Політв’язень Павло Гриб написав листа

Гриб повідомив,що «може померти без ліків» у в’язниці

Український політв’язень Павло Гриб, який перебуває у СІЗО в російському Ростові-на-Дону, написав листа журналістам російського незалежного видання «Новая газета». У листі він відповів на питання газети, передані Грибу через його маму Марію.

Наголосимо, раніше український омбудсмен Людмила Денісова поідомила, що Павло Гриб потребує негайної операції на серці, стан його здоров’я — критичний. Батько політв’язня повідомив, що у його сина початкова стадія цирозу печінки і, ймовірно, симптоми хвороби Альцгеймера.

У листі Гриб повідомив, що йому терміново необхідне лікування і що він «може померти без ліків» у в’язниці.

Також Гриб каже, що здогадувався про те, що зустріч з Тетяною Єршовою (російська школярка, яку Гриб нібито схиляв до теракту, ред.) була пасткою. Нагадаємо: перед зустріччю в будинку дівчини пройшов обшук, а співробітники ФСБ змусили її співпрацювати, погрожуючи кримінальним переслідуванням.

Далі приводимо увесь текст листа політв’язня до журналістів:

«Мій день проходить сумно і одноманітно. Сплю до 7:30. Їм кашу або бутерброд — те, що дають. Відносини з сусідами у мене хороші. Якщо мене звільнять — буду їм допомагати. У СІЗО мені найбільше не вистачає рідного слова. Читаю книги з місцевої бібліотеки. Мені передають книги українською мовою.

Треба трохи потерпіти. Це «трохи» мені кожен день здається вічністю. Важко буде описати на папері цю вічність, тому що недостатньо слів для цього. Прокидаюся, не розуміючи, чи спав я? І знаю, що сьогоднішній день не буде відрізнятися від вчорашнього.

Я думаю, що не варто бідкатися і скаржитися, хоча де ще я це можу зробити, як не тут. Адже я повинен подолати те, що трапилося зі мною. Потрібно не тішити себе надіями, а й не здаватися. Малоймовірно, що скоро все закінчиться. Я бачу таку перспективу: або смерть, або в’язниця, де мені треба пробути наступні роки свого життя. Це в тому випадку, якщо я не помру раніше, ніж туди поїду. Туди відправляють терористів, і не всі повертаються живими. Мені там взагалі без ліків не вижити. А іншої перспективи немає.

Я розумію, що не винен, але я, як звір в капкані. Звинувачую себе ось у чому: я знав, куди і до кого їду, і відчував, що не повернуся. Але, не послухавши нічиїх застережень, я поїхав.

Думка така: не страждати даремно. Я не міг все повністю передбачити. Це пастка, в яку я потрапив, як звір в капкан. Навіщо я поперся в капкан, знаючи, що деякі обставини і обіцянки змушують зробити нечуване? Потім я тільки переконався в тому, що підозрював. Ціною своєї волі і життя. Найбільше розчарування в тому, що мої побоювання справдилися. Мене дійсно здали і зрадили по слабкій волі. Навряд мені судилось якимось таким спонтанним і незрозумілим для мене рішенням тут опинитися. І не дай бог тут залишитися назавжди і померти.

Про будинок я майже не згадую. Все це пройшло. Будинок, комп’ютерні ігри, їжа, рідні, друзі, все це залишилося далеко в пам’яті. Є щось рідне, але неймовірно далеке, адже навколо мене чуже.

У в’язниці є що почитати. Одна книга рідною мовою, про Русь — «Святослав» Семена Скляренка. Час летить дуже швидко, і слова, які я не встиг сказати рідним, так і залишаються несказанними.

З фізкультурою все погано. Щось робити необхідно для виживання, а сил це робити немає. Ніяк не можу змусити себе на ранковій прогулянці в бетонному «колодязі» (огородженій території, ред.) щось робити. У небажання тисячі причин. У бажання тисячі можливостей».

ГЛАВКОМ