Спадок і спадкоємці

Автор: Сергій Кораблін
доктор економічних наук, заступник директора Інституту економіки та прогнозування НАН України

Як, отримавши унікальний стартовий капітал, розміняти його на економічну структуру 100-річної давності: зерно, чорні метали, руду та шлаки.

Колишній Союз розвалився не від хорошого життя. У 1980-х він зіштовхнувся із чотириразовим падінням цін на свої енергоносії, до чого був явно не готовий ні управлінськи, ні економічно, ні ментально. І якщо ринковий Захід зміг подолати нафтовий шок 1970-х, то для радянської країни шоком стало не тільки падіння цін на її сировину, а й сам факт кризи. Оскільки в рамках її ідеології останньої бути не могло в принципі.

Десятиліттям раніше таку відсталість скрашувало 11-разове зростання цін на нафту, за яку був змушений платити класово далекий Захід. Але щойно той приборкав своє надмірне енергоспоживання та фінансові дефіцити, настала черга Союзу. І це захопило його зненацька. Тим паче за умов холодної війни та війни гарячої — афганської, болючих санкцій Заходу, виснажливої гонки озброєнь, боротьби за міжнародні симпатії та підтримку країн-сателітів. Виснаження колись бурхливого потоку нафтодоларів принесло радянській економіці не лише «гласність, перебудову та нове мислення», а й бюджетні дефіцити, довжелезні черги, порожні прилавки, масове роздратування та зростання етнічних конфліктів.

Україна на цьому тлі виглядала по-особливому. Навіть після Чорнобильської трагедії західні економісти всі як один зазначали рідкісний сплав її освітнього, наукового та промислового потенціалів, унікальні чорноземи й аграрні можливості, чорноморські та азовські порти, розвинений транспортний комплекс, вдале місце розташування та неприхований інтерес власних країн. Особливо з урахуванням її третього за потужністю ядерного потенціалу, засобів його доставки мало не в будь-яку точку планети, а також власної бази авіа- і ракетобудування.

Початок

Згідно з міжнародними порівняннями, Україна до країн із високими доходами ніколи не належала. Водночас напередодні здобуття своєї незалежності це була міцна економіка, яка входила, за класифікацією Світового банку, до вищої підгрупи країн із середніми доходами. Так, якщо 1990 року середньодушові доходи в ній становили 1297 дол., то в Україні — 1570 дол. Причому ще 1989-го вона перебувала в тридцятці найбільших економік світу, як, наприклад, Ірландія сьогодні. 1990 року ВВП України (81,5 млрд дол. у поточних цінах) перевищував сумарний ВВП Чехії (40,5 млрд) і Румунії (39 млрд), а також обсяги виробництва Польщі (66 млрд), Ізраїлю (59 млрд) або, приміром, Малайзії (44 млрд), не кажучи вже про Чилі (33,1 млрд дол.).

За спогадами Любомира Романківа, на початку 1990-х найкращі українські лабораторії в галузі мікроелектроніки не поступалися американським. Це свідчення тим паче значуще, що належить не просто фахівцю, який пропрацював понад півстоліття на IBM, а вченому, чиє ім’я 2012 року було внесено в Зал національної слави США разом з іменем С.Джобса як одного з найвидатніших винахідників усіх часів, поруч із Т.Едісоном.

До початку 1990-х на стапелях суднобудівного заводу в Миколаєві знаходився важкий авіанесучий крейсер «Варяг», який було перепродано 1998 року компанії з Макао, а пізніше він був доведений до готовності та прийнятий до складу ВМФ Китаю як перший авіаносець «Ляонін» (2012). Під час розробки його палубної авіації та полігона для підготовки льотчиків використовувалися ресурси тієї ж України, що дісталися їй після здобуття незалежності. Перший китайський криголам було також побудовано в Україні — на Херсонському суднобудівному заводі 1993 року. Не обійшовся без серйозної допомоги України й розвиток у 1990-з роках китайського ракетобудування.

За даними ЗМІ, уже 2016 року Китай придбав інтелектуальну власність на транспортний літак Ан-225 «Мрія», а сьогодні китайські компанії не залишають надій завершити угоду з купівлі контрольного пакета акцій українського моторобудівного підприємства «Мотор Січ». Потужна протидія цьому з боку США — свідчення того, що йдеться не просто про найважливіші промислові технології, а про ноу-хау з далекосяжним геополітичним підтекстом.

Озираючись назад, треба визнати, що на зорі своєї незалежності Україна отримала в спадок від Союзу, що розпався, не лише порожні прилавки, а й промислові галузі, які уособлюють сьогодні передній край технологічного прогресу, — власну мікроелектроніку, виробництво комп’ютерів, супутників і авіакосмічну галузь. Йдеться, по суті, про індустріальну базу, без якої нині немислимі ні Інтернет, ні цифрові технології, ні «четверта промислова революція». Причому в ряді випадків країна не просто мала налагоджене виробництво, а й входила до когорти визнаних світових лідерів. При нормальному поступальному розвитку таких заділів вона могла б сьогодні перебувати в першому ешелоні технологічної еліти світу.

У Китаю ж тоді не було ні Lenovo, ні Huawei, ні технологій 5G, а про український рівень промисловості він міг тільки мріяти. Внаслідок чого виробіток одного зайнятого в економіці Китаю був у 6–7 разів нижчий, ніж в Україні, а сам ВВП перевищував вітчизняний лише в 4,4 разу виключно завдяки гігантській армії праці: 642 мільйони чоловік проти 25 мільйонів в Україні.

Що сталося далі, усім добре відомо. Китай пішов «недемократичним» шляхом еволюційних реформ, а Україна стала слідом за Росією копіювати «шокову терапію» Польщі, намагаючись за «500 днів» побудувати ринкову економіку, аналогічну західній. Хоча на самому Заході на це пішло близько 500 років, з урахуванням епохи Реформації, яка привела до Вестфальського миру (1648), закінчення релігійних війн у Європі та розчищення підступів до промислової революції. З урахуванням же розколу Православної церкви та Римсько-католицької (1054), з якої, власне, і виокремився протестантизм, може йтися взагалі про останнє тисячоліття.

Маргінали

У рамках неоліберальної доктрини, що поглинула мир на порозі 1990-х, такі нюанси виявилися незначущими. Так, на думку експертів МВФ, Україна повинна була йти шляхом Польщі вже тільки тому, що та була нашою сусідкою. Запорукою економічного успіху при цьому було проголошено десять принципів Вашингтонського консенсусу, що передбачали якнайшвидшу масову приватизацію, дерегуляцію та лібералізацію. Захист прав власності стосувався лише власності приватної, оскільки державну було оголошено нон-ґрата та апріорі неефективною. Сама держава мала піти з авансцени, поступившись місцем ринку, найкращим представником якого виявився іноземний бізнес. Поняття національного інтересу зникло. Міжнародні місії з 5–10 осіб стали диктувати умови всьому держапарату вчорашніх країн-суперниць. Особисті та політичні мотиви їхніх рекомендацій обговоренню не підлягали. Питання про усталене зростання, технологічний розвиток і збут національної продукції перетворилося на атавізм минулого, оскільки тепер їх мав автоматично забезпечити ринок. Останній вважався ідеальним при участі в ньому іноземного капіталу. Навіть якщо той був конкурентом вітчизняного та перебував під контролем чужих держав. Успіхом стало не зростання національного добробуту, а закордонна похвала. Її відсутність, а тим паче критика перетворилися на проблему, як «двійка» у щоденнику школяра.

Зрозуміло, що на успіх такого підходу покладатися було складно. Проте країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) прийняли цілу низку його елементів заради парасольки НАТО і ЄС. Їхнім бонусом за це стали військово-політичний захист, євроінтеграція та масована безоплатна допомога. Її виділення у 2007–2013 роках зі структурних та інвестиційних фондів Євросоюзу сягнуло в країнах ЦСЄ 2,6% ВВП, що стало ледь не ключовим фактором їхнього зростання, середні темпи якого тоді становили 1,4%.

У Польщі плановий обсяг зазначеної допомоги перевищив у 2007–2020 роках 150 млрд євро. Але щойно про аналогічну підтримку 2013 року заїкнулася Україна (через ризик втрат через запровадження зони вільної торгівлі з ЄС), вибухнув гучний скандал. Хоча непублічно глава представництва ЄС у Києві визнав справедливість постановки такого питання.

У принципі, необхідність потужної зовнішньої підтримки при різкій лібералізації відстаючих економік була зрозуміла від початку. Так, під неоліберальні реформи Є.Гайдара G-7 і МВФ обіцяли Росії 1992 року 24 млрд дол. і ще 20 млрд — іншим союзним республікам. Загальний же обсяг їхньої словесної допомоги перевищив 100 млрд дол. 1993 року нова американська адміністрація обіцяла Росії вже 28 млрд. Однак де-факто 1992 року та отримала лише 1 млрд дол., а до кінця 1993-го — тільки 4 млрд, що стало для уряду Є.Гайдара холодним душем.

Та якщо в Росії на зовнішню допомогу все-таки покладалися, то в Україні про її критичну роль узагалі не йшлося. Вітчизняні реформатори вважали, що «ринок усе сам відрегулює». Результат подібних ілюзій перевершив усі мислимі очікування. З 166 держав, за якими Світовий банк наводить дані реального ВВП за 1990–2018 роки, падіння показали тільки дві (!) країни — Україна (-36,1%) і Грузія (-0,8%). Решта світу за ці роки виросла: глобальний ВВП — у 2,2 разу, ВВП країн із високими доходами — у 1,8 разу, країн із середніми доходами — у 3,4–3,7 разу, найбідніших — у 2,9 разу.

Цей маргінальний антирекорд Україна утримувала й до початку війни 2014 року: у 1990–2013 роках її реальний ВВП скоротився на 30,1%. Незалежно від того, в яких постійних цінах рахувати — внутрішніх чи доларових. На протилежному кінці списку знаходиться Китай. Його реальний ВВП за 1990–2018 роки виріс у 13 разів, В’єтнаму та Лаосу — у 6,4 разу. Подобається нам чи ні, але це і є чистий підсумок глобального експерименту з реалізації неоліберальних постулатів Вашингтонського консенсусу та 30-річних суперечок між його фанатами та скептиками.

Вибір мети

Посилання на країни ЦСЄ в цьому контексті навряд чи доречні, оскільки їх від початку планували інтегрувати в ЄС і взяти на його фінансовий буксир, без якого їхнє зростання і сьогодні не таке вже очевидне. Недарма восени 2016 року президент Латвії визнав, що за затримки фінансування з фондів ЄС у країні відразу ж уповільнюється економічне зростання.

Що ж до України, то її участь у подібній інтеграції навіть не розглядалася, — такі реалії геополітичного поділу Європи після холодної війни. Та хоч би яким прикрим це було, реакція на подібні факти була вже нашою внутрішньою справою. І тут не можна обійти стороною ні суті наших «реформ», ні причин їхнього вибору, ні Будапештського меморандуму, ні розкрадених держпідприємств, ні казнокрадства, рейдерства, сліпої Феміди, офшорного бізнесу, панамських списків, генпрокурорів без (профільної) освіти, ні зданого без єдиного пострілу Криму.

Хто сьогодні згадає, що на зорі своєї незалежності Україна успадкувала найбільше Чорноморське морське пароплавство? І що не натовці з москалями розтаскали майже 400 його суден заморськими юрисдикціями з благословення нашої держави під завісою приватизації з лібералізацією. І не брюссельські чиновники жирують на копанках Донбасу, бурштині Полісся та митних коридорах. Не дивно, що при такому розумінні національних інтересів щорічні реальні вкладення в основний капітал країни впали за 1990–2018 роки на 70,7%. Що також є нашим світовим антирекордом, слідом за яким іде Росія з -45%.

За три десятки років ми примудрилися розбазарити майже все, на чому сьогодні ґрунтується індустрія 4.0, починаючи від мікроелектроніки та комп’ютерів. За свідченням Л.Романківа, експертна група IBM, до якої він входив, поїхала з України ні з чим, не зумівши запустити спільний виробничий проєкт через «дрімучу» культуру місцевого бізнесу й таку саму якість політичного менеджменту. Після 2015 року країна не виробила жодного серійного літака, хоча колись лік щороку йшов на сотні. Майбутнє нашого ракетобудування не більш райдужне. Виробництво легкових автомобілів упало з 402 тис. 2008 року до 5,8 тис. 2019-го. Причому всі вони тепер випускаються «методом великовузлового складання» на єдиному підприємстві, а наш Держстат перестав публікувати дані щодо їхнього виробництва через конфіденційність (?) такої інформації.

Втрата провідних індустріальних галузей підірвала основу розвитку пов’язаних з ними підприємств верстатобудування, інструментального виробництва, метрології, матеріалознавства, промислової хімії. Як результат, у 1992–2018 роках частка обробної промисловості в структурі ВВП України впала з 44,6 до 11,5%, виявившись майже вдвічі меншою за рівень країн із середніми доходами (19,6%). При цьому вона майже зрівнялася з питомою вагою сільського господарства (10,1%), чия експортна виручка тепер визначає динаміку валютного курсу гривні, інфляції та загальної платоспроможності країни.

Так, отримавши унікальний стартовий капітал, ми розміняли його на економічну структуру 100-річної давності: зерно, чорні метали, руду, шлаки — саме вони становили основу товарного експорту царської Росії 1913 року. Ми самі загнали себе в сировинну пастку, де з кожним роком стає дедалі менше пристойних вакансій і більше «зайвих» робочих рук. Ми уникаємо говорити, що після 30 років «реформ» опустилися в підгрупу економік, за якою, за класифікацією Світового банку, йдуть уже тільки найбідніші країни. Чи не дивно, що від таких звершень із України масово їдуть люди, і ми самі достеменно не знаємо, скільки нас насправді залишилося?

Учителі

Зрозуміло, що за подібних умов і добра порада може бути не корисною. Але що казати, коли й самі порадники своїх рекомендацій не трактують буквально. Наочний приклад цього — історія з ядерним роззброєнням України та «гарантіями» її територіальної цілісності. Обдурили? Безумовно. Причому й одні, й інші. Оскільки й там, і тут в основі не наші, а виключно їхні власні інтереси. Але якщо ми цього не розуміємо, то це, звичайно, проблема не закордонних візаві, а нашого місцевого кругозору.

Тому говорити про заморські підступи — марна справа. Набагато краще повчитися того, як наші вчителі облаштовують свій власний дім. А там засобів стримування та державних інституцій ніхто не руйнує, бо без них немає ні власного закону, ні свого правопорядку, ні процвітання бізнесу. Останні 12 років — безперервний приклад того, як працює така комбінаторика, що не покладається лише на саморегуляцію ринку. Причому, якщо у внутрішній політиці йдеться, зі зрозумілих причин, про силу закону, то в зовнішній вона ще підтримується й законом явної сили.

Згідно з Заключним звітом Національної комісії США, криза 2008–2009 років стала результатом надмірної лібералізації, дефектів ринкової саморегуляції та провалів державного контролю (2011). Цей висновок привів до тотального посилення регуляторних норм у банківському та фінансовому секторах при одночасному зростанні відповідальності корпоративного бізнесу. Зокрема, було повністю переглянуто та посилено міжнародні принципи ризик-менеджменту та фінансового нагляду. Отримали повсюдний розвиток комплаєнс і макропруденційне регулювання. Було створено глобальну Раду з фінансової стабільності та аналогічні структури на національних і регіональних рівнях. Впроваджується система глобальної ідентифікації юридичних осіб (LEI). За визнанням банкірів, міжнародна практика ведення бізнесу, що персоніфікувала неоліберальні ідеї нульових, пішла в минуле. Сьогоднішні регуляторні норми з дотримання його прозорості та безпеки непорівнянні з вимогами докризової епохи.

На цьому тлі докорінно змінилося ставлення до свободи руху капіталу. Колишні ініціативи МВФ із наділення його функцією ледь не примусової фінансової лібералізації в країнах-учасницях (1997) виглядають сьогодні анахронізмом не лише в академічному середовищі, а й у самому Фонді. Його співробітники, які лобіювали колись в Україні безперешкодний експорт-імпорт капіталу, готові обговорювати умови його розумного обмеження. І це явно відповідає політиці США з примусового повернення національного бізнесу з Мексики на батьківщину та не менш чітко контрастує з валютною лібералізацією НБУ, що покоїться на зростанні зовнішнього держборгу. Апеляція у зв’язку з цим Нацбанку до гіпотези про «неможливу трійцю» (impossible trinity) давно морально застаріла через її посилання на ту саму свободу руху капіталу. Про «реалістичність» останньої сьогодні яскраво свідчить глобальна війна США проти закордонного бізнесу телекомунікаційних компаній Китаю та його інвестицій у мережі 5G чи такі самі зусилля ЄС проти європейських інфраструктурних проєктів Пекіна в рамках його Нового шовкового шляху.

Дванадцятирічна запекла боротьба провідних країн світу за своє благополуччя не залишила каменю на камені від їхніх власних неоліберальних гасел 30-річної давності. Світ при цьому не тільки радикально змінився, а й продовжує дрейфувати у бік посилення протекціонізму при явному лідерстві Сполучених Штатів. Що не може не дивувати, враховуючи історію появи терміна «Вашингтонський консенсус», його нерозривний зв’язок зі столицею Штатів, а також реальний смисл їхньої сьогоднішньої політики. Остання ж асоціюється не з колишніми ідеями фритредерства, а з примусом Канади та Мексики до перегляду умов зони вільної торгівлі NAFTA та її заміни на USMCA; виходом із уже підписаного 12 країнами договору про Транстихоокеанське партнерство (Trans-Pacific Partnership); запровадженням мит на імпорт сталі (25%) і алюмінію (10%) із ЄС; початком масованої торговельної війни з Китаєм, обкладанням тарифами його імпорту на 370 млрд дол. на рік; блокуванням переобрання членів апеляційного органу Світової організації торгівлі (СОТ), що призупинило його роботу та змусило ЄС вести мову про створення альтернативної комісії.

За таких обставин 20-річчя Дохійського раунду СОТ зі зниження бар’єрів у світовій торгівлі буде зустрінуте 2021 року, найшвидше, як сумна річниця, а не бажаний ювілей.

Що ж до третьої складової з ключової неоліберальної тріади «дерегуляція—лібералізація—приватизація», то тут доречно згадати фактичну націоналізацію в США найбільшої страхової компанії AIG і двох автогігантів (General Motors, Chrysler) як вимушений стабілізаційний захід під час кризи 2008–2009 років. Зрозуміло, що вона не мала нічого спільного з тими порадами, яким ми самі слідуємо під час дроблення та приватизації своїх власних проблемних компаній.

Не менш примітним виявилося узагальнення цієї зарубіжної практики вже цього року. Так, на початку липня головний економіст МВФ Гіта Гопінат (Gita Gopinath) рекомендувала урядам країн — учасниць Фонду підтримувати свої національні компанії, які зіштовхнулися з коронакризою, не шляхом надання кредитів, а інвестуючи в акціонерний капітал, щоб не збільшувати їхніх боргових проблем. Йдеться, по суті, про часткову або повну націоналізацію проблемного бізнесу, що мимоволі провокує два запитання: що спільного ці поради мають із тим приватизаційним мейнстримом, яким Україна слідує останні 30 років, і які компетенції вона накопичила за цей час, щоб тепер усерйоз зайнятися масовою націоналізацією своїх неплатоспроможних компаній?

Справа часу

Між першим і шостим президентами України відчувається взаємна симпатія. При цьому перший може багато чого розповісти про ключові провали нашої країни, а другий хотів би змінити її майбутнє. Між ними різниця у два покоління. І розуміння того, що отримали від попередників абсолютно різний спадок. В одному випадку — повний сподівань і очікувань, в другому — втоми й нужденності. Обидва розпочали свої каденції за умов неоліберального бродіння. Тоді — у момент його зоряної години, нині — периферійного відгомону. Перед обома стояли та стоять завдання державного будівництва. Що порадить один і зробить другий, ми не знаємо. Але що очевидно, то це густий потік критики з боку політиків-старожилів, які залишили після себе розідрану країну та незмінні «радикальні структурні реформи», кожне десятиліття яких відзначено рекордним падінням ВВП: -59% (1990-ті), -14,8% (2009), -15,7% (2014–2015).

У зв’язку з цим мимоволі виникає запитання: про що вирішить говорити наш шостий президент через 30 або 40 років зі своїм молодим колегою, який буде йому так само симпатичний, як він зараз першому президенту? Невже про ці самі реформи?