Нова українська школа: практична реалізація

4 грудня 2016 року на засіданні Кабінету Міністрів було представлено Політичну пропозицію «Нова українська школа». Цей документ є стратегічною основою для подальшої діяльності уряду щодо реформування середньої освіти до 2029 року. Про особливості практичної реалізації документа розмірковує завідувач кафедри креативної педагогіки і інтелектуальної власності УІПА, професор Вадим Лунячек.

Документ є безумовно позитивним, але в значній мірі декларативним. Його положення потребують конкретних механізмів з чітко визначеними термінами реалізації, відповідальними особами і їх персональною відповідальністю за невиконання певних кроків в межах реформ, які заявлені. Частково ці питання розглянуті в матеріалі «Чому не йдуть реформи освіти в Україні».

Сьогодні ми маємо досить цікаву ситуацію, якої не було у системі освіти України за всі роки незалежності. Міністерство освіти і науки представлено креативними керівниками, які дійсно хочуть змінити обличчя української школи. Почнемо з того, що і міністр освіти Лілія Гриневич, і її заступник Павло Хобзей мають класичну освітянсько-управлінську карʼєру, головним в якій є те, що обидва субʼєкти працювали на посаді директора школи.

З іншого боку, є певне сприйняття задекларованих реформ освітянською спільнотою, що за період незалежності було нечасто (достатньо згадати шокову для вчительства реформу з введенням 12-бальної системи оцінювання навчальних досягнень учнів, коли вчителі пішли у літні відпустки в одних реаліях, а вийшли з них уже в інших).

У той же час між креативним керівництвом МОН з одного боку і учасниками навчально-виховного процесу з іншого є залізобетонний прошарок з органів управління освітою обласного і місцевого рівня, ретроградних керівників навчальних закладів, керівництва і працівників обласних і місцевих рад, державних адміністрацій, які сьогодні переважно знаходяться по іншу сторону барикад з різних причин, найпростішою з яких є нерозуміння реформ, що задекларовані.

Їх влаштовує сьогоднішній стан речей, сформовані роками корупційні фінансові і кадрові схеми, спроможність відчувати себе такими собі «царьками». Особливо це стосується управління освітою на районному рівні як базової ланки, від якої залежить здійснення реформ. Головне для таких керівників – зберегти посаду, а не здійснити реформування відповідно до світових стандартів.

Заради обʼєктивності слід сказати, що поряд працюють і прогресивні, креативні керівники, але їх замало для здійснення поставлених перед освітянською спільнотою завдань. Процедура ж відбору і призначення таких керівників залишається недосконалою, що відображено нами зокрема в матеріалі «Призначення керівників у сфері освіти: потрібні зміни».

Ситуація нагадує автомобіль, у якого перед початком зимового сезону міняють шини. У результаті ми маємо два літніх колеса і два зимових. Звісно, машину заносить на поворотах і не так далеко до аварійної ситуації.

Реалізація заявленого амбітного проекту можлива сьогодні лише шляхом його деталізації на засадах системного підходу з чітким розумінням кроків всередині кожної з його підсистем і з професійним управлінським супроводом.

Реалізацію проекту «Нова школа України» потрібно розпочинати не з учителя, а з керівника освіти і керівників органів місцевого самоврядування. Щодо керівництва органів місцевого самоврядування і депутатів місцевих рад, представників служб, що опікуються освітою тощо, нагальною потребою є ґрунтовний «лікнеп» для розʼяснення цілей і бажаних результатів реформи. Сьогодні більшість із них цього не розуміють, а школи використовують як піар-майданчики перед черговими виборами, й відповідно вчителів як безкоштовну робочу силу для виборчих дільниць і так званих санітарних місячників.

Виникає питання: хто сьогодні може і спроможний провести такий «лікнеп». Згідно зі своїм статусом відповідні чиновники і депутати підвищують свій науково-освітній рівень у структурах Національної академії державного управління при Президентові України. Якщо проаналізувати кількість кафедр у цій структурі, що опікуються питаннями державного управління освітою, а ще краще кваліфікованих фахівців на них, буде зрозуміло, що роботи їм вистачить на кілька десятиліть. Інститути післядипломної педагогічної освіти теж не спроможні вирішити це питання і з точки зору статусу, і з точки зору наявності підготовлених фахівців.

Тобто ми бачимо потребу в прийнятті і реалізації нестандартного рішення щодо підвищення кваліфікації середньої ланки управління в межах певних проектних рішень із залученням різних джерел фінансування. Цікавим у цьому відношенні є проект «Управлінська сотня кадрового резерву працівників освіти Запоріжжя», який реалізовується останнім часом.

З іншого боку потрібна ціла низка Законів і підзаконних актів, які жорсткіше будуть регламентувати діяльність і відповідальність місцевого керівництва стосовно розвитку освіти.

Прокоментуємо декілька цитат з Політичної пропозиції «Нова українська школа», які переважно стосуються управління школою і ролі вчителя.

Цитата 1: «Децентралізація та ефективне управління, що надасть школі реальну автономію».

Сьогодні уряд зробив кілька суттєвих кроків щодо децентралізації управління країною. Разом із тим, ми не можемо стверджувати, що ці кроки суттєво відчула система освіти. Бо автономія – це і значне зменшення абсолютно необґрунтованої звітності, і автономне розпорядження шкільним кошторисом, яким сьогодні реально розпоряджаються централізовані бухгалтерії районних відділів освіти, і збільшення впливу місцевої громади на розвиток освіти відповідної території.

22 грудня 2016 року МОН видало наказ №1593 «Про результати дослідження «Діти і папери, як досягти балансу в школі», зміст якого можна вітати, але є багато питань до складу затвердженої робочої групи, окремі члени якої взагалі не мають досвіду роботи в школі. Зазначена ж група по суті повинна створити сучасну систему діловодства для Нової української школи. Виникає багато запитань і до пункту щодо «…запровадити моніторинг оцінювання та коригування запроваджуваних заходів, а також можливості реагування на виявлені випадки порушення досягнутих рішень».

За цими словами не видно чіткого механізму реалізації. Це знову держава чи процес буде відбуватися за участю громадськості? Бажано б було зрозуміти і орієнтовний зміст «пілотного проекту з дебюрократизації освіти у Львівській, Харківській областях та м. Києві».

На можливе питання щодо прискіпливості до перших рішень з реалізації Концепції нової української школи хочу наголосити, що саме ці перші кроки будуть визначати позицію освітянської спільноти, підтримку чи не підтримку реформ з її боку. Тому хибних кроків робити не можна.

Розглянемо кадрову складову управління загальною середньою освітою. У попередніх експертних матеріалах я вже неодноразово вказував на необхідність виборності керівників районної ланки в системі освіти, що поліпшить їх відповідальність перед місцевою громадою.

У той же час ідеологія змін в системі загальної освіти з точки зору її авторів передбачає і виборність керівників шкіл. Тут необхідне зважене вирішення цієї проблеми.

Разом із тим, для реалізації положень реформи не можна залишати на посадах осіб, які працювали ще у радянських і партійних органах, мають явно виражені українофобські погляди і ретроградне мислення. Для вирішення цієї ключової проблеми за останні роки не зроблено жодного кроку. Введена не так давно атестація керівних кадрів у сфері освіти результатів не дала і є формальною, залишаючись елементом додаткового тиску на керівника.

Цитата 2: «Нова школа потребує нового вчителя, який може стати агентом змін».

Теза правильна і повністю зрозуміла. Одночасно ми маємо кілька складових цього процесу:

• підготовка вчителя у ВНЗ;
• підвищення кваліфікації вчителя в сфері післядипломної педагогічної освіти;
• підвищення кваліфікації в міжкурсовий період.

Зазначені пункти є складовими освіти протягом життя і мають ще велику кількість чинників.

Щодо підготовки вчителя. Процеси у вищій школі України сьогодні відбуваються таким чином, що багато ВНЗ паралельно з початком реалізації реформи розпочали активно ліцензувати спеціальності згідно з Постановою КМУ № 266 від 29.04.2015 р. «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти».

Саме цей процес, з нашої точки зору, необхідно використати для суттєвого перегляду змісту підготовки в ВНЗ, що готують педагогів згідно з тезою: «учителі вивчатимуть особистісно орієнтований та компетентнісний підхід, управління освітнім процесом, психологію групової динаміки тощо».

Разом із тим залишається не вирішеним питання узгодження педагогічної підготовки майбутнього вчителя у класичних і педагогічних університетах, навчальні плани яких суттєво відрізняються. Щодо підготовки вчителя, то повинні бути сформульовані чіткі вимоги з боку замовника, яким є держава, для програм педагогічної підготовки у ВНЗ.

Принципових змін потребує і система підвищення кваліфікації. Частково пропозиції в цьому напрямі були викладені в матеріалі «Післядипломна педагогічна освіта: чи потрібна нова модель розвитку?».

Слід сказати, що з моменту публікації цього матеріалу відбулися певні невеликі, але позитивні зміни. Щодо м. Харкова, то вчителі і керівники освіти можуть сьогодні отримати сертифікат про підвищення кваліфікації не тільки на базі обласного ІППО (КВНЗ «Харківська академія неперервної освіти»), а й на базі Харківського національного університету імені Каразіна, Української інженерно-педагогічної академії тощо. Разом із тим диверсифікація системи післядипломної педагогічної освіти відбувається дуже складно, перш за все через тиск керівництва ІППО на керівників районних методичних кабінетів.

Страхи керівництва ІППО зрозумілі – розширення ринку послуг у сфері післядипломної педагогічної освіти суттєво підвищило конкуренцію на ринку. Ситуація значно покращилася б у результаті надання працівникам освіти ваучеру для здійснення вільного вибору ВНЗ для підвищення кваліфікації.

Цитата 3: «Велика увага приділяється матеріальному стимулюванню».

Підвищення місця вчителя у єдиній тарифній сітці, добровільна сертифікація для отримання надбавки – це безперечно актуально і цивілізовано, але існує ще низка питань, які потребують нетрадиційних рішень.

По-перше, актуальним залишається питання «а судді хто?». Атестація вчителя сьогодні в багатьох навчальних закладах заформалізована, відбувається з урахуванням особистого ставлення до нього з боку керівника і не завжди є обʼєктивною. У цих умовах сертифікація є не тільки шляхом до отримання надбавки, а й певною спроможністю для учителя захистити свою професійну честь і гідність. Саме тому, процедура сертифікації повинна бути відпрацьована найкращим чином, бо вона є одним із важелів внутрішніх змін вчителя – масового субʼєкта в реалізації реформи. Підвищення заробітної плати в цих умовах має важливе, але другорядне значення.

Є й інші аспекти поліпшення матеріального стану вчительства. Наприклад, сьогодні ми маємо суттєву проблему з кваліфікованими вчителями для реалізація тези щодо рівного доступу до якісної освіти в сільській місцевості. Ситуація є складною і неоднозначною і не вирішується роками.

Що ж можна зробити? З нашої точки зору один з механізмів , який би дозволив поліпшити ситуацію – це зміна умов оплати праці для кваліфікованих вчителів обласних центрів і міст обласного підпорядкування, які, звісно, не стануть переїжджати на постійне місце проживання у село, але готові на певних умовах там викладати. Для цього потрібно вирішити питання підписання з ними контракту, який передбачає принципово інші умови оплати праці, компенсацію витрат на тимчасову оренду житла, оренду автотранспорту, бензин тощо. Бо вчитель, який приїде з міста для проведення певного навчального курсу, повинен мати гарантії.

Крім того, необхідно переглянути графік навчального процесу у старшій школі з використанням модульної вичитки навчального матеріалу, яка практикується сьогодні у низці вітчизняних і зарубіжних ВНЗ. Ще раз наголосимо, що стимулом тут, перш за все, є принципово інші умови оплати праці, закріплені в контракті.

Щодо заявленого на 2017 рік підвищення заробітної плати вчителів. Зусилля центральних органів управління освітою сходять нанівець при їх трансформації місцевим керівництвом. Що ж використовується як противагу збільшенню доходів учителів. Все традиційно: відсутність оплати за заміщені уроки, зняття низки доплат, відсутність оплати за кабінети, відсутність оплати за поділ класу на групи, відпустки без збереження заробітної плати тощо.

Вітчизняне вчительство переживало це не раз. З нашої точки зору вихід є. Сьогодні про підтримку освітньої реформи активно заявляє керівництво уряду. Одним із зразків такої підтримки може бути проведення протягом певного часу серії систематичних нарад з керівниками обласних державних адміністрацій і головами міських рад, де будуть розглянуті питання виплат учителям уже в межах діючого законодавства за конкретними напрямами. Для цього можна доволі швидко зібрати необхідні статистичні матеріали, відкрити гарячі лінії тощо. Але ж потім потрібно приймати жорсткі управлінські рішення!

Такий крок уряду вельми позитивно буде оцінений і вчительством, і суспільством, бо на сьогодні вчитель, якому в авторитарному тоні сказано: «пишіть заяву на відпустку без збереження заробітної плати», не відчуває себе захищеним і пише цю заяву…

Цитата 4: «Випускник нової школи – патріот з активною позицією…»

Найважливіша і найскладніша задача з точки зору не тільки результативності освітньої Реформи, а й з точки зору реформування країни. Ми маємо сьогодні ситуацію, коли певна частина вчителів, а в окремих районах Східної України досить значна частина вчителів самі не є патріотами України і мають українофобські погляди.

Аналогічна ситуація з директорами шкіл, які стоять на антиукраїнських позиціях (про що ми маємо в тому числі періодично сюжети і у засобах масової інформації). При цьому ці особи відкрито хизуються цим у соціальних мережах тощо. Як може виховати патріота людина, яка є українофобом.

З нашої точки зору цьому питанню приділяється замало уваги не тільки органами управління освітою, а й органами місцевої влади, СБУ та іншими структурами, які несуть свою частку відповідальності. Позиція вчителя згодом стає позицією частини населення певної території. Згадаємо не дуже далеке радянське минуле.

Каральна система, яка була однією з досконаліших у світі, досить активно використовувала учителя. Як приклад можна навести спробу змінити ідеологію населення через насичення шкіл Західної України вчителями з інших регіонів України і Радянського Союзу (лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. учителів.

Цитата 5: «Наскрізне застосування ІКТ в освітньому процесі та управлінні закладами освіти і системою освіти має стати інструментом забезпечення успіху Нової школи».

Історія інформатизації української школи памʼятає дві державні програми: Програму «Інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, компʼютеризації сільських шкіл на 2001−2003 рр.» і Державну програму «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2006−2010 рр.», які реалізовувалися централізовано з акумуляцією коштів у МОНУ.

Акцент у цих програмах було зроблено на централізованих поставках комп’ютерної техніки. Значно менше уваги приділялося створенню вітчизняного прикладного програмного забезпечення для підтримки навчального процесу і управління.

Проблема повноцінного забезпечення шкіл і органів управління освітою повноцінно не вирішена до цього часу. Частина питань щодо створення і використання освітянських електронних баз почали вирішуватися після запровадження в широку практику ЄДЕБО.

Разом із тим в умовах децентралізації потрібно принципово міняти підходи до ІТ-забезпечення навчального процесу. Одним із підзаконних актів необхідно затвердити вимоги до мінімальної насиченості шкіл компʼютерною технікою і доступом до мережі Інтернет. Відповідальність покласти на місцеві громади, які сьогодні мають значно більше коштів на своїх рахунках. Невиконання місцевою громадою цих вимог повинно вести до виникнення загрози закриття школи, як такої, що не спроможна проводити освітню діяльність на сучасному рівні.

З іншого боку, існує проблема надання школам прикладного програмного забезпечення. Парадокс є у тому, що потреба шкільного ринку обчислюється мільйонами доларів, а ринок залишається ненасиченим.

Крім того ми маємо певну специфіку цього процесу. Якщо прикладне програмне забезпечення для навчального процесу може бути досить різним, то проблема прикладного програмного забезпечення для підтримки управління є значно складнішою, бо в умовах горизонтального і вертикального обміну інформацією треба уникнути конфліктів при передачі даних.

Разом з тим виникає проблема їх захищеності. Зазначена ситуація на сьогоднішньому рівні розвитку ІТ-технологій не є складною, але потребує певних організаційно-управлінських рішень.

Ще одним аспектом, що потребує подальшого вирішення є рівень ІТ-компетентності учителя і керівника освіти. З одного боку ситуація має позитивну динаміку завдяки численним курсам і семінарам, що проводилися ІППО як самостійно так і за підтримки Microsoft Україна та інших організацій. У той же час у більшості освітян компетентність залишається в найкращому разі на рівні володіння стандартним пакетом Microsoft Office. Є проблеми із використанням прикладного програмного забезпечення, користуванням гаджетами тощо.

З нашої точки зору атестаційна вимога до учителя і керівника освіти щодо «використанням інформаційно-комунікаційних технологій, цифрових освітніх ресурсів у навчально-виховному процесі» повинна бути уточнена в переліку конкретних складових ІТ-компетентності, більш того, екзамен щодо оволодіння цією компетентністю повинен відбуватися он-лайн з отриманням сертифіката, який надається атестаційній комісії поряд із сертифікатом щодо закінчення курсів підвищення кваліфікації.

До речі, одне з положень реформи щодо тісної співпраці з батьками і місцевими громадами може бути реалізовано і через технології цифрового суспільства. Сьогодні сайти навчальних закладів мають загальну проблему. Вони дуже мало використовуються для зворотнього звʼязку з батьками і є просто електронним представництвом у мережі Інтернет. Недостатньо використовуються списки розсилки, форуми, створення груп у соціальних мережах тощо.

Підводячи загальний підсумок, слід наголосити, що необхідною умовою подальшої розбудови Нової школи України є найскоріше прийняття базового Закону України «Про освіту». Саме цей документу стане правовою основою для подальшого реформування освіти в Україні. Безперечно, Закон потребує доопрацювання, що відображено нами у матеріалі «Закон «Про освіту»: рефлексія після затвердження у першому читанні».

Ще однією важливою умовою ефективної реалізації реформи є її глибоке і систематичне висвітлення у ЗМІ. Мова не йде про сюжети в новинах. Мова йде про тематичні цикли передач на провідних телеканалах у прайм-тайм. Сьогодні такі програми в вітчизняному телеефірі практично відсутні.

Умовою успішності реформ є також створення чіткої системи державно-громадського контролю за реалізацією кожної складової реформи. Кожен блок повинен мати чіткий, оприлюднений алгоритм реалізації з термінами і прізвищами відповідальних осіб, очікуваними результатами. Після його реалізації повинен готуватися детальний звіт не тільки взагалі по країні, а в межах кожної місцевої громади, яка і приймає виважене управлінське рішення. Все це повинно бути підкріплено системою перехресного державного контролю в межах контролю за реалізацією державою делегованої місцевим громадам функції щодо надання якісних освітніх послуг. Сьогодні такої системи в Україні немає, що відбивається і на результатах освіти.

Підсумовуючи цей матеріал, наголосимо, як і у низці попередніх, на необхідності розробки пілотного управлінського проекту на рівні місцевих громад, який би дозволив підготувати науково-практичне підґрунтя для реалізації реформи.

Висновки та пропозиції:

• положення Політичної пропозиції «Нова українська школа» набули вже достатнього піару на декларативному рівні з моменту її оприлюднення, тому, щоб не втратити темп і увагу освітянської спільноти, потрібно під кожну декларативну заяву розробити конкретний план дій і прив’язати його до часових меж, управлінських посад різних рівнів і конкретних прізвищ виконавців;
• нарешті розробити нову систему освітньої статистики в Україні, про яку частково іде мова в матеріалах Політичної пропозиції «Нова українська школа». За зразок можна взяти Національний Центр освітньої статистики США (National Center for Education Statistics);
• МОН за узгодженням з певними місцевими громадами організувати і провести пілотний повномасштабний експеримент щодо створення шкільних округів з обов’язковими виборами керівника округу замість діючих сьогодні районних управлінь освіти;
• МОН нарешті акцентувати свою увагу на кадровому забезпеченні реформи. Виважено і відповідально підійти до призначення керівників освіти всіх рівнів, для чого відпрацювати для кожного рівня відповідну кадрову процедуру і механізм контролю за кадровою ситуацією. З точки зору автора, це основний важіль у реалізації реформи, бо в сьогоднішній кадровій ситуації положення реформи так і залишаться балачками. Для того щоб не переходити на особистості, хочу наголосити, що сьогодні є приклади, коли керівні посади в освіті обіймають особи, які жодного дня не працювали в школі або ВНЗ;
• створити в структурі МОН окремий департамент щодо реалізації реформи, метою якого буде не забезпечення поточного функціонування галузі, а саме розробка документів, механізмів, процедур, в тому числі і контрольних, щодо реалізації реформи. Працівники цього структурного підрозділу повинні не менш 50% свого робочого часу знаходитися на місцях для розуміння ситуації, в тому числі − в разі протидії змінам, для активного втручання в ці процеси. Контакти цих осіб повинен знати кожний освітянин. Все це надасть можливість для оперативного реагування та виправлення ситуації. Відповідно потрібен і окремий сайт цього підрозділу, контакти через електронну пошту, Viber, Skype тощо;
• МОН потрібно реалізувати низку кроків щодо проведення конкретних швидких змін, які будуть оцінені освітянською спільнотою. Наприклад, це може бути прийняття рішення щодо закупівлю підручників самими навчальними закладами через електронні торги, що в рази покращить ситуацію і ліквідує корупцію в цій сфері. До таких кроків можна віднести також введення вже з нового навчального року ваучера для реальної диверсифікації післядипломної педагогічної освіти тощо;
• провести низку організаційно-управлінських заходів на загальнодержавному рівні з залученням голів обласних державних адміністрацій і мерів великих міст України. У цьому є нагальна потреба для того, щоб реформа не стала знову проблемою самих освітян. До порядку денного потрібно винести питання актуальні і зрозумілі для пересічного освітянина, такі як наявність обовʼязкових доплат, поліпшення умов праці тощо. При цьому цю частину розмови з керівниками високого рівня винести у випуски новин усіх телеканалів. Освітяни повинні нарешті бачити реальну увагу до своєї галузі;
• провести низку зустрічей, лекцій тощо з колективами ОДА і міських рад великих міст прямо на робочому місці, в будівлях цих органів управління з метою роз’яснення загальних цілей реформи і ролі в цьому процесі кожного структурного підрозділу. Звертатися до працівників цих організацій не тільки як до управлінців, а й як до батьків і громадян України, відповідальних за її майбутнє. Для реалізації цього завдання сформувати спеціальні PR-групи з провідних науковців, ідеологів реформи, креативних керівників шкіл тощо;
• на базі НАДУ при Президентові України і її структурних підрозділів систематично проводити зустрічі з керівництвом районних державних адміністрацій і районних рад, міських рад міст обласного підпорядкування, з метою роз’яснення загальних цілей реформи, за схемою наведеною в пункті 8 висновків;
• окрему увагу приділити директорам шкіл, починаючи з професіоналізації процедури їх призначення, навчання, підвищення кваліфікації, відстеженню змін у колективах тощо. Якщо ми в сьогоднішніх умовах доручимо цих агентів змін, як завжди, районним відділам освіти в сьогоднішньому їх варіанті – реформу можна буде згортати не розпочавши;
• активізувати роботу з батьками не тільки через традиційні батьківські збори, а через телеканали, соціальні мережі, волонтерські акції тощо.

Джерело: Освіта.UA