Письменник, військовий журналіст, автор фоторепортажів із зони бойових дій на Донбасі СЕРГІЙ ЛОЙКО в інтерв’ю “Апострофу” розповів про успіх своїх книг “Аеропорт” і “Рейс”, розпад Росії, повернення Криму та про чорно-білу війну на Сході України.
– Скільки ви вже живете в Києві?
– Я in and out, наїздами. Я люблю Київ, нормально мені тут живеться. Якось в Києві тепліше. Потім ще люди розмовляють українською мовою. А українською мовою навіть матом не хочеться лаятися, тому що це така мова співуча, поетична. Таке відчуття, що ти весь час говориш з Лесею Українкою або принаймні з Ліною Костенко. Особливо коли розмовляєш з дівчатами. А я чомусь весь час із ними розмовляю. Я себе відчуваю, як Ігор Сєверянін писав: “Среди девушек нервных, в остром обществе дамском я мгновение жизни превращу в грезофарс… Ананасы в шампанском, ананасы в шампанском. Из Москвы – в Нагасаки, из Нью-Йорка – на Марс”. Приємно в Києві.
– А ви не плануєте осісти в Києві?
– Та ні, навряд чи. Все-таки це не моє місто. За чотири роки, що я тут перебуваю, я все одно відчуваю себе проїздом.
– А яке тоді ваше місто?
– У мене є місто… Хоча це містом назвати не можна. Фінляндію взагалі не можна назвати країною, де живуть люди, тому що, коли ви туди потрапляєте, то таке відчуття, що туди скинули нейтронну бомбу. Усі люди загинули, а все інше залишилося intact (недоторканим, – “Апостроф”). Навіть гойдалки гойдаються десь там, на дитячому майданчику біля якогось будиночка. Ось я люблю таку країну. Таку хуторну, коли все спокійно, немає нікого, ніщо не змінюється ніколи. Ніхто не цікавиться політикою. Якимось інформаційним повідомленням є те, що перекинувся трактор і впав в озеро.
– Ви ж народилися у Фінляндії?
– Це було випадково. Просто мої батьки проїжджали через це місце і раптом почали народжувати.
– А де ви жили?
– Я живу в Москві все життя. Я дуже багато подорожую. Я дуже довго служив у армії на Далекому Сході, на китайському кордоні.
– Розкажіть, як ви з наладчика на годинниковому заводі стали викладачем англійської мови?
– Про це можна розповідати цілий день. Я був найкращим студентом інституту іноземних мов імені Моріса Тореза. Це був 1978 рік. Я тоді був молодий, красивий і дуже талановитий. І вивчав дві мови: англійську й іспанську. І мене послали на стажування до Англії в один з найкращих університетів. Тоді були стажування у студентів, особливо таких елітних вузів.
Мені платили 10 фунтів на тиждень стипендії, це були величезні гроші, але мені на ці величезні гроші хотілося купити джинси, жуйку, в кіно сходити, ще в якесь злачне місце. І я так влаштувався. Я собі так пояснив, що так я краще вивчу мову. Тому що в Англії, в Лондоні особливо, є дві мови: англійська мова і мова кокні, це мова низів, робочого класу. Якщо ви вважаєте, що знаєте англійську, вивчили в КІМО, наприклад, приїхали до Лондона і потрапили в район, де живуть кокні, чи зайшли в будь-який бар, тому що кокні весь час знаходяться там, то там взагалі нічого не зрозумієте, це ніби якась інша мова.
І я влаштувався працювати в пивний бар барменом. Оскільки я влаштувався туди працювати барменом, а дівчата нечасто приходять в бар, але цей бар став найпопулярнішим серед жінок. І я там грав у гру, яка називається “дартс”, виступав за команду цього бару на змаганні. Й наша команда посіла четверте місце, я за це отримав 400 фунтів. Це взагалі було просто багатство в ті часи. Загалом, я вів таке розгульне життя, своїх однокурсників звозив на концерт Boney M., так поводився. Зрештою, мене викликали в посольство, сказали, що мені терміново потрібно їхати на війну в Афганістан перекладачем. Я кажу: “Яким перекладачем? Я фарсі не знаю”. Вони кажуть: “Там будуть американські полонені, нам потрібно буде їх допитувати”. Я полетів назад. Я летів один в літаку. В аеропорту мене затримали, дуже довго допитували.
– Це був якийсь приватний рейс, що ви опинилися один в літаку?
– Просто рейси “Аерофлоту” тоді не були наповнені пасажирами. Я не знаю, можливо, це спеціально для мене виділили. До цього відрядження мене вже практично розподілили на курси перекладачів ООН. І мене почали звинувачувати в тому, що я був завербований англійською розвідкою, що я порушив правила поведінки російських громадян за кордоном, багато чого. Зрештою, мене відпустили.
– Просто взяли і відпустили?
– Я ж нікого не вбив, нічого не зробив. Я розповів, як було. Це ж були не сталінські часи, коли саджали за анекдот. Але як мене відпустили – мене вигнали з інституту з 4-го курсу, мене вигнали з комсомолу. І я пішов працювати на завод. На заводі я організував гурток англійської мови, безкоштовно навчав усіх. Потім мені дозволили вступити в інший інститут на вечірній факультет. Було смішно – я одночасно викладав англійську мову і продовжував бути студентом.
Я пішов працювати на другий годинниковий завод, там працював наладчиком. Просто це було поруч із домом. А зарплати були всюди однаковими. Яка різниця, де працювати? Праця скрізь у пошані. Я не боюся праці. Я в армії служив: “Тут вам не тут, тут вам швидко відвикнуть”, “Гей, ви троє, ну ж бо обидва до мене”, “Що морди такі червоні, як огірки? Ви горілку пиячите, безлад порушуєте”, “Мовчати, я вас питаю, я вам хтось чи ні?” У мене була така трудова школа.
А потім, за рік після того, як я закінчив інститут і отримав диплом вчителя англійської мови, я вступив у елітну московську школу за блатом, у мене там була знайома директриса. Їй, щоправда, довелося витримати якусь дику облогу чиновників з Міністерства освіти, які говорили, що не можна брати цю людину. Але в неї було таке становище в Москві, вона мене прийняла. І дев’ять років я вчив дітей англійської мови.
А потім, коли почалася “перебудова”, я написав листа Михайлові Горбачову, що я ні за що постраждав, я – такий хороший, справжній патріот. Мене викликали в міжнародний відділ ЦК, сказали, що всі звинувачення проти мене зняті, “працюйте, де хочете”. І я тут же влаштувався перекладачем в Associated Press, там буквально за тиждень став репортером. Володіння мовою в мене було пристойне. Потім я став продюсером британської телекомпанії TV-am на програмі Good morning, Britain.
У 1991 році мене взяли перекладачем в московське бюро Los Angeles Times. Тоді це було величезне бюро в самому центрі Москви. У нас було 25 осіб: два кухарі, три водія, чотири кореспонденти. Там все було шикарно. Але врешті-решт до 2010 року воно звузилося до однієї людини. Ця людина була водієм, кухарем, перекладачем, кореспондентом, фотографом і директором бюро. Це був я. І ось я там працював. Потім Los Angeles Times пішло на дно, збанкрутувало. Практично всі європейські бюро закрилися, здається, одне зараз у Брюсселі є. Мені довелося піти на дуже хороших умовах. Але я щасливий, що це сталося, тому що це дозволило мені написати дві книги, які забрали весь мій час.
– У вашій книзі “Рейс” головний герой теж дуже добре володіє англійською мовою. Ви його з себе списували?
– Це мій творчий метод. Він називається “казус шахового коня”. Ось чоловік приходить додому о другій ночі п’яний, від нього парфумами пахне. Дружина бачить його в дверях і запитує: “Сашко, ти де був?” Він каже: “Ми з Мішею в шахи грали”. “Тоді чому від тебе горілкою пахне?” “А що, від мене шахами має пахнути?” І починає знімати штани, роздягатися. А як мужики знімають штани? Вони й тверезі знімають смішно – опускають одну штанину, наступають іншою ногою, щоб не нагинатися, стягують одну, потім іншу. І ось наш герой, п’яний, знімає ці штани, а його дружина хапає ці штани і починає його бити по пиці штанами. І в цей момент зі штанів випадає дерев’яний шаховий кінь. І вона кидається йому на шию, цілує і каже: “Сашко, вибач, грай в шахи хоч до ранку, усе нормально”. І от це та деталь, яка робить брехню правдою і яка робить книгу книгою.
Мій метод такий: якщо я можу не вигадувати щось, то краще я не буду вигадувати, бо life is stranger than fiction (життя більш дивне, ніж вигадка, – “Апостроф”).
– А як взагалі успіх книги? Я чула, що її немає на полицях у книгарнях у Росії.
– Її ніколи не було на полицях у книгарнях, ця книга заборонена в Росії, як і “Аеропорт”. Взагалі моє прізвище заборонене в Росії. Я з Фінляндії раз на місяць отримую партію “Рейсів”, 100-200 примірників. І в мене є менеджер, який за моєї відсутності розсилає ці книги всією Росією. Тобто “Рейс” офіційно не заборонений, але видавцям заборонено його видавати. Так це робиться.
– А взагалі “Рейс” краще розходиться, ніж “Аеропорт”?
– У Росії “Рейс” в тисячу разів популярніший, ніж “Аеропорт”, тому що в Росії “Аеропорт” все-таки вважають пропагандою. Ось у них там є якась своя туфта, яку вони вважають пропагандою, а це, мовляв, контрпропаганда, тому читати її вони не будуть. Можливо, потім, коли “Аеропорт” надрукують офіційно в Росії, тоді його будуть читати. Але “Рейс” – зараз найпопулярніша книга в Росії, тому що 100 книг розходяться за один тиждень.
“Рейс” – це книга для всіх, вона вже вийшла в Латвії, виходить в Литві, скоро вийде у Франції, її перекладають у Польщі й у Чехії. Це тільки початок. І в Україні – це найпопулярніша книга, і я цьому шалено радий. “Рейс” вже й українською мовою вийшов. Хоча я, хоч убийте мене, не розумію, навіщо з російської перекладати на українську. Я думаю, це більше політичне рішення якесь. Я не про свою книгу кажу, а взагалі. Все-таки, незважаючи на всю цю війну, в Україні живе дуже багато росіян, і вони говорять українською, а українці говорять російською. І я вважаю, якщо є можливість книжку читати в оригіналі, то треба читати в оригіналі. Я й англійську в школі спочатку вчив для того, щоб читати книги в оригіналі. І я прочитав усю велику англійську літературу в оригіналі. Коли ти читаєш, наприклад, мого улюбленого письменника Івліна Во англійською мовою, а потім читаєш російською – це дві різні книги, гумор весь втрачений, цей subtle humour (тонкий гумор, – “Апостроф”) англійський. Тому я вважаю, що “Рейс” можна було і не перекладати українською мовою, усі в Україні читають російською. Але можна, звичайно, поставити собі таку позицію, от росіяни – окупанти, тому я не буду читати російською. Але це нерозумно.
– Але це позиція людини. А взагалі Україна і Росія помиряться коли-небудь?
– Я взагалі не хочу говорити, що Україна з Росією помиряться. Що це таке – помирилися дві країни? Що це означає? В Україні загинула величезна кількість людей, розвалено цілий регіон, знищено інфраструктуру. Як помиритися? Це що значить? Не можна ж людину оживити. Країни можуть що завгодно робити, тиснути руки одна одній, але ось ці криваві рани будуть гоїтися дуже довго, ці особисті рани. Я вважаю, що Україна з Росією помиряться тільки тоді, коли Росія не буде Росією.
– А що для цього має статися?
– Розпад Росії.
– Чи можливий “палацовий переворот” в Росії?
– Ви “Рейс” дочитайте до кінця. Звичайно, можливий. У Росії можливе все найбільш неможливе. Ви знаєте, є така чудова книга “Діти Арбата” [Анатолія] Рибакова, про сталінські часи. І там мама одного з хлопців, якого посадили до в’язниці ні за що, за стінгазету, говорить своєму братові, партійному чиновнику: “Якщо б цар судив вас за вашими законами, він би ще правив 1000 років”. Ось Путін це дуже добре розуміє, тому він посилив закони до межі, до тієї межі, яка припустима в наш час. Якщо Сталін ввів страту, 25 років, тортури, то Путін цього зробити не може. Але все погане, що він міг би зробити, він зробив. Чим більший тиск, тим більший опір.
– А яка, на ваш погляд, доля Путіна?
– Путін помре своєю смертю.
– І тоді почнеться нова ера для Росії чи ні?
– Тоді почнеться розпад Росії. Путін – це Росія. Тобто Путін – це головний продукт Росії. Росія ні хріна не виробляє, крім Путіна. Путін – наша слава, сила і зброя, як говорили про Брежнєва. І в Росії немає нічого скріпного, крім Путіна. Ось Путін піде – і все почне сипатися. Він сам, м’яко кажучи, не Ганді, але оточив себе такими придурками, ідіотами і безвольними людьми, на зразок [прем’єр-міністра РФ Дмитра] Медведєва, які взагалі навіть колгоспом керувати не мають права.
Подивіться, як розвивалася Росія. Після кожної тиранії починалося потепління. Це природно. За синусоїдою розвивається країна. Микола І програв Кримську війну, поїхав на парад і був на цьому параді, поки не захворів на запалення легенів і не помер. Це було самогубство. Але він тримав Росію на ті часи в їжакових рукавицях. Після нього Олександр ІІ – потепління, скасування рабства і так далі. Вниз-вгору, вниз-вгору. Після Сталіна прийшов Хрущов – “відлига”, чудові фільми, чудові книги.
Після Путіна буде колосальна відлига, вийдуть з в’язниці всі політичні в’язні, абсолютно всі. Але ці путінські приймаки у всіх республіках і у всіх областях цим скористаються, як скористалися всі ці Назарбаєви, Кравчуки тощо в Радянському Союзі. Я не кажу, що це було погано. Дуже добре, що це сталося. Але вони це робили для себе, а не для народу. Росія розвалиться на частини. Щоб воскреснути від тисячолітнього сну, від тисячолітнього кошмару, від тисячолітнього рабства, щоб вижити, Росія повинна померти.
– Що буде з Кримом, на ваш погляд? Ми його отримаємо коли-небудь назад або не отримаємо?
– Крим був там, там жили люди, були якісь дороги, море якесь, туди їздили з Росії та з України, ніби все було нормально. Я взагалі не розумію, навіщо потрібно було красти Крим. [Олексій] Навальний сказав, що Крим – не бутерброд, і в цих словах є раціональне зерно, тому що Крим не можна покласти в кишеню і забрати. Росія його вкрала. Це наче злодій залазить вночі до тебе в квартиру, щоб поцупити телевізор, підходить до телевізора, упакував його, а взяти не може. Думає, оскільки я упакував його, то він мій. Так і тут.
– Але у них давно були плани щодо Криму. Ви ж питали на прес-конференції в Путіна про Крим і те, чи можливе введення російських військ туди.
– Так, і всі сказали, що я – дурень, поставив ідіотське питання, типу чи є життя на Марсі.
– А потім це сталося.
– Так, і потім мені зателефонували якісь журналісти і сказали: “Сергію, ти ж йому ідею подав”. Ні, Крим, звичайно, повернеться в Україну. Він може повернутися в Україну за тим сценарієм, що Росія розвалиться – і тоді він просто відійде Україні, якщо не відійде Туреччині чи ще комусь. Це буде зовсім інша історія.
Але я вважаю так. Наприклад, я приходжу після Путіна до влади. Першим моїм декретом як президента Росії було б вивести війська, щоб якомога швидше перестали гинути люди. Другий декрет – повернути Крим.
– Це повинен бути якийсь гуманіст, а чи в Росії є гуманісти?
– Потрібен Вацлав Гавел. У Росії таких немає, крім мене. Навіть Навальний – не Вацлав Гавел. Він буде робити те, що потрібно народу.
Що буде з Кримом? Ось приходить до влади, умовно, Навальний або, більш реалістично, Медведєв. І що йому потрібно? Щоб скасували санкції, які стають все жорсткішими. Наріжним каменем санкціонування є питання Криму. Навіть якщо вони виведуть війська з Донбасу, будуть добре поводитися, ходити в піонерських краватках, усе одно санкції не скасують, поки Крим не повернуть.
Тому Медведєв, умовно, каже: “Дорогі товариші, я маю вам сказати, і, звичайно, всі ви це розумієте, що були допущені перегини. Дійсно, наші танки, наші “зелені чоловічки” були в Криму. А це неприпустимо, тому що основним критерієм того, щоб прийняти Крим до складу Росії, було голосування кримчан. Воно проходило під дулами автоматів. І ми не можемо цього заперечувати. Тому я пропоную Федеральним зборам оголосити справжній, чесний, відкритий референдум”. Це не я, а Медведєв говорить. Усі плескають. Там же що начальник скаже – то й правда. Якийсь дурень покричав, але всі прийняли.
Проводиться референдум в Криму. Я не знаю, як вони проголосують, я не впевнений, що, якщо провести чесний референдум в Криму, вони по-іншому проголосують. Можливо, відсоткове співвідношення буде іншим, але всі ці військові пенсіонери все одно проголосують за те, за що вони вже типу проголосували.
Але тоді вступає в дію головна зброя Росії. Це – брехня. Це – той бульйон, в якому Росія останні тисячу років живе, у брехні. Особливо за Путіна став таким густим, наваристим цей бульйон, що крім брехні взагалі нічого немає. І тоді рахують голоси в Кремлі. В принципі, ні на яких виборах за Путіна ніхто ніколи голоси не рахує. Навіщо рахувати? Це ж напружено і взагалі важко. Росія технологічно це не дуже здатна робити. І взагалі не дружить з математикою ніхто в цій країні. Навіщо рахувати, якщо можна просто написати? І напишуть, що, виявляється, кримчани проголосували за повернення в Україну. “Це, – скаже Медведєв, – воля народу. Подобається нам це чи ні. Ми тепер будемо жити не за брехнею”. І Крим повертається в Україну. Ось це реальний сценарій.
Таким чином, грабіжники увірвалися в квартиру, як це було з Кримом, вкрали у вас телевізор. Як вони його повернуть? Як повернуть Крим? Ці грабіжники вночі зламають нові замки і тихесенько поставлять вам телевізор на місце, наче він там був. Такого в житті не буває, але саме так повернуть Крим. Вони його вкрали крадькома, крадькома і повернуть.
– А війна, що з нею буде?
– Я вам ось що скажу: поки Путін живий, нічого хорошого в Росії не буде. І з усім іншим, що стосується Росії, теж буде дуже погано. Це роль особистості в історії.
Я взагалі вважаю, що західні санкції проти банків, проти ще чогось – це дурниця. Санкції мають бути тільки проти однієї людини – проти Путіна. От нехай вони оголосять, скажуть, що Путін – це злодій, вбивця. Усі це розуміють, але тиснуть йому руки, зустрічаються, про щось розмовляють. Та на х*р ця дипломатія потрібна? Оголосіть, що Путін – поза законом. І нехай він у Конго їздить або ще кудись. Ось це змусить людей в Росії почати ворушити мізками. Ну, не може весь світ вважати нашого лідера поза законом. Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, як сказав Антон Павлович Чехов. Ось це було б найдієвішою санкцією.
– У одному з інтерв’ю ви розповідали про те, що війна на Донбасі стала для вас чорно-білою. Коли настав цей момент?
– Практично відразу настав, коли почалася війна. Тому що я був у Слов’янську та бачив, як все це відбувалося. Я бачив, що зовсім чужі люди приїхали у місто, захопили адміністративні будівлі. Я бачив, що відбувалося в донецькому аеропорту.
Розумієте, коли ти все життя проводиш на війні – на одній, на другій, третій, вісімнадцятій – то ти, загалом, звикаєш до того, що в кожній війні у обох сторін є своя правда. Наприклад, Нагірний Карабах. На вершині гори знаходиться Степанакерт, де переважно жили вірмени, а трохи нижче, серпантинною дорогою, знаходиться Шуша, де переважно жили азербайджанці. І, розмовляючи і з тими, і з тими, ти розумієш, що і в тих, і в інших є якісь причини ненавидіти, бути озлобленими.
Коли ти знаходишся на війні в Абхазії в 1993 році, ти розмовляєш з абхазами, потім ти розмовляєш з грузинами. Наприклад, абхазьке село захоплюють грузини. Вони грабують і спалюють всі абхазькі будинки. Потім приходять абхази, вибивають їх звідти, палять і грабують усі грузинські будинки. І потім що це таке? Хіросіма. Хлопці, а для чого все це було потрібно? Там була в кожного якась своя правда, і ті, й інші скоювали злочини. І так було скрізь, куди не підеш, одна сторона розповість про якісь звірства, інша сторона теж розповість про військові злочини.
А тут, в Україні, я побачив, що ця війна чорно-біла, тому що з одного боку – це зло, з іншого боку – це добро. Добро захищає свої землі, змушене захищати. Я вважаю, що єдиний плюс цієї війни, якщо так його можна назвати, у тому, що вона перетворює Україну з уламка Радянського Союзу на згуртовану націю українців, незалежно від їх національності. Це єдиний плюс цієї війни. А мінус – все інше, людські життя.
– А ви плануєте ще їхати на Донбас?
– Я зараз знімаю фільм, я вже два відрядження на Донбас здійснив. Звичайно, мені цікаво, що там відбувається. Я дуже хочу поїхати на той бік і зробити документальне дослідження про те, як вони там живуть, що там відбувається. Я розумію, що та частина України перетворилася на таке “місто Зеро”, що застрягло між минулим і майбутнім. І мені цікаво подивитися, що там відбувається, і розповісти про це.
- dsq_needs_sync:
- 1
