Українські «берегині» в Берліні: Місія «Повернути заручників»

Коментарі щодо зустрічі Нормандської четвірки на рівні міністрів закордонних справ, яка пройшла минулого понеділка після 16-місячної перерви – дуже різні: від «знову ні до чого не домовились» до «вдихне нове життя в Мінський процес». Хоч би як там, для України принципово важливим стало те, що вперше в цьому колі обговорили дві теми: розміщення на Донбасі миротворчої місії ООН і звільнення заручників і політв’язнів.

ПУБЛІЧНІ І НЕПУБЛІЧНІ ЗАРУЧНИКИ

Перша тема більш на слуху у світової громадськості як «глобальна». На сьогоднішній момент чи видно світло в кінці тунелю, позиції сторін, як охарактеризував їх український міністр Павло Клімкін, знаходяться «в різних всесвітах».

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

Друга тема – немовби приземленіша, ближча чи що, що, втім, зовсім не означає, що легко вирішується. «Відмашку» на те, щоб предметно обговорити цю проблему, дали фактично президенти двох країн Петро Порошенко та Володимир Путін, які до цього поговорили про неї по телефону.

У Берліні про це говорили цілих півтори години. Світовій громадськості, з більшим чи меншим ефектом, зараз постійно надається інформація про 64 українських політв’язнів – в’язнів Кремля: 24 з них утримують у Росії, 40 – в окупованому Криму. Звучали конкретні прізвища і називалися конкретні кроки, які треба зробити. В першу чергу, щодо тих, хто зараз голодує, а це кілька людей, життя яких дійсно перебуває під загрозою. Говорили про допуск омбудсменів до затриманих в РФ і в Україні, і це, хочеться вірити, вже починає працювати.

Але є ще інші, так би мовити, непублічні бранці – ті, хто був захоплений кілька років тому і в буквальному сенсі зник. Про них говорять не так голосно, принаймні, в публічному просторі. Але для їх рідних ситуація є чи не більш розпачливою, адже багато хто навіть не знають – чи живі їхні сини / чоловіки / батьки / брати. Вони нічого не знають про їх місцезнаходження. І вже не знають, в які двері битися. Від розпачу та безсилля, частково – ображені на владу, вважаючи, що та недостатньо активна в цьому питанні.

Навіть точних даних про їх кількість немає: СБУ підрахувала, що в заручниках на окупованих територіях Донбасу залишаються не менш 108 українців і ще 402 вважаються зниклими безвісти; в громадській організації «Мирний берег» стверджують, що на кінець травня 2018 року значаться зниклими 1148 чоловік, з них 150 військовослужбовців і 998 цивільних, у тому числі 33 дитини. Є й інші цифри – у бік збільшення, причому всі вони різні. У будь-якому випадку, це сотні людей.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

Це про них сказала, коментуючи підсумки берлінських переговорів, представник України в Тристоронній контактній групі з урегулюванню ситуації на Донбасі, перший заступник голови Верховної Ради Ірина Геращенко: «Також порушувалося інше болюче питання – пошук зниклих безвісти і допуск до пошуку і у в’язниці Міжнародного комітету Червоного Хреста».

У цій статті хотілося б згадати тих, про кого не так вже часто кажуть у світовій пресі. Та й у нашій зрідка. І, можливо, навіть не знають про них взагалі. Це наші хлопці, які взяли в перші ж тижні і місяці війни на себе основний удар ворога і опинилися на непідконтрольної території, про долю яких мало що відомо.

БЕРЕГИНЯ

Мами кількох таких воїнів побували в Берліні саме на початку тижня – спеціально, щоб привернути увагу учасників «Нормандського квартету» до свого болю. Алла Макух, голова Всеукраїнської спілки матерів і родичів учасників АТО «Берегиня» (мама військовослужбовця 40-го батальйону «Кривбас», який був визволений), Олена Сугак, Наталія Карпова, Людмила Свірська і Людмила Мирончук (місце знаходження синів яких, також військовослужбовців 40-го батальйону, не встановлено) і Юрій Сіньковський, полковник, замкомбата батальйону «Кривбас», голова Громадської організації «Батальйон національної оборони «Кривбас». Вони та українські активісти в Берліні і російські друзі, що приєдналися до них, зустрічали прибулих до резиденції МЗС ФРН «Борзіг» у передмісті Берліна фотографіями зниклих і плакатами. Лише один з учасників переговорів не помітив цього пікету, демонстративно відвернувшись в інший бік.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

Натомість на німецького і французького дипломатів – Хайко Маасау і Жана-Ів ле Дріана – ця картина справила сильне враження. І під час складної розмови вони були «в одному човні» з українською делегацією, наполягаючи на тому, що треба якомога швидше починати пошуки зниклих і міняти людей.

Проблема в тому, що та сторона, принаймні на офіційному рівні, схоже, не надто зацікавлена не тільки в тому, щоб віддавати наших, а й у тому, щоб забирати своїх. Київ же не раз повторював, що готовий на компроміси в цьому питанні. «Українська сторона готова до компромісів для звільнення людей, яких утримують в РФ і в ОРДЛО. Сподіваємося, що телефонна розмова президентів України і РФ, що стосується цієї проблеми, сприятиме швидкому вирішенню питання. Розраховуємо, що РФ перегляне свою позицію щодо важливої гуманітарної ініціативи – створення за участю України, РФ і Міжнародного комітету Червоного Хреста тристороннього механізму пошуку зниклих безвісти», – сказала після чергової зустрічі в Мінську, яка відбулася вже після берлінських переговорів, прес-секретар представника України в Тристоронній контактній групи, екс-президента Леоніда Кучми Дарка Оліфер.

Хочеться вірити, що Москва таки дасть відмашку і процес зрушиться з мертвої точки. Інакше ж не відбувається ніколи і нічого.

Втім, були прецеденти, коли комусь пощастило і їх обміняли завдяки безпосередньо особистим контактам. У тому числі, і через Віктора Медведчука. Кількох людей вдалося витягнути з підвалів козаків, коли ті воювали з «ДНР-івцями». Але це лише окремі щасливі випадки.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

Великий обмін наприкінці грудня показав, що все можливо. Але після нього процес знову застопорився.

Мамам не легше від того, що влада не веде переговорів з терористами. Вони готові говорити з ким завгодно, аби тільки повернути своїх найрідніших. Формулу «Всіх на всіх» вважають неправильною, бо за нею обміняти людей неможливо. Краще, кажуть вони, просуватися невеликими кроками, мінятися нехай і невеликими групами, але постійно.

«КРИВБАС»

Треба зауважити, що в історії з «Кривбасом», так і іншими такими підрозділами, ситуація ускладнюється тим, що йдеться про так звані добробати, а не регулярні війська. Різне, чого вже там, розповідали про дії цих бійців. Потім батальйон зовсім розформували, і його колишні командири впевнені, що через те, бо «забагато знали» про дії воєначальників і причини розгромних поразок в перші місяці війни.

«Кажуть: добробати, їх Коломойський мобілізував… Дійсно, тоді прийшло чимало добровольців, але були й ті, кого призвали порядком. Люди йшли захищати Україну, вони йшли виконувати чоловічу роботу. Чому ж таке ставлення?» – дивується Юрій Сіньковський. Він у 2014-му приймав цих хлопців. Згадує, що хлопці прийшли непідготовлені зовсім, в руках гвинтівки не тримали – а їх на передову, і вже туди, на фронт, їм, у яких не було навіть найбільш необхідного, рідні передавали куплені на власні гроші бронежилети та інші речі першої військової необхідності. «Але почуття патріотизму зашкалювало», – говорить Сіньковський.

Батальйон одним з перших вступив у бої. І єдиний з усіх пройшов обидва котла – Іловайський та Дебальцевський.

З 499 осіб загинув кожен шостий.

Про долю як мінімум 16 людей мало що відомо. Про те, що люди живі, дізнавалися від знайомих, через священиків, а також з репортажів на росТБ. Тоді, на початку війни російське телебачення похвалялось картинками українських бійців – немічних, побитих, в бинтах; залюбки демонструвало кадри з ними, на колінах, з пакетами не головах…

СТУКАТИСЯ В УСІ ДВЕРІ

Мами ніколи не перестануть шукати своїх дітей. Вони готові стукати у всі двері. Зараз в Берліні вони зустрілися з депутатом Європарламенту від ФРН Ребеккою Хармс, а також з депутатом Бундестагу Мануелем Саррацином та екс-депутатом Марі-Луїзою Бек.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

У січні були в Парижі, зустрічалися з помічником Емануеля Макрона, в офісі омбудсмена. Спілкувалися з євродепутатами. Були в Іспанії, Португалії. Показували фото, розповідали, пояснювали, влаштовували акції. У Києві зустрічалися з представниками НАТО, обговорювали тему з представником США Волкером, пікетували посольство РФ і передали лист Путіну (не відомо, чи дійшов він взагалі). Зверталися до представників Червоного Хреста, ОБСЄ, інших міжнародних організацій…

На українську владу мами також трохи ображені. Дуже часто сім’ям таких зниклих без вести бійців не надається ніяка допомога, допомагають одне одному самі, часом надходять кошти від небайдужих людей. «Ми не протестуємо, ми хочемо привернути увагу, в тому числі і нашої влади», – говорить Алла Макух. Їй пощастило, її сина визволили в лютому 2016 року, після 13 місяців у полоні, але вона продовжує займатися цією роботою.

«Берегиня» звертає увагу на те, що як такої групи пошуку зниклих безвісти поки немає. Є структура при Міноборони, але вона може лише «діставати» вантаж 200 з «сірої» зони. Реально пошуки ніхто не веде. ОБСЄ і Червоний Хрест бойовики просто нікуди не пускають. Не пускають і мам, хоча вони готові пішки йти і шукати.

Щоб хоч щось дізнатися про нинішнє місцезнаходження своїх синів і по можливості передати їм як мінімум ліки, намагаються це зробити і через матерів «з того боку». «Своїх дітей чекають мами з обох сторін», – говорить Макух. У минулому році так вдалося передати ліки, гуманітарну допомогу у в’язниці і колонії – всього 32 посилки. Але після великого обміну в грудні цей канал зник: ті сім’ї, отримавши своїх, виїхали в Росію і тепер «бояться звідти».

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

Однак з’явилася надія зустрітися з Комітетом російських матерів. На нейтральній території, можливо – в Мінську, за допомогою ОБСЄ. На 4-й рік війни ці жінки «дозріли» для контактів.

В самій Україні, крім «Берегині», з цієї проблематики діють також Об’єднання рідних загиблих і зниклих без вісті (Харків), Спілка матерів «Захист»; зниклими волонтерами, цивільними полоненими займається «Блакитний птах».

Материнські організації говорять про те, що їм відомо як мінімум про 137 місць, де перебувають полонені українські бійці. Багатьох, ймовірно, використовують як примусових робітників – на копанках, на заводах в ОРДЛО.

У цих жінок, їх невісток та онуків тільки одна мрія – знову обійняти своїх улюблених. А буде це зроблено «під фанфари» в рамках великої політики або тихо і без помпи – для них неважливо.

УКРІНФОРМ