Автор:
Сержант Сил спеціальних операцій з позивним “Джома” говорить, що після демобілізації його війна не завершилася. Після закінчення контракту із ЗСУ він разом з побратимами заснував “Альянс захисників країни” і зайнявся навчанням дітей, встигаючи поєднувати це з волонтерською діяльністю і допомогою бійцям на передових позиціях.
Про те, як з людини, вихованої у Радянському Союзі, вийшов доброволець-“правосек”, з “правосека” – боєць Сил спеціальних операцій, а зі спецназівця – вчитель молоді, Джома розповів в інтерв’ю сайту “24”.
Ти був бізнесменом до Майдану, так?
Так. Займався вентиляцією і кондиціонуванням. У 2008 році набридло гнути спину на когось, відкрив свою фірму, але все одно продовжував працювати, була своя команда. Насправді, на Майдані я не особливо-то й був. Спочатку взагалі не вірив, що з Майдану щось вийде. Ну, їздив, допомагав по дрібницях, ось як багато киян. Особливо – після того, як побили дітей. Ось після цього побиття у мене планку зірвало. Дивився на своїх дітей, які були практично такі ж, як ті, побиті. Мені так шкода було, і самих дітей, і тих, хто бив цих дітей. Було зрозуміло, що це побиття обурить всіх людей. Воно так і вийшло. Пам’ятаєш, скільки народу на наступний день вийшло? Обурило всіх і те, що дітей побили, і більшість народу все-таки почали показувати бажання щось в країні змінити.
На Майдані ж познайомився з хлопцями з “Правого сектору”. У мене друг був, у нас діти в школі разом вчилися, от він був “правосеком”. Ми з ним на районі зустрілися, виявилося, що обидвоє на Майдан збираємося, разом і поїхали. Я якраз дрова возив, масло і соляру. Ще й цікаво так вийшло, що мій приятель ще в совдепівські часи у вагоні-ресторані працював. У нього з тих пір залишилася така машинка, яка скляні пляшки пробками закриває. Ось ми розливали масло і соляру по пляшках, закривали, витирали насухо і в ящик з пляшками лимонаду пакували. Коли менти нас зупиняли, перевіряти, що ми веземо – показували лимонад. При них прямо відкорковували і давали спробувати. Ось так ми все це провозили. А потім… Ну, а потім всі знають, що було.
На війну з “Правим сектором” так і потрапив?
На війну я спочатку не в добробат потрапив. Прийшла мені повістка в березні 2014 року. Пішов у військкомат. В армії служив ще в радянський час, ми служили в роті охорони, в спецназі. Коротше, охороняли бригаду в Німеччині. Нас там дуже добре готували. По молодості мені все це дуже подобалося, я займався спортом, боксував, і на службу потрапив туди, куди треба.
В березні-2014 прийшла повістка, і ти пішов у військкомат?
Так. Відправили мене на збір в частину на “Житомирській”, там набирали водіїв в караул. У мене ж права всіх категорій. Ось вони мої права побачили – відразу призначили водієм. Я сказав: “Стоп! Ви ж не знаєте, ким я був і що я вмію! Я можу більше, ніж просто водій!”. Мені відповіли, що це не має значення, не вистачає водіїв.
Ось ми приїхали в автопарк, там стояло машин 200, і жодна – не їздить. Наказали починати якось цей автопарк приводити в порядок. Анархія була повна. Десь хтось спав, столи якісь стояли, фуршет накритий, хтось бухає, хтось сидить їсть. Хтось форму вже пішов отримувати, всім тоді ще “дубок” видавали. Ну, мабуть, що ще з радянських запасів знайшли, то й видали.
Ти отримав форму – і що далі?
Я її не отримав. Демонстративно не пішов, не хотів бути водієм, не моє це. Прийшов на курилку, з пляшкою пива, там якісь офіцери сиділи. З’ясував, хто з них старший, сказав, що треба мене відпускати, повертати військовий квиток, тому що водієм я не піду. Сказав, що якщо не відпустять – через півгодини приїдуть “правосеки” мене забирати. Через 15 хвилин мені повернули військовий квиток.
Після цієї історії я почав обдзвонювати своїх пацанів, з якими в армії служив. Ми з ними зустрілися в Луганській області і поїхали в Сєвєродонецьк. Трошки там попрацювали. Потім повернувся до Києва, зустрівся з київськими правосеками. З армійськими друзям почали їм допомагати по своїх розвідницьких справах.
Коли 2014-го з ними працювати їздив, перший раз побачив безглузду смерть. Тобто, як люди гинуть – я і раніше бачив. Але ось там я вперше побачив, як два п’яних хлопи підірвалися на ОЗМ-ці прямо на посту. Просто “по п’яні”. Після цього я більше вже не п’ю. Внутрішній “Стоп” включився: якщо вже воювати, то воювати, з чистою головою.
Виходить, що в 2014 році з ДУК працював більше як волонтер?
Так. Привозили їм волонтерку, іноді з хлопцями допомагали їм по наших розвідницьких темах, але щільно – не воювали. У жовтні 2014 року я почав більше займатися правосеками, часто виїжджав до них на базу в Дніпрі. Почав замислюватися, куди мені йти воювати.
Хотів потрапити саме в розвідку, у свою сферу, де я вмію і знаю, як працювати. Але придивлявся до різних підрозділів. Познайомився з корпусною розвідкою ДУК. Коли утворилося ОТГ Воловика – хотів до них.
Тоді був період, коли все було так… Дивилася мультики про козаків? Пам’ятаєш, як там війни показують? Кагалом зібралися і понеслися в одну сторону – “Ааааа! Бух!” – розвернулися, пішли в іншу сторону десь ще бахнути. От у нас все так само було – розлад, хитання, жах якийсь. Спільних дій в 2014 році не було ніяких. Тільки на початку 2015 року добробати почали спільно з ВСУ працювати. Ось тоді я потрапив вже в ту ОТГ, в яку хотів.
До розвідників?
Звичайно. Почали виконувати свою роботу, показувати результат. В розвідку ходили. Мінно-підривною справою займалися.
Я ще в дитинстві окопи копав. Мені цікаво було дізнатися, що там, на цій землі, в цьому окопі, як там себе почував, наприклад, мій дід під час війни? Вже коли сам собі окопи копати почав, тоді тільки зрозумів свого діда і почав розуміти, як він себе почував в 1941 році.
Потім, коли стався розкол у “Правому секторі”, ми з групою вирішили йти в бік моря. Поїхали в бік Докучаєвська, там воювали. Потім почули, що “Азов” розвідку шукає – поїхали до них. Потім – Широкине і Соханка. Потім добробати вивели.
Потім опинився в спецназі?
Ми взагалі, пішовши з “Азова”, думали відпочити від війни, віддали все озброєння “Червню” і поїхали додому. По дорозі один боєць, якого ми додому повинні були завезти, запропонував: досить циганським табором перекочовуватися, запропонував піти у 3-й полк спецназу, у нього там багато знайомих було. Ми з ними зв’язалися. Приїхали до них на КПП, нас всіх на територію не пускали, ми вибрали з нас усіх найрозумнішого і відправили до командування.
Переговори вести?
Ну так. Він пішов, розповів хто ми. Спочатку нас брати не хотіли. Але коли розібралися, хто ми і де служили – відразу запросили всіх у місцевий відділ кадрів і почали думати, куди призначити. Подзвонили в комендантську роту, яка займалася всякими цікавими речами по нашій специфіці, сказали командиру: “Твій контингент приїхав”. Командир цей потім розповідав, що не зразу зрозумів, що значить “контингент” і навіщо нас кудись брати. Але потім зрозумів, що нормальні хлопці, і забрав. Ось так ми потрапили у 3-й полк спецназу. Там я був з кінця 2015 року. В кінці 2017 року я звільнився.
Мене командир дуже просив залишитися, але я відразу сказав, що не можу – у мене сім’я. Та й свобода мені дорожча. Я ж – правосек. Не захотів. Попередив пацанів: “Будете там – тільки свисніть і я приїду. Якесь завдання поставите – я його виконаю”.
Для тебе із закінченням контракту війна не завершилася?
Ні! Вона тільки почалася. Я видихнув. Я продовжую спілкуватися з хлопцями з полку.
Чому взагалі вирішив іти добровольцем?
Захистити сім’ю. Бачачи, що діється на Донбасі, і весь той безлад, який сєпари витворяли… Я пішов, щоб захистити свою родину, свою країну і змінити щось. Тому що воно само не зміниться, якщо нічого не робити, правильно?
Ми в околицях Донецького аеропорту багато працювали. Водяне, Піски, Спартак, шахта Бутівка. Так багато можна розповідати. Як ми там з пацанами здружилися, і з “Київської Русі”, і з 93-ї бригади, як вони нам допомагали з боєкомплектами, з їжею. Знаєш, у війні є один плюс.
Який?
Люди. Ми взнали хороших людей, дійсно хороших. Це – єдиний плюс.
Я от з братом, напевно, не так близько спілкуюся, як з побратимами. У мене родичі в більшості своїй, не ватники, але байдужі. Прийшли б росіяни, вони б винесли хліб-сіль. Їм головне, щоб їх не чіпали. Я їм пояснюю, що така позиція – наївна, якщо росіяни прийдуть, вам теж легко не буде. Але їм все одно.
Тобі чомусь не все одно?
Мене з дитинства якось так виховали, що я дуже люблю Україну.
От, ти, людина, народжена в Радянському союзі, вихована в його традиціях – любиш Україну?
Люблю. Мене дід привчив. Батько. Дід багато розповідав про Україну, а йому – розповідав його дід. Тому я люблю Батьківщину.
Дід у мене воював за Україну, за сім’ю, а не за Сталіна. Він ніколи в житті не ходив на всі ці “паради перемоги”. Він 9 травня наливав собі чарку, випивав, згадував. Але не розумів, як можна святкувати, що стільки людей загинуло. Розповідав свої історії військові. Батя в мене теж два рази був добровольцем свого часу – в Чорнобиль їздив. Потім помер від цього.
Не шкодуєш, що проміняв успішний бізнес і сите життя на оце все?
Ні. Я, напевно, знайшов себе. Тепер навіть не уявляю, як повернутися в бізнес.
Ще я дуже хочу побачити, чим це все закінчиться.
Чим закінчиться війна?
Так.
Які у тебе є варіанти?
Якщо все буде, як зараз – то це буде дуже довго йти. Хочу сказати таку річ, яка, напевно, здасться дуже грубою: потрібно, щоб росіяни напали вже повномасштабно. Це погано, знаю, це дуже погано. Але у нас багато людей досі не розуміють, що відбувається.
Наше суспільство треба струсонути – тоді ми починаємо думати і включати мозок. Інакше буде так, як зараз, коли одиниці щось роблять і допомагають, а у всіх інших – все добре, нічого ніде не стріляє, у них ніхто не гине. Інакше ця війна може тривати десятиліттями от у такому форматі монотонного знищення кращих людей.
Ти ж, поки займався розвідкою, до жителів Донбасу встиг придивитися. Які там люди?
Інші. Вони розуміють, що війна йде – от і все. Війна дійсно йде, тільки чомусь багато там вважають, що це ми з ними воюємо.
Ти особисто стикався з російськими військовими?
Так. З морською піхотою. Чув росіян часто. Коли по рації розмовляють звичайні сєпари – там все просто, з матами і так далі. Коли по рації говорить спецура – спілкування тільки цифрами. Тут вже відразу розумієш, хто твій противник.
Причому досить часто ми з ними зустрічалися. Брали їх в полон. У 2014 році вони говорили, що прийшли захищати всіх від бандерівців і фашистів. Вони в це справді вірили. У 2015 році – стали простіше, але тенденція збереглася. Зараз вже деякі розповідають, що просто приїхали заробити грошей на життя, деякі – повчитися. Донбас для них – це полігон, вони приїжджають вчитися воювати. Вони вважають, що це – нормально.
Чим конкретно ви зараз займаєтесь після звільнення?
Наш командир запропонував об’єднатися, щоб вчити підростаюче покоління. Щоб вони знали, що таке гімн, хто їх діди-прадіди, хто такі козаки. Якщо ти не знаєш, що було колись, то складніше розуміти, що відбувається. От ми й вирішили навчати молодь. Тому що молодь – це наше все.
Кого саме навчаєте?
Молодь від 16 до 20 років. Ми збираємо ветеранів, які хочуть займатися навчанням. І працюємо. Працювали з медичними училищами, з військовою кафедрою Університету ім. Шевченка, з областями. Таких як ми, що бажають щось змінити і щось зробити, насправді багато. Вчити дітей – у тому числі.
Мені дуже подобається з дітьми займатися, я від цього отримую таке задоволення! Особливо – коли у них очі горять! Ми вчимо молодь не воювати. Ми вчимо захищати себе. Вчимо захищати сім’ю. Для них – це щось нове. Причому тенденція така, що дівчаток у нас більше, і вони більше включаються в процес. Вчимо, як розпалити багаття без сірників, як очистити воду для пиття, що і як можна їсти, не завдаючи шкоди організму, як зупинити кров, що робити, якщо зламав ногу. От як в Ізраїлі вчать всіх розуміти, знати, вміти захищати і виживати.
Всі фото: Едуард Крижанівський
Автор: Джерело: 24 канал
- dsq_needs_sync:
- 1
