Світовий досвід оптимізації соціальної політики

Складне соціально-економчіне становище детермінує пошук оптимальних моделей державного управління та реформування ключових секторів економіки України. Для того, щоб забезпечити ефективну трансформацію системної матриці, необхідно детально проаналізувати досвід успішних європейських проектів та виробити довгострокову стратегію розвитку.

Реалізація ефективної соціальної політики – це той чинник, від якого значною мірою залежить цивілізаційний розвиток будь-якої держави. Соціальна політика передбачає забезпечення соціальної безпеки, регулювання соціальних процесів, реалізацію інтересів споживачів, створення умов для сталого людського розвитку, і займає суттєве місце в механізмі забезпечення потреб людини. Категорія “соціальна політика” широко використовується в соціальних науках, теорії і практиці державного управління, в офіційних державних документах. Соціальна політика – невід’ємна складова діяльності держави, відповідальної за добробут, розвиток і безпеку своїх громадян.

Зважена соціальна політика зберігає стабільність у суспільстві, що дозволяє йому розвиватися без значних потрясінь, заколотів та революцій. Соціальна політика є своєрідним “амортизатором” ринкових ризиків, тому її основним критерієм є рівень суспільної злагоди та солідарності. Особливу роль соціальна політика відіграє в суспільствах перехідного типу, оскільки її механізми захищають людину від втрат доходу, а населення взагалі – від негативних наслідків економічних реформ, структурних трансформацій виробництва, ринкової стихії. До того ж, соціальна політика – це той інструмент, за допомогою якого влада може впливати на суспільство і отримувати підтримку політичного курсу, який проводиться.

Соціальна політика – це система заходів інститутів суспільно- політичного життя, спрямованих на забезпечення оптимального розвитку соціальної сфери, підвищення добробуту та задоволення потреб суспільства як загалом, так і окремого громадянина. Під суспільно-політичними інститутами мається на увазі сукупність суб’єктів, які беруть участь у здійсненні соціальної політики. Є загальноприйнятим, що соціальна політика передбачає реалізацію комплексу заходів, які мають актуальну і довгострокову спрямованість на вирішення соціальних завдань у відповідності зі стандартами міжнародного співтовариства, здатними забезпечити прогрес на міжнародному, національному і регіональному рівнях у різних сферах суспільного життя.

Основними напрямами соціальної політики є наступні:
• політика в сфері доходів населення, яка передбачає встановлення соціальних стандартів життя, параметрів життєвого рівня, забезпечення зростання заробітної плати;
• політика зайнятості та охорони праці, яка передбачає законодавче встановлення засобів охорони праці, видів і форм соціального страхування, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, запобігання безробіттю;
• соціальний захист, що передбачає визначення та встановлення параметрів пенсійного забезпечення та інших видів соціального страхування, соціальної допомоги, соціального обслуговування, а також соціальних пільг і гарантій;
• демографічна політика, яка передбачає стимулювання репродуктивного зростання населення, державну допомогу сім’ї, регулювання міграційних процесів;
• політика розвитку соціальної сфери: культурна, мовна, релігійна, молодіжна, рекреаційна політика, охорона здоров’я, у сфері освіти, науки, тощо.
До завдань соціальної політики належать наступні:
• гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров’я, культуру, житло;
• досягнення гідного рівня матеріального добробуту і умов життя людей;
• забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;
• орієнтація державної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім’ям;
• забезпечення підтримки соціально найуразливіших верств населення;
• вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, збільшення тривалості життя;
• розвиток соціальної інфраструктури;
• забезпечення стабільності суспільної системи
В основу здійснення соціальної політики у соціальних демократичних державах покладаються такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідальність, соціальне партнерство.

Принцип соціальної справедливості є загальновизнаною цінністю демократичної держави. Соціальна справедливість – одна з фундаментальних цінностей суспільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи.

Завдання зрівняльної справедливості полягає у наданні всім громадянам однакових можливостей, що є виправданим в ситуації соціального старту, а також у тому випадку, коли «слабкість» одних індивідів у порівнянні з іншими, є об’єктивною.

Розподільча справедливість означає, що індивіди винагороджуються за успіх, що стимулює докладати ще більше зусиль. Разом з тим ставляться в обмежене положення ті члени суспільства, які не здатні з будь-яких, в тому числі й об’єктивних, причин до продуктивної діяльності.
Принцип соціальної солідарності випливає з почуття взаємної відповідальності, яка поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління – минуле, теперішнє і майбутнє.

Принцип індивідуальної соціальної відповідальності означає, що кожен громадянин повинен передусім самостійно дбати про власний добробут, не перекладаючи цих обов’язків на державу.
Соціальне партнерство є невід’ємним інститутом сучасного демократичного суспільства, що полягає у функціонуванні розвинених взаємозв’язків між працівниками, роботодавцями, а також державою на засадах співробітництва, компромісів, узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. Таким чином, на практиці принцип соціального партнерства існує у формі трипартизму, який передбачає участь у переговорному процесі трьох сторін: держави, працівників і роботодавців.

У формуванні й здійсненні соціальної політики беруть участь чимало суб’єктів, діяльність яких визначається конкретними соціальними інтересами й здійснюється на основі тієї або іншої нормативно-правової бази. Це – державні органи влади, органи місцевого самоврядування, недержавні організації, громадські об’єднання. Тобто залежно від того, хто ініціює та встановлює ці взаємини та проводить відповідні заходи, розрізняють види соціальної політики: державну, регіональну, корпоративну. Основним суб’єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі є держава, яка визначає загальні її засади, мету, завдання, пріоритети, нормативно-правову базу й проводять безпосередню практичну роботу з її реалізації.

Державна соціальна політика – це дії держави в соціальній сфері, що переслідують певні цілі, співвіднесені з конкретно-історичними обставинами, підкріплені необхідними організаційними й пропагандистськими зусиллями, фінансовими ресурсами й розраховані на певні етапні соціальні результати.

Важливе місце в досягненні поставленої мети має стратегія соціальної політики, яка являє собою своєрідний план розв’язання соціальних проблем країни на кожному конкретно-історичному етапі. У демократичному суспільстві плюралізм ідеологій та наявність різних суб’єктів породжує розмаїтість цілей і багатоманітність стратегій соціальної політики. Кожна зі стратегій входить складовою частиною в ту або іншу ідеологію й програму суспільного розвитку.
У зарубіжній соціальній практиці стали загальновизнаними запропоновані в 1990 р. Г. Эспинг-Андерсеном три моделі соціальної держави, а відповідно і соціальної політики:
• ліберальна (або англосаксонська),
• континентально-європейська (консервативна)
• скандинавська (або соціально-демократична).

Ліберальна модель соціальної політики ґрунтується на наявності у суспільній свідомості віри в регулюючі можливості ринку та розвинутою системою приватної благодійності. Її формування відбувалося в умовах домінування приватної власності, ринкових відносин і під впливом ліберальної трудової етики. Ця модель набула широкого розвитку в Австралії, США, Канаді, Великобританії і Японії. Основними умовами функціонування ліберальної моделі було мінімальне втручання держави в ринкові відносини й обмежене застосування заходів державного регулювання. У внутрішньому валовому продукті державному сектору економіки належить лише невелика частка.

Саме тому домінуючу роль у соціальній сфері відіграють не державні органи, а приватні добродійні організації, створені за різними ознаками – етнічними, релігійними чи іншими. Ця модель передбачає державні обов’язки з соціального захисту лише для найбільш вразливих груп населення. Для втілення у життя та успішного функціонування цієї моделі у сфері виробничих відносин мають бути створені максимальні умови для розвитку підприємницької активності. Таким чином, сутність ліберальної політики полягає у зниженні ролі держави у розв‘язанні соціальних проблем громадян, наданні їм якомога більшої свободи для самостійного їх розв‘язання.

Континентально-європейська (консервативна) модель впроваджена в країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою, зокрема, Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Голландії, характерна опора на правове регулювання системи соціального забезпечення. Вперше ця модель була розроблена наприкінці 40-х рр. ХХ ст. Християнсько-демократичною партією Німеччини, і викладена у так званих дюссельдорфських принципах.

Ця модель заснована на об’єднанні зусиль у розв’язанні соціальних проблем, коли відповідальність окремого підприємця замінена системою їх обов’язкової колективної відповідальності під контролем держави. Модель припускає наявність корпоративної системи соціального захисту в рамках підприємств. Уряд використає соціальне партнерство як механізм узгодження інтересів найманих робітників і роботодавців, інструмент регулювання класової боротьби з метою підвищення рівня соціальної захищеності зайнятого населення. Ця модель має обов’язковою попередньою умовою високо й добре організоване суспільство і є підсумком політичної прихильності суспільства принципам добробуту.

Відмінною рисою континентально-європейської моделі є “самоврядність” страхових кас, що перебувають у спільному веденні власників підприємств і впливових профспілок, які представляють інтереси найманих робітників. Розмір гарантованих виплат у випадку безробіття залежить від виробничого стажу, а строки – від тривалості сплати страхових внесків, їхньої величини й віку працівника. У багатьох країнах період виплат допомоги з безробіття збільшений для осіб старше 50 років.

Скандинавська (або соціально-демократична) модель. Провідну роль у соціальному захисті населення відводить державі і надає базове забезпечення всім громадянам країни з державного й місцевого бюджетів, сформованих за рахунок податків. На відміну від ліберальної моделі, де кожен сам піклується про свій добробут і забезпечення, ця модель соціальної політики заснована на концепції “солідарності”, у якій соціальний захист розглядається як справа всього суспільства, а не окремо взятих індивідів. Саме тому її нерідко називають солідарною. Ця модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи – Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також у Нідерландах і Швейцарії.

Пріоритетними завданнями державної соціальної політики вважаються загальна зайнятість і вирівнювання доходів населення та пом‘якшення розшарування суспільства за рівнем доходу. Розвинутий державний сектор економіки служить основою фінансування соціальної сфери, зміцненню якої сприяє високий рівень оподатковування. Частка державних витрат у ВВП становить у Швеції 66 відсотків, у Данії 61 відсоток, у Фінляндії 56 відсотків. Основна частина цих витрат іде на задоволення соціальних потреб населення. Досить значну частину становлять і трансферні платежі, завдяки яким відбувається перерозподіл національного продукту на користь найменш забезпечених верств населення. Головною особливістю цієї моделі є універсалізація соціального захисту населення, як гарантованого права всіх громадян, забезпеченого державою. Модель відрізняється високою роллю держави в усуспільненні доходів і загальнонаціональних соціальних механізмів керування.

Економічна основа цієї моделі – ефективне виробництво, повна зайнятість, сильні об’єднання роботодавців і профспілок, договірні відносини між ними, які контролюються державою, високий рівень перерозподілу суспільного продукту. У країнах, де застосовується така модель соціальної політики, податки, як правило, досить високі, мають непрямий характер і пов’язані з роздрібним продажем товарів і послуг населенню. Доходи обкладаються за прогресивною шкалою.

Головним фактором успішності означених країн є створення держави “соціального добробуту” в поєднанні з конкурентоспроможною ринковою економікою та активним залученням суспільства до здійснення ключових системних перетворень. В процесі державного регулювання економіки, уряди цих країн використовують дещо еклектичний варіант, який поєднує та в залежності від потреби базується на елементах неокейсіантства з неоконсерватизмом.

Виходячи з цього, пріоритетними напрямками в державній політиці Скандинавських країн було визначено:
• диференціація податків;
• створення нових робочих місць (державні програми для молоді);
• реформування системи освіти;
• розширення обсягів виробництва та забезпечення високого рівня його технологічності;
• підтримка зовнішньоторгівельних балансів;
• захист депозитів на внутрішньому ринку;
• кредитування підприємств.

Варто акцентувати увагу на тому, що громадяни активно захищають свої інтереси за рахунок залучення до різного роду профспілкових організацій. В залежності від специфіки країн цей показник коливається на позначці від 70% до 90% від усіх працюючих. За рахунок всеохоплюючої “юніонізації”, забезпечується високий рівень правового та фінансового захисту працівників.

Відповідно до статистичних даних, країни “Скандинавської групи” відносяться до технологічно розвинутих держав і мають одну з найвищих частку послуг ВВП. У Швеції ― 73%, Данії 69%, Фінляндії 63% і 65% у Норвегії. Для цієї системи характерний великий рівень урядового контролю за ключовими секторами економіки, що зумовлює високу активність в фінансовому секторі. Варто зазначити, що в нафтодобувній галузі Норвегії, яка є найбільш прибутковою для країни, частка державної власності сягає 70%.

Ще однією особливістю цієї економічної моделі є високий рівень оподаткування, який викристалізувався на рівні від 47% до 51%. Натомість, частка державного споживання ВВП досягає 30% у Норвегії та Швеції. У Данії, Ісландії і Фінляндії цей показник дещо менший, порядка 22% ― 25%. Це дозволяє на найвищому рівні задовольняти соціальні трансферти до яких потрібно віднести: освіту, охорону здоров’я та соціальне страхування.

Скандинавські країни належать до макроекономічних лідерів за рахунок того, що їхня частка у глобальній економіці варіюється між 3% ― 4% світового ВВП. Для прикладу, показник річного бюджету Швеції протягом останніх років досягає 540 мільярдів доларів, а Норвегії ― 458 млрд. доларів. Ці держави мають менше 1% від загальної кількості населення планети, тому потрібно звернути увагу на високу ефективність більшості секторів економіки та раціональне використання наявних ресурсів. Частка агросектору в економіці цих країн не перевищує 4%, але це не заважає займати лідируючі позиції на Європейських ринках.

Резюмуючи вищесказане, необхідно зазначити, що досвід Скандинавської моделі розвитку потрібно втілювати і в Україні. За рахунок формування прозорої правової бази та ефективного державного регулювання економіки, вони досягли надзвичайно серйозних успіхів та забезпечили необхідну соціальну стабільність. При тому, Скандинавські країни займають дуже виважену позицію щодо Європейського Союзу. Оскільки Норвегія не входить до складу ЄС, а Фінляндія має статус позаблокової держави.

Отже, аналізуючи сучасний стан розвитку означених країн, потрібно виокремити декілька складових, за якими можна ідентифікувати подібну модель в стратегічні перспективі:
• стійке зростання економіки;
• політична стабільність;
• прозорі державні інститути;
• технологічна адаптованість;
• гнучкий ринок праці;
• високий рівень якості освіти.
Таким чином, виходячи із аналізу світового досвіду вироблення моделі соціальної держави та соціальної політики можемо констатувати:
• соціальна політика та соціальна стратегія, її розвиток, залежать насамперед від форми політичного устрою та політичного режиму, тобто функціонування демократичної публічної влади зі сталими прогресивними традиціями;
• напрями та стратегічні пріоритети соціальної політики та соціальної стратегії залежать від економічного розвитку держави та її спроможності проводити в життя соціальні програми, що забезпечують гідне життя суспільства;
• просте копіювання досвіду провідних держав світу щодо соціальної політики та соціальної стратегії, моделі соціальної держави без врахування національних особливостей, менталітету, культурної та політичної спадщини призведе до руйнування системи соціального забезпечення та банкрутству самої держави. Саме тому Україні слід враховувати позитивні напрацювання світового досвіду щодо соціальної політики та екстраполювати їх на соціальну практику з оглядом на наші традиції та економічні можливості.
• із зарубіжних моделей змішаної соціальної політики та соціальної стратегії для України корисною вбачається соціал-демократична модель в цілому і, зокрема, такі її регіональні типи, як шведська (скандинавська соціальна модель, німецька модель) соціального ринкового господарства, в яких у найбільш помітно виражена соціальна орієнтація. Вони більшою мірою пов‘язані з українськими соціальними традиціями, у яких важливе місце посідали ідеї соціальної справедливості і захищеності.
• стратегія соціальної політики ні в якій мірі не повинна базуватися на популістських рішеннях керівництва держави в залежності від виборчого процесу. Вона насамперед повинна враховувати постійний розвиток промисловості, а відтак і збільшення видатків на розвиток соціальної сфери.

Отже, в світовій практиці реалізовано багато зразків успішної соціальної політики, яку треба реалізовувати в українських реаліях. Кожна, з означених систем має ряд переваг і недоліків, які потрібно детально аналізувати і знаходити оптимальні шляхи для вирішення існуючих проблем з урахуванням вітчизняних реалій.

Автор:Олександр Гнидюк – політолог, СД платформа