Лікар (не)поспішає на виклик: хто відповість за ризики?

Захворів — сиди вдома, швидку викликай тільки як пожежника і не займайся самолікуванням. Поєднавши всі ці різновекторні вказівки, хворі викликають додому сімейного лікаря. Але нині йому дозволено не приходити на виклик пацієнта. Хто ризикує більше — пацієнт чи лікар, і як їм обом допомогти?

Сергій Кубанський, Голова Ради Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я— Про революцію можна було б говорити, якби не було такої дезорганізації. Наразі відбулася лише зміна умов надання ПМД лікарями первинної ланки — норму про їх фактичний обов’язок надавати таку допомогу вдома за викликом пацієнта замінено правом вирішувати це питання на власний розсуд. До 1 липня 2018 року діяв Порядок медичного обслуговування громадян центрами первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, котрий передбачав надання медичної допомоги хворим під час прийому в амбулаторії, медичному пункті та вдома. Нині він втратив чинність.

ВЗ У процесі реформування первинки чи не найбільше суперечок і обурень викликало питання про обов’язковість обслуговування викликів удома. Тут справді відбулася революція?

Згідно з нормами нового Порядку надання первинної медичної допомоги, затвердженого Наказом МОЗ України від 19.03.2018 р. №504, первинна медична допомога надається під час прийому пацієнта за місцем роботи надавача ПМД.

Водночас визначено, що лікар може прийняти рішення про надання окремих послуг цього виду допомоги за місцем проживання чи перебування пацієнта або з використанням засобів телекомунікації — відповідно до режиму роботи надавача ПМД. Важливе застереження: таке рішення не може бути прийняте лише на підставі того, як далеко від лікаря живе чи перебуває пацієнт, а також чи є в нього кошти на те, щоб добратися до місця прийому фахівця.

Хтось може зауважити: норми Положення про амбулаторію, затвердженого Наказом МОЗ України від 29.07.2016 р. №801, встановлюють, що надання первинної медико-санітарної допомоги населенню здійснюється безпосередньо в амбулаторії та вдома — за викликами пацієнтів або з ініціативи медичних працівників (з профілактичною метою). Однак згадані норми лише визначають організаційні засади функціонування самої амбулаторії.

ВЗ Тобто якщо лікар відмовив пацієнту у візиті додому, а той вважатиме відмову безпідставною, лікаря не можна буде притягнути до відповідальності?

— Обслуговування викликів удома — професійне право, а не обов’язок лікаря, отже, до нього не може бути застосовано заходів державного примусу. Настання відповідальності можливе лише в разі невиконання чи неналежного виконання професійних обов’язків унаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення.

Аби розставити всі крапки над «і», потрібно проаналізувати чинне законодавство щодо визначення обов’язків медичних працівників, а також відповідальності за їх невиконання.

Відповідно до норм ст. 80 Основ законодавст­ва України про охорону здоров’я особи, винні у його порушенні, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність. При цьому остання є найсуворішим видом юридичної відповідальності.

Кримінальний кодекс України містить склад злочинів, які визначаються винятково в діяннях, пов’язаних із професійною діяльністю лікарів. Їх умовно можна поділити на злочини з ненадання допомоги хворому медичним працівником, а також неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником. Об’єктивно ці злочини проявляються в діях чи бездіяльності медичного працівника — невиконання чи неналежного виконання своїх професійних обов’язків. Тобто, коли медичний працівник зобов’язаний надавати допомогу хворому відповідно до встановлених правил, але не робить цього без поважних причин.

Наразі ж рішення не виїздити на виклик пацієнта не означає, що лікар відмовився надавати йому допомогу. Коли це екстрений стан, він може порадити негайно викликати швидку або й зробити це самостійно, якщо ж ні — надати кваліфіковану консультацію, порадити прийняти якісь ліки чи звернутися до іншого спеціаліста. У певних випадках це навіть краще.

Адже, по-перше, лікар може бути зайнятий на прийомі, а пацієнту потрібна консультація терміново. По-друге, лікарі підписали декларації з пацієнтами, які мешкають далеко від місця прийому, тож вони просто фізично не можуть виїхати в будь-яку «точку виклику» і тим більше прибути туди вчасно (навіть за наявності автомобіля).

До того ж згадані карні норми є описово-бланкетними (відсилають до галузевого законодавства, яке конкретизує, деталізує або уточнює визначені в Кримінальному кодексі ознаки того чи іншого складу злочину). Тож для вирішення питання про наявність чи відсутність складу злочину в кожному конкретному випадку слід звертатися до нормативних актів, котрі регу­люють порядок надання певного виду медичної допомоги.

Ч. 6 ст. 35-1 Основ визначено, що первинна медична допомога може надаватися в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта в порядку, розробленому центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Таким органом є МОЗ України. Отже, новий Порядок надання ПМД, затверджений Міністерством, не зобов’язує лікаря виїздити на виклик.

ВЗ Однак пацієнти незадоволені такою ситуацією, і лікар навряд чи ризикне зачитувати їм свої права, а відмова виїхати на виклик може спровокувати додаткове обурення. Що робити на місцях?

— Аби уникнути можливих непорозумінь, доцільно закріпити положення про порядок обслуговування пацієнтів за місцем проживання у внутрішніх локальних правових документах конкретного закладу охорони здоров’я, а також у посадових інструкціях певних категорій медичних працівників. Тоді ці питання вдасться більш-менш унормувати. Тобто в локальних правилах для лікарів можна закріпити їх додаткові обов’язки як складову трудову функцію. Обов’язково повинні бути передбачені й умови додаткової оплати праці за виконання такої роботи.

ВЗ А чи не краще було б, аби такий «розпорядок» — зрозумілий і прийнятний для всіх — прописали на центральному рівні?

— Порядок уже існує, і його затверджено. Однак було б дуже добре, аби МОЗ України надало офіційні роз’яснення або рекомендації з приводу того, як лікарям діяти в тій чи іншій ситуації. Адже хтось з них може приймати самостійні рішення щодо обслуговування викликів, а інші — ні. Бо, працюючи в конкретному закладі, лікар так чи інакше залежить від умов, створених у ньому. От, наприклад, приватні клініки, які укладають декларації з пацієнтами, абсолютно вільні в реалізації свого права щодо виїзду на виклик. Говорячи відверто, я не знаю жодного приватного закладу, котрий забезпечував би безоплатне обслуговування викликів додому. Натомість у державних та комунальних закладах лікарям і надалі часто «пропонують» обов’язково ходити на виклики хворих — у межах своєї трудової функції без додаткової оплати. Чому така дискримінація? Адже нормами ч. 5 ст. 35-1 Основ визначено однаковий правовий статус у питанні надання первинної медичної допомоги лікарями як комунальних закладів, так і приватних. Однак при цьому амбулаторія є підрозділом лікувально-профілактичної служби центру ПМСД. Тобто згадане питання необхідно вирішити для всіх лікарів України, котрі надають первинну медичну допомогу, незалежно від організаційно-правової форми їх господарювання: і лікар-ФОП, і лікар з надання ПМД приватного чи комунального закладу охорони здоров’я, із якими пацієнти підписали декларації, мають бути в рівних умовах. Хоча б тому, що саме так встановлено законодавством і тим самим Наказом МОЗ України №504.

ВЗ Ще одне питання, яке дуже непокоїть лікарів: пацієнти можуть викликати їх лише в робочі години чи тоді, коли цього потребують, хоч опівночі?

— Дійсно, у Наказі МОЗ №504 зазначено: первинна медична допомога надається пацієнтам безперервно. Однак це зовсім не означає, що саме лікар має забезпечити її надання 24 години на добу 7 днів на тиждень. По-перше, у новому Порядку вказано, що ПМД надається пацієнтам відповідно до режиму роботи (годин прийому лікаря), який самостійно визначає надавач ПМД. А надання невідкладної медичної допомоги в межах ПМД (якщо пацієнт не потребує екстреної, вторинної або третинної медичної допомоги) здійснюється відповідно до режиму роботи лікаря і годин прийому пацієнтів ним самим чи командою.

Лікар не є самостійною одиницею, він працює за трудовим договором і згідно з розпорядком закладу. По-друге, для лікарів законодавством встановлена скорочена тривалість робочого часу, зокрема нормами ст. 51 КЗпП України та Наказу МОЗ України №319. По-третє, відповідно до договорів, які центри ПМСД уклали з НСЗУ, у них мають бути створені чергові кабінети, що працюють у святкові та неробочі дні.

Якщо це поза межами визначеного часу, пацієнти можуть звертатися за номером «103», де диспетчер диференціює: необхідна екстрена медична допомога чи можна обмежитися телефонною консультацію лікаря і порадою, куди пацієнту звернутися, дочекавшись робочого дня.

Тож, хоча окремі посадові особи часто виголошують публічні заяви про те, що лікар має бути зі своїм пацієнтом в режимі 24/7, із цим не можна погодитись, бо такий алгоритм не відповідає нормам чинного трудового законодавства та відверто порушує права медиків. Тобто лікар не зобов’язаний відповідати на телефонні дзвінки пацієнтів поза межами свого робочого часу чи бігти до них на виклик. У нього також має бути «тайм-аут» для відпочинку і приватного життя. У цей час мають працювати інші служби — екстреної медичної допомоги або чергові кабінети з надання невідкладної допомоги.

Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
ВАШЕ ЗДОРОВ`Я