Не так давно ми разом провели успішний чемпіонат Європи з футболу. Жовто-блакитний та червоно-білий прапори досі разом на інсталяціях, що залишилися відтоді в українських містах.
Ще донедавна Польща була для українців іконою дивовижних євроінтеграційних перетворень, наочним прикладом переваги безальтернативного курсу на Євросоюз. Подивитися на польські досягнення їздили депутати, чиновники, журналісти.
Варшава завжди позиціонувала себе адвокатом України в Європі – й здавалося, що ніщо й ніколи не зможе це похитнути. Хоча й непросте, але тривале спільне історичне минуле, навпаки, видавалося сентиментальним активом для наших відносин – тим більше, що давно вже було задекларовано “прощення і єднання”. А історична ворожість Росії до обох країн та несприйняття Москвою їхньої незалежності ще більше цементували україно-польський союз.
Та зараз відносини з Польщею сиплються, наче картковий будинок.
“У Британії нема ані вічних союзників, ані постійних друзів. Вона має лише постійні інтереси”, – ця знаменита фраза віконта Пальмерстона могла би бути гарною ілюстрацією до того, що відбувається тепер.
Якби не одне “але”. Навряд чи в інтересах Польщі чи поляків сваритися з Євросоюзом, Німеччиною, Ізраїлем, Україною, мати потенційні проблеми з таким важливим для неї партнером, як Сполучені Штати.
Є довгострокові інтереси країни – а є інтереси правлячої партії та інших політичних сил.
Як виглядає, вони у Польщі спекулюють на історичних питаннях з метою збільшення електоральної підтримки. Гарною ілюстрацією є трюк зі скандальною зміною закону про Інститут національної пам’яті – відразу ж після появи відео зі святкування польськими нацистами дня народження Гітлера й поширення інформації про зв’язки руху з деякими політиками від влади.
Підтримка “Права і справедливості” справді зростає. Авантюризм політиків чи запит на таку політику від самих поляків є першопричиною – відповідь на запитання про глибинні джерела польських подій мають дати насамперед самі наші сусіди.
Українцям також є над чим подумати. Бо насправді дещо в польських процесах притаманно Україні, а дещо є протилежним.
Зокрема, нам дуже близький та знайомий феномен нехтування довгостроковими національними інтересами задля поточних інтересів політичної еліти. Так було протягом усіх років незалежності України – так відбувається і тепер.
Нинішня українська влада також за півкроку від критичного охолодження стосунків із Заходом та небагато відрізняється в цьому від партії Качинського. На одній шальці – власні інтереси, на іншій – інтереси країни та суспільства і така важлива за теперішніх часів підтримка України з боку західних держав та міжнародних організацій.
Однак відрізняє нас від поляків різниця в ставленні до влади, що нехтує національним інтересом заради власного.
У Польщі рейтинг правлячої партії “Право і справедливість” нині близький до 40%. Така висока електоральна підтримка дає польському керівництву карт-бланш на дії в обраному напрямку, дозволяти собі войовничість по відношенню до ЄС чи впливових держав. Відносно нечисельні мітинги протесту проти її політики лише зміцнюють цю впевненість.
Це щось подібне до Росії, де популярність Путіна зростає саме завдяки протистоянню з Заходом.
В Україні рейтинги владних партії та політиків жалюгідні – саме через очевидне для всіх домінування власних інтересів над інтересами країни. Виходить, що українське суспільство значно прискіпливіше ставиться до тих при владі, хто користується нею заради власної політичної чи іншої вигоди.
Мабуть, це приємно. Хоча загалом ситуація в Польщі підштовхує не до втіхи чи самозадоволення, а до мобілізації.
Адже Україна остаточно втрачає давнього європейського адвоката. Офіційно Варшава продовжує підтримувати європейську та євроатлантичну інтеграцію України, санкції проти Росії за анексію Криму та агресію на Донбасі.
Однак про “адвокатуру” варто забути – це апріорі неможливо за умови серйозних проблем Варшави в самому ЄС і руйнування її стосунків із Києвом.
Звісно, відносини з Польщею зовсім не припиняться. Вони багатогранні й виходять далеко за межі поточних процесів – та очевидно, що нинішні проблеми вплинуть і на неполітичні сфери.
Водночас в Євросоюзі немає іншої великої та впливової держави, яка мала би такі геополітичні причини для лобіювання України, які має Польща.
Для здобуття прихильності тої ж Німеччини, вага якої для нас останніми роками надзвичайно зростає, Києву потрібні великі реформи, насамперед антикорупційні.
Справи, а не слова. Якщо Польщі потребу в інтегрованій у західні структури Україні доводити не треба було, то з Берліном чи Парижем такого немає й близько.
Своєю чергою, це впирається у правильний вибір між національним інтересом та егоїзмом чинної політичної еліти. Який, схоже, не зміг зробити наш екс-адвокат.
Автор: Анатолій Марциновський,
- dsq_needs_sync:
- 1
