–Юлю, Юлю!.. – голос сестри, першокурсниці Інституту журналістики, схвильовано і радісно зривався на високих нотах, – а я…, а я… Я їхала в одному ліфті з Москаленочком!!!
Для студентів такі піднесені емоції від зустрічі з директором Інституту були звичними, бо спілкуватися із ним – це щастя. Анатолій Захарович ніколи не проходив байдуже повз студентів, навіть не обмежувався традиційним привітанням. У нього для кожного знаходилося добре слово: цікавився справами, запитував, як здоров’я родини… Здається, знав про студентів усе!*
Дуже рідко, але бувало, коли директора інституту хтось сильно розлючував. У такі моменти в приймальній було пусто і тихо. Секретар Олена (вона теж ладна була б піти, але не могла) пошепки повідомляла, вказуючи на двері кабінету: «Там — такі громи і блискавки! Останній, хто заходив, кулею вилетів!». А заходити треба. Мовчки сісти і вислухати потік емоцій, що тривав декілька хвилин. А тоді озвучити конкретну проблему, з якою прийшов. Захарович переключався миттєво. Директор інституту вирішував проблеми, давав конкретні вказівки. Перед тим – нічого не було, і це не обговорюється! Навіщо воно комусь?..
Насправді, мав унікальну пам’ять – міг згадати кожного студента, сказати звідки він і хто у нього батьки, де працює і де проходив практику. На співбесіді на творчому конкурсі відповіла на запитання комісії, що хочу працювати в рідній газеті «Ленінське слово» на Срібнянщині. Через п’ять років Москаленко повідомив комісії із розподілу, що свій вибір місця роботи я зробила іще при вступі на факультет!
Було в Москаленка таке тестування: «Оце з тобою вчився,.. забув його прізвище,.. у нього батько ще працював…». Розумієш, що Захарович знає про це сімейство у трьох поколіннях більше, ніж ти – про однокурсника, але включаєшся у гру і розказуєш якісь дрібні деталі, з яких директор ліпив свою «мозаїку», свій образ того, кого, мабуть, кудись рекомендує…
Анатолій Захарович був чудовим менеджером – весь колектив (і студенти, і викладачі) почував себе з ним, як у Бога за пазухою. Скільки гарячих студентських голів він врятував! Тільки зараз розумієш, наскільки демократичним був факультет журналістики у 80-ті роки минулого тоталітарного сторіччя. Тоді, щоправда, нам здавалося, що так є скрізь. Ми випускали альтернативні «офіційній» стінівці «Слово – зброя» газети, обирали студентського декана, проводили Дні самоврядування, організовували аукціони, де, окрім «багатотомних» конспектів найсвідоміших відмінників, розігрувалася чашечка кави із Москаленком у кафе «Москаль-чарівник» (так між собою ми називали кав’ярню на другому поверсі нашого Жовтого корпусу).
У сучасному сенсі директор Інституту журналістики Анатолій Москаленко справді був чудовим менеджером, хоч навряд чи зрадів би такому компліменту. Як людина усталених поглядів, Захарович важко сприймав все, що прийшло з розпадом Союзу: комерцію, бізнес, рекет, фірму і таке інше. Мабуть, тому якось несподівано спитав: «А ти де працюєш?». «Ну, як же? — кажу, – Ви ж знаєте: створили інформаційне агентство, продукуєм інформацію, розсилаємо на усі регіони…» «Все це добре, – не дослухав Москаленко,– у наш час тебе б уже за тунеядство притягнули. Пиши заяву до аспірантури, я підпишу».
Москаленко не боявся бути на короткій нозі зі студентами, вміючи, однак, не переступити межу й не опуститися до панібратства. Він вмів мотивувати й заохочувати. Прикладом тому – пікніки-недільники для організаторів «Журналістської весни». Наступного дня після свята (з досвіду відомо, ой як нелегкого в організації і проведенні!) студенти й викладачі, причетні до Журвесни, вирушали в Рудики, на університетську базу відпочинку. Спочатку – обов’язкове прибирання території, а потім – шашлики й спілкування…
Насправді важко з професором Москаленком було не студентам і підлеглим, а начальству. Нехай мені заперечать ще живі головні редактори, директори, ректори і міністри. Приміром, телефонує Захарович високому чиновнику і лагідно так каже: «Москаленко – моє прізвище». Йому секретар відповідає: «Керівник розмовляє по паралельній лінії». А він ще лагідніше: «Ви попросіть, щоб він ту слухавку поклав, а оцю взяв». Пам’ятаєте, паньство?
Робочий день для Анатолія Захаровича ніколи не обмежувався визначеними розпорядком годинами. В останні місяці життя, пізнім вечором він, ідучи додому, стомлений, спускався на перший поверх, сідав на диван і задумливо спостерігав, як капітан на капітанському містку. Чи то обираючи подальший курс велетенського журналістського корабля, чи просто аналізуючи прожитий день…
І щоразу питав: «Ти знаєш, що ми робимо завтра?» Якось спробував відповісти і почув: «Це тобі треба знати, іншим – однаково!»
Він був сміливим новатором. Загорався якоюсь ідеєю й активно переконував інших, що вона – класна й її конче необхідно реалізувати. Так влітку 1987 року студенти отримали експериментальну практику – у Рокитнянській районці на Київщині, а у 1988 – у обласній «Радянській Донеччині». Дві студентські редакції на місяць замінили редакційні колективи. Зі справжніх журналістів залишався тільки головний редактор, на голову якого сипалися всі шишки, і в якого метали блискавиці розгнівані студентськими матеріалами партійні лідери районних та обласних масштабів. Й досі не зрозуміло, як такий експеримент міг зародитися у середовищі партійно-радянської преси, де вільнодумство й думки, не затверджені партійними зборами й не одобрені «згори», суворо каралися й не мали права на існування. Вже в роки незалежної України, виношуючи ідею відродження експерименту, стикалися із нерішучістю редакторів, з їх острахом порушити звиклий ритм, налагоджені стосунки із засновниками видань.
Галерея «Маргінеси» існувала в Інституті журналістики задовго до PinchukArtCentre, а виставки робіт, приміром, Ентоні Міро були звичними. «Грала музика, пахло кавою», гуляли Надзвичайні і Поважні Посли, нардепи і чиновники. Ми відкривали для світу «гаварецьку» чорну кераміку, «петриківські» розписи, народних майстрів Волині, Львівщини, Дніпропетровщини… Якось за висвітлення такої події на українському телебаченні попросили грошей. Захарович поцікавився: хто кому платить? Зателефонував на Держтелерадіо, попросив прислати радіо-кореспондента, бо за телебачення просять грошей, а на радіо – безкоштовно. Приїхали всі телеканали…
Анатолій Захарович зіграв не останню роль не лише у нашому становленні як фахівців, переконавши, що журналістика – не професія, а спосіб життя. Він долучився й до створення нашої журналістської родини. Мабуть, першим від батьків довідався про рішення одружитися, він з радістю прийняв запрошення на весілля, на якому було чимало викладачів. Для старшої доньки Олесі очікуваною подією, що стала традицією, було привітання Москаленка з днем народження. Ледве виглядаючи із-за великого букета гладіолусів, вона заходила в кабінет. Анатолій Захарович брав її за руку й ішов гуляти Інститутом. Відвідувачі у приймальні супроводжували їх словами: «Яка гарна у вас внучка!».
На запрошення на наше одруження Захарович відреагував одним словом: «Нарешті!». Те весілля збиралося біля Жовтого корпусу на бульварі Шевченка. Уявляєте жах вахтерів: заходять студенти, а виходять: наречена, жених, свідки… Москаленко тихо спитав: «А що, хтось не поїде?»…
Він справді був батьком. Батьком великої журналістської родини. Турботливим, уважним, чуйним, до якого спішили ділитися радістю й ішли за порадою, шукаючи виходу зі скрутних житейських обставин. Для нього не підходить граматично правильне дієслово «був». Бо й через роки після переходу його в інший вимір він двічі на рік – 12 липня й 13 листопада – збирає біля себе на Байковому людей з однією групою крові. Біля біломармурового пам’ятника не чути традиційних сумних промов. Тільки спогади. Здебільшого – веселі й оптимістичні. Такі, як і сам Анатолій Захарович.
Колись на Байковому нас таки пов’яжуть «менти». Бо на кладовищі так не веселяться. Та уявити собі «скорбну» фізію на могилі Москаленка я не можу. Ну, не співпадає та фізія із Захаровичем! І він не зрозуміє. А це – найстрашніше!
Він надихає й мотивує. Дає поради й сили долати перешкоди й берегти вірність. Вірність родині, вірність професії, з якою повінчаний на все життя. Вірність собі!
Автори
Нестеряк Юлія
Нестеряк Юрій
- dsq_needs_sync:
- 1
