«Я БАЧИВ, ЯК ЗДАВАЛИ КРИМ, ЦЕ ГАНЬБА», – МОРЯК З ВОЛИНІ ІЛЛЯ СЕЛЕВОНЮК

Час вносить свої корективи, стираючи з пам’яті людей події і факти. Але й до сьогодні пам’ятає кожен день з початку 2014 року Ілля Селевонюк із села Заброди Ратнівського району . Цьому молодому чоловікові довелося побачити в житті немало. Він служив у морській охороні, коли Росія окупувала Крим. На його очах переходили на бік противника українські військовослужбовці. І до сьогодні в нього щемить у грудях за те, що батьківщина його дружини Дарії – Керч – стала зарубіжжям.

Ось уже кілька років минуло відтоді, як «зелені чоловічки» окупували Крим, і до цих пір частина людей вже й забула, коли це було та скільки часу Крим – російський.

Про це йдеться в матеріалі «Типової Ратнівщини».

Ілля зростав у звичайній сільській сім’ї Галини і Миколи Селевонюків. Був четвертою, найменшою дитиною у родині. Коли йому виповнилося 18 років, підписав контракт на несення служби у Керченському загоні морської охорони. Чотири роки у мирний час він захищав українське прикордоння з моря – у Севастополі, Керчі, Бердянську, Маріуполі.

— Все почалося у лютому 2014 року, — пригадує чоловік. – 26 лютого мені зателефонували і сказали, що оголосили навчальну тривогу. У той день почалися заворушення у Сімферополі. А вже наступного дня вранці оголосили бойову тривогу, коли у севастопольську частину морської охорони прибули «зелені чоловічки». Приблизно об 11 годині вечора командування прийняло рішення виводити кораблі у море. Ми вийшли у Керченську протоку, простояли ніч, а тоді нам віддали наказ рухатися у Бердянськ. Плисти було важко, ще стояв лід. І хоча корабель наш був старенький, за добу ми прибули в Бердянський порт. Там простояли 15 діб і вирушили в Маріуполь, бо там дислокувався наш дивізіон. А далі були події, пов’язані з референдумом. Так як більша частина нашого підрозділу складалася з кримчан, командування прийняло рішення відпустити особовий склад на референдум. 16 березня його провели і 80 відсотків особового складу нашого підрозділу не повернулося до виконання своїх обов’язків. Це був крах… — пригадує Ілля Миколайович. – З чотирьохсот осіб нас залишилося близько вісімдесяти. На нашому кораблі з 30 чоловік залишилося 9, та й то з офіцерами. Службу доводилося нести двічі на день, а раніше працювали добу через дві. Кримчани дезертирували. Їм пообіцяли «золоті гори», залякали, що буде кепсько, якщо за Україну служитимуть, от вони і пішли за Росію…

— А українці, які служили в підрозділі?

— Оце найгірше. Їм пообіцяли великі зарплати, провели пропагандистську роботу, вони й купилися на це. Зрадили Батьківщину, а тоді майже одразу їх розкидали по Росії – у Владивосток, на далеку Північ, за принципом – якщо зрадили один раз, то зрадять і вдруге. Там були навіть такі хлопці, в яких не було жодної прив’язаності до Криму чи до Росії.

— Що було далі?

— Це був крах… До червня служили, як виходило, поки не прислали з Одеси хлопців у відрядження. Тоді стали людей набирати. Не оговталися ще після захоплення Криму, як безлад почався на Донбасі. У квітні почалися події в Донецьку, в Маріуполі. Пам’ятаю, це було 9 травня. Бородаті хлопці (чеченці, осетини) захопили адміністративне приміщення Маріупольської міськради. Я тоді поїхав у Крим до дружини. Поки повернувся, вже було незрозуміло, на яких блокпостах – наші, а на яких – чужинці стоять. Маріуполь стояв у димові, палили шини, безлад творився неймовірний. Мусили поводитися дуже акуратно, щоб не привертати до себе уваги. Я, волинянин, і слова українською сказати не міг, бо це могло закінчитися дуже погано. Було прийняте рішення вигнати всю техніку в море. Три дні ми простояли, Маріуполь продовжували штурмувати, тож нас відправили в Бердянськ. Через певний час віддали наказ повернутися в Маріуполь. І так довгий час ми несли морську охорону.

— Понесли якісь втрати?

— Загинуло чимало товаришів. Був один такий випадок: в райо-ні селища Сєдова (крайня точка на лінії розмежування українського і російського кордонів) стояв катер. Ішов наступ. Противник захопив Новоазовськ і рухався в напрямку Маріуполя. Це був період Іловайського котла. Старенький алюмінієвий катер стояв просто в морі. Це була ідеальна мішень. Один влучний постріл – і дим з катера стовпом здійнявся в небо. Загинули ті, хто стояв на верхній палубі, –

матрос, який ніс сигнальну вахту, і командир. Їхні тіла так і не знайшли. Горів той катер страшно. Наші забрали поранених, від катера нічого не залишилося, одна тільки палуба догорала. Хто встиг схопити рятувальні жилети, бовтався в морі – так і врятувалися.

— Знаю, що Ви несли службу у Луцькому прикордонному загоні. Як так сталося? Чому перевелися?

— Моя дружина, Даша, з Керчі. 27 червня 2014 року ми одружилися, зіграли весілля в неї, а невдовзі голова Держприкордонслужби Назаренко віддав наказ заборонити українським прикордонникам перетинати кордон із Кримом. Вийшло так, що я по один бік, а вона – по інший. Даша була вагітна. Жити в Маріуполі ми обоє не хотіли. Було дуже небезпечно, бо сьогодні він наш, а завтра ще чийсь, та й саме місто брудне й непривітне. Згодом мене відпустили у відпустку. Разом з Дашею ми приїхали в Заброди до моєї мами (тато помер у 2010 році). Даші сподобалося і вона сама запропонувала переїхати жити на Волинь. Влітку 2015 року Даша переїхала в Заброди. Мене відпустили лише на кілька днів допомогти перевезти їй речі. І вже тут виявився парадокс. Свідоцтво про шлюб, видане в Керчі у 2014 році, вважалося недійсним, а дружина чекала дитину. Треба було терміново щось робити. Тож на основі документів, які підтверджували вагітність, нам зареєстрували шлюб вже вдруге, в Ратному. От і вийшло, що в нас із Дашею було два весілля. Одне – в Керчі 27 червня 2014 року, друге – в Ратному 18 червня 2015 року. Наступного дня я мусив повернутися на службу в Маріуполь. Там прослужив ще до 25 грудня 2015 року, а вже тоді перевівся у Луцький прикордонний загін. За тих два роки, може, тільки місяць часу назбирається в сукупності, що ми з дружиною бачилися. На весілля в Керч тільки відпустили, потім переїхати на Волинь дружині, і коли народилася донечка Валерія 31 серпня 2015 року.

— Де служили на суходолі?

— Два місяці працював у Щитинській Волі, потім у Новогрузьках неподалік від Ягодина.

— Уже більше двох років Ваша дружина живе на Волині. Вона спілкується з рідними з Криму?

— Так, звичайно. Гостювала в них у Керчі, тільки недавно повернулася. Мріяв і я поїхати туди на Новий рік, але, мабуть, мені не варто, небезпечно, бо там і друзів багато залишилося, і недругів так само. Побачать, скажуть, кому треба, і без вини винним стану. І хочеться, і страшно, і образливо водночас.

— Чому так? Що думаєте про ту ситуацію, яка зараз в Україні?

— За Крим мені надзвичайно образливо. Але разом з тим за будь-який конфлікт у державі відповідальна влада. Так не може бути, як є в нас. Все могло би бути по-іншому. Я бачив, як здавали Крим, це ганьба!

— Але ж на референдумі кримчани проголосували за приєднання півострова до Росії…

— За той час, що я провів у Криму, корінні кримчани ніколи не вважали, що вони українці чи росіяни. Це самобутній народ, який завжди був відокремлений від одних і від інших. Вони самі по собі. Але велику роль зіграла російська пропаганда. Вона, як крапля в склянку, капала, капала і заповнила її. Росіяни потроху ту пропаганду вливали, а референдум був уже логічним завершенням. Вистачило Путіну кілька чоловік ввести, провести якийсь примітивний референдум, і люди повелися на це.

У день, коли журналіст «Типової Ратнівщини» спілкувалися з Іллею Миколайовичем, він здавав кров у центральній районній лікарні. Має рідкісну групу – четверту і резус мінус. Розповідає, що під час служби в Криму не раз доводилося здавати кров, щоб урятувати людям життя. Рік тому, коли народила дитятко його сестра, він здав у Ратнівській ЦРЛ кров і його дані записали, щоб у разі необхідності звернутися до нього. Такий день настав. У важкому стані в реанімації перебував молодий чоловік. Потрібна була кров групи четверта мінус, от до Іллі і звернулися. Він погодився.

— Чому не здати, якщо це може врятувати людині життя?! – пояснює чоловік. І хоч за плечима у нього чимала життєва історія, він ні про що не шкодує. Каже, що доля йому така дісталася. Зараз 26-річний Ілля з дружиною Дашею, яка, до речі, гарний перукар, і донечкою Валерією мешкають разом з його мамою в Забродах. Хтозна, як складеться їхня доля в подальшому, але чоловік щиро вірить і сподівається, що війна на Сході закінчиться і Крим таки повернеться до України.

Джерело: Волинські новини