в собі багато цінного, того, що не завжди можна реалізувати в умовах шкільного виховання. «Якщо у школі, у процесі виховання, — зазначав Василь Сухомлинський, — переважають елементи змістові, то в сім’ї — емоційні. Жоден суспільний заклад не може прищепити дитині тих якостей, які формує сім’я».
Відносини між учителями й батьками учнів часто бувають напруженими чи навіть конфліктними. Викладачі стурбовані педагогічною пасивністю багатьох сімей або відсутністю допомоги у вирішенні навчально-виховних проблем. Тож необхідність діалогу між батьками та вчителями, який базуватиметься на усвідомленні ними своїх функцій, а не на взаємних претензіях, є очевидною. Але поки вчителі будуть ставитися до своєї роботи лише як до засобу заробітку, а батьки переступатимуть поріг школи не частіше, ніж раз на півроку, прогресу годі й очікувати.
Звернімося до класиків
Ян Амос Коменський був одним із перших педагогів, які займалися розробкою питань дошкільного виховання. Для дітей до шести років він пропонував особливу материнську школу, під якою розумів своєрідну форму сімейного виховання. Материнській школі науковець присвятив розділ своєї «Великої дидактики».
Відомий своїми працями у сфері педагогіки Костянтин Ушинський, підкреслюючи необхідність педагогічної підготовки батьків, зазначав: «Батьки завжди є хоч почасти вихователями своїх дітей і кладуть перші зерна майбутніх успіхів чи неуспіхів виховання. Зрозуміло без пояснень, як важливо для них у цьому випадку набути педагогічних знань».
Звісно, не можна не згадати про напрацювання Антона Макаренка. Він сформував цілу систему хибного батьківського авторитету (придушення, дистанція, повчання, підкуп, панібратство тощо) і закликав батьків пам’ятати, що дитина — майбутній громадянин, за якого дорослі відповідають перед суспільством.
Василь Сухомлинський у свою чергу наголошував на тому, що першооснови розвитку особистості знаходяться в сімейному вихованні, бо саме «сім’я найкращим чином сприяє поступовому залученню дитини до соціального життя, у сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості».
Тож було б непогано, якби молоді батьки не нехтували педагогічною літературою. Можливо, це стане першим кроком до подолання непорозумінь з учителями своїх дітей.
Реалії сучасного виховання
Система реальних відносин між учителями й батьками, м’яко кажучи, не завжди виконує свої функції. Мовчазне чи відкрите несхвалення дій один одного, недовіра і зневага аж до яскраво вираженої неприязні, яка іноді переходить у гострий конфлікт, до якого неминуче втягуються і діти, — все це руйнує процес виховання зсередини. Одні звинувачують інших. Але відповідальність усе ж покладають на вчителя як сторону професійно зобов’язану.
Вочевидь здійснення провідної ролі педагога в організації оптимальних відносин з батьками учнів може іноді супроводжуватися значними труднощами. По-перше, вчитель, окрім морального авторитету, ніякими іншими впливами не володіє. По-друге, йому доводиться налагоджувати контакти з батьками незалежно від їхніх особистих якостей, незалежно від того, чи бажають цих контактів самі батьки.
«Становлення особистості школяра — багаторівневий процес, який повинні контролювати і батьки, і вчителі. У суперечках за те, хто є для дитини більшим авторитетом, вони забувають про бажання самих дітей. Інноваційні ідеї взаємодії сімейного та шкільного середовища розробляються постійно. Але на сучасному етапі розвитку педагогічної науки важливо приділяти увагу особистісно зорієнтованому вихованню.
Часто батьки за своєю зайнятістю приховують небажання налагоджувати конструктивний діалог із вчителем. Це може сприяти і погіршенню успішності учня, і навіть формуванню проявів девіантної поведінки», — стверджує Тетяна Лисюк, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.
Експеримент
Теорія — це, звісно, добре. Та, щоб не переливати з пустого в порожнє, краще розглядати ситуацію на конкретних прикладах. Для цього ми провели спеціальний експеримент: опитали учнів, батьків і вчителів однієї зі шкіл. Результати, м’яко кажучи, здивували.
Одним із запитань анкети було таке: «Чи визнаєте Ви свою повну відповідальність за виховання дітей?». Лише 70% батьків відповіли ствердно. Натомість 24% батьків вважають, що виховувати дітей повинні і школа, і сім’я, і суспільство, тому відповідальність за їхню поведінку, зокрема правопорушення, має розподілятися порівну. 6% батьків взагалі знімають із себе відповідальність за виховання своїх дітей, і це не може не лякати.
Відповіді вчителів на запитання «Як часто Ви контактуєте з батьками?» засвідчили, що їхні контакти з батьками не завжди мають постійний характер. Відповідь «епізодично» вибрали 25% вчителів, «рідко» — 25%, відповідь «систематично» — 50%, «не контактую» — 0%. Такі зустрічі радше спричиняються надзвичайними випадками, потребою покарати учня, а не прагненням вчителя більше дізнатися про школяра, порадитися про його навчання та виховання. Це означає, що візити до школи для багатьох родин — примусовий захід, а не вияв батьківської турботи чи бажання дізнатися про життя своєї дитини більше.
Також опитали 12 вчителів початкової ланки та з’ясували ті труднощі, які вони вирішують разом з батьками. 41% вирішує проблему поліпшення успішності, 16% — обговорюють спілкування й поведінку учнів, 16% учителів спілкуються з батьками про поліпшення психологічного клімату вдома і у школі. Лише троє з опитаних вирішують проблему адаптації дітей у школі, яка є дуже важливою у перші роки навчання. 2 % вчителів обговорюють із батьками конфлікти дітей.
Головне відчути відповідальність
Результати опитувань лише підтвердили, що проблема взаємодії школи та сім’ї поставлена справді гостро. Частина сучасних батьків погоджуються з тим, що діти все частіше залишаються наодинці зі своїми проблемами. А ще сам на сам із гаджетами, які поступово витісняють книги чи активні види спорту.
У підвищенні педагогічної культури батьків допоміжним засобом можуть стати нетрадиційні форми спілкування з учителями — тренінги усвідомленого батьківства, круглі столи, неофіційні збори. Хороший варіант — родинні свята, вони справді об’єднують. Можна користуватися численними напрацюваннями видатних українських і зарубіжних педагогів. Але все це не буде діяти доти, доки батьки й учителі не усвідомлять власної відповідальності за виховання та розвиток нового покоління. Доки фінансовий звіт для строгого боса буде більш пріоритетним, ніж концерт дитини у школі, а власні амбіції та суперечності із вчителем не відійдуть на другий план. До речі, а ваш тато знає, хто ваш класний керівник?..
Тетяна Шпак
- dsq_needs_sync:
- 1
