Мабуть, одним із вічних для української політики й українського політикуму питань залишається депутатська недоторканність. Та сама, про яку навіть ідеться в коаліційній угоді: «Ми забезпечимо рівність усіх посадових осіб держави перед законом, обмежимо всі види імунітетів від кримінального переслідування. Будучи відкритими та підзвітними перед суспільством, ми будемо керуватися у своїй діяльності виключно правом, скасуємо депутатську недоторканність та будемо нести повну відповідальність за свої дії перед Українським народом».
Коаліційна угода Верховної Ради України VIII скликання була підписана 27 листопада 2014 року блоком Петра Порошенка, ВО «Батьківщина», Народним фронтом, Радикальною партією Олега Ляшка й партією «Самопоміч», але за майже два з половиною роки депутатська недоторканність нікуди не поділася. Щоправда, розмови про неї практично не вщухають. То з одного депутата треба зняти привілеї, то з іншого. То хтось щось поцупить чи хабаря візьме, то хтось когось відлупцює, а то, буває, що й до іншої країни втекти можуть. І кожного разу руки у правоохоронних органів виявляються зв’язаними все тією ж сумнозвісною недоторканністю — ну, ось не можна депутатів чіпати, щоб вони не вдіяли, та й годі.
Чого ж усі гучні заяви й емоційні вигуки про відкритість, підзвітність, відповідальність і про відсутність бодай якоїсь потреби в недоторканності закінчуються нічим, щоб потім вкотре відновитися, і так щоразу? За що саме депутати чіпляються, як вош за кожуха?
Президент України Петро Порошенко ще понад два роки тому вніс до Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)» № 1776 від 16 січня 2015 року та ще й надав йому статус невідкладного. Уявляється, що закон мав розглядатися, прийматися і вступати в дію вже найближчим часом. Але ж понад два роки! Звісно, законопроект викликав не просто жваве, а навіть бурхливе обговорення, яке, як це не дивно, закінчилося не тільки включенням питання до порядку денного, але й успішним голосуванням («за» були 365 депутатів). Тодішній спікер Володимир Гройсман сказав, що законопроект має бути перевірений Конституційним судом, «для цього потрібен місяць і тоді почнеться відлік. Це означає, що у вересні ми проголосуємо за зняття депутатської недоторканості, і це рішення відразу набуде чинності». Конституційний суд 16 червня все того ж 2015 року надіслав до Верховної Ради свій висновок, а 14 липня 2015 року законопроект Верховна Рада не прийняла, направивши на доопрацювання… Цікаво, наскільки товсте сукно, під яке поклали ці папери? Від чого саме ніяк не відмовляться народні обранці? Чи кожен виборець уявляє, що ж воно таке, ота сама недоторканність?
Насправді недоторканність може бути різною. Розрізняють парламентський індемнітет і парламентський імунітет, які і є двома складовими того, що в Україні узвичаєно вважати депутатською недоторканністю.
Якщо добре подумати, то депутатові потрібен саме індемнітет, тобто можливість залишатися незалежним і дотримуватися тільки власної точки зору під час роботи в парламенті: чи то підготовка законопроектів, чи голосування, чи виступи з трибуни. Ось тут депутат дійсно має бути захищений, якщо, звісно, не йдеться про заклики до зміни державного устрою чи до сепаратизму або про інші антидержавні й антинародні дії й висловлювання. Тож виходить, що й індемнітет може бути для когось надмірним? Чи не лунали з парламентської трибуни висловлювання про необхідність федералізації, що якраз закликом до зміни державного устрою і є? А публічна зневага до державної мови? А захист інтересів держави-агресора? Послухавши деяких депутатів, наприклад, Наталію Королевську, Нестора Шуфрича, Вадима Новинського, Юрія Бойка, Михайла Добкіна, чомусь виникають сумніви в необхідності збереження навіть індемнітету. А таких же «народних» не так і мало. Але чи хоче Україна слухати заклики підкоритися ворогу?
Звісно, якщо ці чи інші парламентські мудрагелі потраплять людям під злу руку, то жоден імунітет не врятує: і боки намнуть, і борошном обсиплють, і зеленкою прикрасять, а то й на смітник викинуть. Але ж це незаконно та й не дуже виховано. Ну, наговорив із трибуни якийсь горе-депутат якихось дурниць, ну, побилися вони прямо в залі, ну, покричали люди під стінами парламентської будівлі… І що? І все! А без індемнітету й до юридичної відповідальності можна закликати й навіть притягти. Та поки не у нас і не зараз.
Друга складова депутатської недорканності — то власне імунітет від кримінальної відповідальності. Країна вже не один раз спостерігала, як той самий імутітет за потреби знімається. І Химчині кури регочуть. Спочатку прокуратура, користуючись усіма засобами масової інформації, кілька разів, а частіше кілька днів, а то й не один тиждень, оголошує про свої наміри зняти недоторканність, зробивши подання у Верховну Раду, потім пред’явити підозру й потім заарештувати, мало не вигукуючи дитяче «хто не сховався, то ми не винні». А потім розпачливо б’є в поли: «Ой, лишенько, і цей утік! Як же це так? Ось ми йому пальчиком покиваємо й скажемо, щоб повертався», — бо ж ніхто не сидить і не чекає, коли це диво станеться.
Цікаво, але, мабуть, закономірно, що звичайних людей більше цікавить саме зняття з депутатів імунітету, а не ідемнітету, щоб реальною стала хоча б депутатська відповідальність за вкрадене, бо ж крадуть не гаманці на базарі. Властиво, щоб принаймні перед Кримінальним кодексом усі були рівними не тільки на папері. Та чи скоро депутати всіх фракцій і блоків, а також позафракційні відмовляться від затишного й безпечного кожуха недоторканності?
То що ви кажете? Обіцяли? Та я вас прошу: обіцянка — цяцянка, а дурному радість. Невже ж український народ згоден відчувати себе дурнем?
Джерело: Зрада
- dsq_thread_id:
- 5669646858
- dsq_needs_sync:
- 1
