Західна коаліція у складі США, Великої Британії та Франції в якості покарання за хімічну атаку в сирійській Думі завдала ракетних ударів по об’єктах, підконтрольних режиму Башара Асада. Росія заявила про перехоплення частини ракет, але поки відповідає в основному на словах.
Що означають ці атаки, чому Володимир Путін у будь-якому разі програє в Сирії та чого в цьому контексті чекати на окупованому РФ Донбасі, “Апострофу” розповів російський політолог Дмитро Орєшкін.
У сприйнятті російського суспільства сирійська війна стає все менш популярною: тільки близько 40% підтримують дії в Сирії. Велика частина населення сумнівається та не розуміє, навіщо там росіяни, яким чином це пов’язано з інтересами Росії. І тут є конфлікт цінностей, що наростає. Тому що Володимиру Путіну не можна йти звідти як мінімум з двох причин. По-перше, якщо він піде без відчуття перемоги, то виглядатиме слабаком в очах “патріотичної громадськості”. По-друге, постраждає його міжнародний статус (це вже його особисте сприйняття). Виникне когнітивний дисонанс: він же увійшов до Сирії, щоб з ним стали розмовляти, дослухалися до його слів. Фундаментальна проблема в тому, що хоч з ним і почали говорити, але не тією мовою, яка подобається Путіну. Почали говорити якраз його мовою – жорсткою мовою силового протистояння.
Тут є два варіанти, і обидва погані для Путіна. У випадку удару США по Сирії (перші удари по об’єктах, пов’язаних з виробництвом хімічної зброї, були завдані вночі 14 квітня, – “Апостроф”), йому треба давати відповідь. А де і в якій сфері? Безпосередньо вступати в конфлікт зі США – не ті ресурси та можливості. А якщо удар не завдається, Путіну доводиться там залишатися, залишати силовиків – це досить дороге задоволення і, головне, безперспективне. Як не крути, режим Асада не може контролювати всю територію його країни. Ідея, мабуть, полягає в тому, щоб безконтрольну територію розділити на зони впливу Ірану, Туреччини, самого Асада і, побічно, Росії. При цьому доведеться вступати в конфлікт, наприклад, з Ізраїлем, який не допускає закріплення Ірану на території Сирії, що впритул прилягає до Ізраїлю.
Так що якщо не буде військового конфлікту, для Путіна проблема полягатиме в тому, що протистояння переходить у сферу м’якої сили, де в Росії набагато менше ресурсів, ніж в умовного Заходу. Цей варіант довгий за часом, але все одно веде до поразки Путіна. Навіть якщо вдасться зберегти Асада, за це доведеться дуже дорого платити, з незрозумілими дивідендами у підсумку.
Ось два варіанти поразки Путіна: один швидший, інший – більш тривалий за часом. У будь-якому разі виходить, що Росія виглядає не як країна, що наступає, а як країна що обороняється; путінська Росія стає об’єктом тиску, а не суб’єктом політичної гри. Все це було нескладно передбачити раніше, але тут склалася ситуація на зразок тієї, яку свого часу Олександр Сергійович Пушкін окреслив у листі до В’яземського, про шишку в дупі: туди добре, а назад – шорстко. Тобто вийти з Сирії набагато важче, ніж увійти. Тепер доведеться за це довго і невигідно платити, в тому числі й російським громадянам. І їх це не радує.
На Донбасі для Путіна приблизно така ж ситуація: все більше людей з націонал-патріотичного сектора російської громадської думки відчуває приховане розчарування. Путін виступав як рятівник “русского мира”, але обмеженість у ресурсах не дозволяє йому довести розпочату справу до кінця. “Новоросія” як ідея провалилась, а в так званих ЛНР і ДНР немає ніяких перспектив. Що з ними робити – незрозуміло. Це приблизно та ж Сирія, тільки ближче до Росії. Або те ж саме Придністров’я. Замість того щоб розширити підконтрольні території, що було би з оплесками сприйнято значною частиною моїх співвітчизників, Путін отримав ще одне ізольоване Придністров’я. При цьому старе Придністров’я потрапило під блокаду, знаходиться в оточенні тепер вже двох недружніх держав: Молдови і України. Хоча до 2014 року Україна була якщо не дружньою, то принаймні нейтральною.
З ДНР і ЛНР ситуація приблизно така ж, тільки вони на тисячу кілометрів ближче. Тобто той самий “русский мир” скорочується, відступає та наближається до Москви. І зовсім незрозуміло, що робити з ДНР-ЛНР: приєднання цих територій до Росії пов’язане з величезною кількістю витрат і не відповідає путінській стратегії (він би хотів, звичайно, залишити їх усередині України).
Я думаю, що після поразки в Сирії Путін не зможе ні піти з Донбасу, ні відігратися там. Приєднати та робити жорсткі кроки в нинішніх умовах для Путіна було б контрпродуктивно. Якщо раніше Захід намагався не звертати уваги на Путіна, то зараз, після всіх подій, пов’язаних з наркотиками, підміною сечі (олімпійців, – “Апостроф”), отруєннями, Сирією, Путін зумів налаштувати проти себе всю світову громадськість. За винятком, можливо, Угорщини, Болівії, ще якихось держав, які так чи інакше залежать від Росії. На цьому тлі ще один акт анексії, вже відкритий, а не повзучий, спричинить ще один цикл санкцій. Причому вже охочих санкцій: Захід шукає способи, як слід покарати Володимира Путіна. Накопичилося, що називається, кількість переходить у якість.
В Путіна на Донбасі немає виходу: ні туди, ні сюди. Сурковська стратегія полягала в тому, щоб впихнути це вугілля назад за комір Петру Порошенку. Щоб Україна платила за розбитий посуд, а реальна політична, ідеологічна та силова складові через місцеві органи влади залежали від Москви. Це, напевно, було б ідеальним варіантом для РФ, але в Україні розуміють же, що якщо й брати цю територію назад, то її треба дуже жорстко “чистити” в сенсі зміни місцевого політичного класу, який представлений бойовими командирами, досить відмороженими.
Проблема, на мій погляд, полягає в тому, що ні в Києві, ні в Москві не хочуть цю токсичну територію приймати в зону своєї відповідальності. Причому для Путіна це удвічі контрпродуктивніше, бо разом з цією “чорною дірою” він отримає ще й міжнародний осуд. Я думаю, що найбільш ймовірно, що нічого не станеться: буде підтримуватися таке ж безперспективне топтання на місці.
- dsq_needs_sync:
- 1
