Наприкінці листопада 2014 року фракції парламентської більшості зафіксували в Коаліційній угоді, що протягом 1 кварталу 2015-го буде ухвалено новий закон «Про вибори народних депутатів України» на основі пропорційної системи з відкритими списками. Проте минуло не півроку, а цілих три, й лише в листопаді 2017-го в першому читанні було ухвалено Виборчий кодекс, до якого з того часу було подано близько 4,5 тисяч поправок, що є рекордом у Верховній Раді.
Звісно, якщо ухвалювати виборчу реформу подібними темпами, то до другого читання справа дійде ще не скоро. Наприклад, у громадській мережі «Опора» на ухвалення кодексу не сподіваються взагалі. Між тим кардинальні зміни потрібні вже – восени наступного року ми обиратимемо новий парламент. І головною необхідною новацією особисто я бачу не тільки відкриті списки. Нам вкрай необхідне зниження прохідного бар’єру. Тільки завдяки такому зниженню ми зможемо запобігти консервуванню нинішнього статус кво.
Дати шанс багатьом
В історії України прохідний бар’єр варіював від 3 до 5%. Парламентські вибори 2006 та 2007 років проходили за пропорційною системою із 3-відсотковим бар’єром. У 1990-і роки та у 2002-му планка, яку треба було взяти партіям, перебувала на рівні 4 відсотків, а от вибори 2012-го та 2014-го років відбувалися за змішаною системою з 5-відсотковим прохідним бар’єром.
За умови, якщо у 2019 році ми повернемося до суто пропорційної системи, п’ятивідсотковий бар’єр значно звузить представництво партій у парламенті. Супротивники зниження бар’єру неодмінно вкажуть на те, що створення більш комфортних правил гри обернеться тим, що до парламенту потраплять ті чи інші одіозні структури, але плюси й мінуси є в кожній системі, тож головне – це вибудувати певну шкалу пріоритетів.
Бо що ми, власне, маємо на сьогоднішній день? Передусім, доволі високий рівень недовіри до існуючих парламентських партій. Згідно із недавнім опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», кількість тих виборців, які воліють шукати альтернативу серед нових партій, вперше з 2012 року перевищила число бажаючих віддати голос за вже представлені в парламенті політсили.
Це свідчить про величезну втому соціуму від задіяних нині у великій політиці облич та прапорів. Саме цей чинник й виштовхує на поверхню, зокрема, партію «Слуга народу» Володимира Зеленського, більшість симпатиків якої готові голосувати не так за саму структуру (фактично – віртуальну), як за її лідера.
Подібний «голод», спровокований відсутністю нових проектів, є настільки значним, що попит випереджає пропозицію. Й водночас робить українського виборця не надто розбірливим, про що говорять високі відсотки Зеленського та Вакарчука. І все таки усвідомлення того, що владу слід передавати не від однієї фінансово-олігархічної групи до іншої, а від людей, позбавлених принципів, – тим, хто такі принципи сповідує, помалу оволодіває свідомістю середньостатистичного українського виборця.
На ранньому етапі такої ментальної перебудови не бракуватиме певних помилок, і влада знову опинятиметься не в тих руках, однак зниження прохідного бар’єру якраз і відіграє роль мотивуючого чинника для тих, хто замислюється про похід у політику, але не має надії, що його сил вистачить на перемогу над усталеними «важковаговиками», котрі вкотре готуються подолати 5-відсотковий бар’єр.
Тим паче, що нині діючим законодавством блокування партій не передбачене, і це зайвий раз виносить за дужки «маленькі» політсили, позбавлені можливості заявити про себе. Пораховано, що на виборах 2014 року близько 50 депутатських мандатів дісталися «великим» партіям внаслідок перерозподілу відсотків, тоді як насправді це були голоси за тих учасників процесу, котрі не змогли подолати бар`єр. Не бачу жодної причини для того, щоб дарувати нинішнім політгравцям такі бонуси, особливо з огляду на їхню непопулярність та непродуктивність роботи у Верховній Раді.
Відкрити списки
Тепер щодо другого моменту, пов’язаного з відкритими списками. По суті, незалежна Україна не знала подібної практики. Обіцянка запровадити подібний формат так й залишилася обіцянкою. Щоправда, в 2015 році ми мали досвід проведення місцевих виборів у новому форматі. Проте назвати алгоритм тодішнього голосування «відкритими списками» доволі проблематично.
Три роки тому були ухвалені зміни до закону про місцеві вибори. І полягали вони в тому, що мажоритарна система виборів у звичному для нас розумінні була збережена лише на виборах до сільських та селищних рад. Для решти органів місцевого самоврядування введено пропорційну систему з відкритими списками, але при цьому вибір електорату було обмежено лише двома іменами.
Але ніде в світі кандидатів не групують попарно і не прив’язують ці пари до конкретного округу. У авторів законопроекту №2831-3 вийшов якийсь правовий покруч, що було дуже великою, хоча й не єдиною вадою цього документа.
Між тим, згідно з класичним визначенням, відкриті списки – це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. Але як висловити своє ставлення? За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів.
При цьому єдиної моделі голосування за відкритими списками не існує. Кожна з країн розробляє свою, залежно від того, яких цілей вона хоче досягнути саме через вибори. Тому й Україна мусить запропонувати свою. В залежності від моделі голосування бюлетені на дільницях матимуть різний вигляд. Вони можуть бути, власне, самим списком партії чи блоку, в якому виборець позначає бажаного кандидата. А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку всіх кандидатів, що балотуються в окрузі й яким присвоєно такий номер (подібний порядок діє в Естонії).
Хоча деталізація процесу зараз не є головним моментом. Звичайно, що й відкриті списки – не панацея від порушення виборчого законодавства. Власне, ніщо не убезпечить від порушення закону, якщо є бажання його порушити. Тільки довга й копітка робота з плекання в собі та у співвітчизниках справжніх громадян. І все таки пропорційна система з відкритими списками створить здорове конкурентне середовище для політичних партій.
Адже це – реальна зброя проти фальсифікацій, принаймні значної їх частини. Тому лишається тільки сподіватися, що Виборчий кодекс, за який депутати голосували в першому читанні, все ж буде остаточно затверджено. Бо якщо цього не станеться, то у подальшому брудні виборчі кампанії триватимуть й набиратимуть обертів, хоча, власне, значення самих виборів буде повністю знівельоване – немає сенсу викидати мільйони з державної скарбниці, щоб раз-у-раз тасувати одну й ту саму політичну колоду.
АВТОР Михайло Поживанов
- dsq_needs_sync:
- 1
