Один паспорт добре, а два – краще?

Проект закону, серед іншого, розширює перелік підстав для позбавлення українського громадянства. В їх число пропонується включити голосування на виборах влади іноземної держави або виконання обов’язків, покладених іноземним громадянством. Іншими словами, дискусію на тему, бути чи не бути в Україні подвійному громадянству, можна вважати згорнутою. Щоправда, за умови, що ініціативу глави держави підтримає Верховна Рада.

Між тим проект Порошенка викликав різке неприйняття, й не тільки з боку гастарбайтерів. До критиків документу долучився голова Меджлісу кримськотатарського народу, член комітету парламенту з питань національних меншин Рефат Чубаров.

Новації, що з’явилися в змінах, а саме – про можливість втрати громадянства України, виходячи з тих чи інших дій громадянина України, виписані, з моєї точки зору, дуже заплутано. Це дало привід для обурення частини людей і стурбованості з боку експертів. Особливо в Криму, де “допомогли” російські ЗМІ. Вони протягом 3-4 днів проводили масовану дискусію: мовляв, Україна відмовляється від Криму, від своїх громадян, оскільки нібито всі, хто має російські паспорти, будуть позбавлені громадянства України, – сказав Чубаров.

“Я виходжу з того, що не можуть бути підставою для втрати громадянства України дії, вчинені людьми на окупованих територіях внаслідок примусу, залякування, безвиході”, – додав він.

Таким чином, з одного боку ми маємо незадоволених президентськими новаціями кримчан. Або, якщо говорити ширше, всіх осіб, які опинилися на окупованих Росією територіях і які з тих чи інших причин були змушені зрадити паспорту з тризубом. Окрема історія пов’язана з українськими заробітчанами, котрих, за даними держслужби зайнятості, нараховується наразі близько 5 мільйонів осіб. З цих 5 мільйонів 36% припадає на Польщу, 25% – на превеликий жаль – на Росію, а решта “розкидана” поміж іншими країнами.

Власне, ситуація не виглядала б такою неоднозначною, якби в переліку країн, де підробляють українці, не було Росії. Відомо, що РФ навчилася вправно використовувати громадян, які мають паспорти Російської Федерації, але проживають на території колишніх радянських республік. Під час трагічних подій 2008 року в Грузії, коли туди увійшли російські війська, Путін на засіданні ради безпеки заявив, що він зобов’язаний захищати життя та гідність російських громадян, де б вони не знаходилися.

До речі, тоді ж, у 2008-му, експерти попереджали про загрози масової видачі російських паспортів у Криму. Десять років тому – коли ніщо не віщувало війни з РФ – на півострові проживало 15-20% російських громадян. Згодом їхня кількість іще зросла. Саме цей козир було використано Росією під час анексії Криму. Це стосується і східних регіонів України, де також не бракувало паспортів з двоголовим орлом. В цілому ж, за неофіційною інформацією, російські паспорти мають близько трьох сотень тисяч громадян України. З них 167 тисяч паспортів було видано в період після 2014 року – так, принаймні, стверджує російське МЗС.

Окрім Росії, “щедрими” на роздачу паспортів українським громадянам є також Румунія та Угорщина. Поки що ці країни не створюють значного дискомфорту (якщо не зважати на мовну істерію, інспіровану з Будапешту), проте у державній політиці нічого не робиться просто так. І хоч це важко уявити, гіпотетично й ці наші сусіди можуть претендувати (колись, у невизначеному майбутньому) на свою частину “історичних територій” – на тій лише підставі, що там проживає енна кількість їхніх громадян.

Але якщо говорити про гастарбайтерів, котрі їдуть в західному напрямку, то їхньому “горю” легко допомогти. Адже в їхньому випадку часто йдеться про громадянство лише як про полегшення процесу працевлаштування. Заробітчани “європейської орієнтації” часто виїжджають за кордон за туристичними візами, а відтак всіма правдами та неправдами намагаються отримати роботу. Тому було б добре, якби вітчизняне МЗС долучилося до спрощення видачі нашим співгромадянам робочих віз – тоді вони не шукали б “альтернативного” громадянства. А ще краще, якби держава подбала б про достатню кількість робочих місць та про гідну оплату праці для українців, аби вони не їхали піднімати економіку Польщі та наповнювати тамтешній пенсійний фонд.

Однак повернемося до проблеми подвійного громадянства. На сьогодні українське законодавство відкидає таку можливість. «Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України», – говорить закон. Це не слід розцінювати як заборону подвійного громадянства, оскільки втрата громадянства України не відбувається автоматично з набуттям громадянства іншої держави – для цього потрібен окремий указ президента. Тобто навіть якщо українець отримав громадянство іншої держави або держав, у нього ніхто не конфіскуватиме український паспорт – така от юридична колізія.

Щоправда, існує санкція за приховування факту набуття громадянства іншої країни. Це всього лише штраф, який дорівнює від 10 до 30 неоподаткованих мінімумів (тобто від 170 до 510 гривень), для держслужбовців він, щоправда, є більшим. Свого часу народні депутати намагалися запровадити кримінальну відповідальність на володіння двома паспортами, але до цього справа так і не дійшла. Натомість з 1 червня 2016 року вступили в дію поправки до законодавства, що регулює державну службу, в яких йшлося про те, що державний службовець не має права працювати в Україні, якщо має інше громадянство, крім українського. Проте за замовчуванням відомо, що всі запрошені в різний час в український уряд іноземці зберегли свої старі паспорти. А, можливо, й придбали нові. Як, наприклад, мер Одеси Генадій Труханов, котрий має щонайменше три громадянства – українське, російське та грецьке.

Й тут, власне, ми підходимо до найголовнішого. А найголовніше полягає в тому, що якими б не були правила, вони мають стати однаковими для всіх. Та обов’язковими для виконання всіма. Питання подвійного громадянства є непростим та контраверсійним, та якщо вже ухвалений принцип “одному громадянину – один паспорт”, подібне положення повинно бути залізним, без жодних винятків та преференцій. Й заробітчанин з Закарпаття з угорським паспортом у кишені не повинен нічим відрізнятися від чиновника високого рангу, ба навіть більше: останній в силу свого становища мусить мати абсолютно незаплямовану паспортну історію.

Однаковість умов має застосовуватися й у випадку отримання українського паспорту. Неприпустимим є стан речей, коли ситуативні фаворити влади – такі, як запрошені в Україну (а потім переважно видворені з неї) чиновники на кшталт Міхеїла Саакашвілі, Саші Боровика або Маші Гайдар – отримують головний документ країни легко та просто, та ще й під спалахами фотокамер, а іноземці, які приїжджають взяти участь в українському АТО, не лише не легалізовані як нові громадяни нашої країни, але й поставлені під загрозу депортації. Українське громадянство має користуватися й попитом, й повагою. А для цього передусім слід підняти планку вимог для його надання. Якщо Угорщина вимагає обов’язкового знання мови для пошукачів громадянства, то нам не слід пасувати перед капризами тієї ж Угорщини, котра незадоволена домінуванням української державної мови в навчальних закладах Закарпаття.

Що ж стосується подвійного громадянства, то насамкінець додам, що боятися слід не цього. У тому ж таки Закарпатті близько 90% мешканців мають «запасне» посвідчення особи, проте навіть з угорськими паспортами ця переважна більшість не квапиться емігрувати з України. Звідси простий висновок: бажання жити й розбудовувати Україну не зникає з набуттям ще одного громадянства. Проте воно може зникнути, якщо теперішня політика влади (передусім, соціально-економічна) зберігатиме статус кво. Таким чином, на місці президента України я б переймався не стільки паспортами, скільки реформами. І якщо держава буде успішною, то навіть певний відсоток тих, хто тяжіє зараз до Росії, виїжджаючи туди на заробітки абощо, не становитиме загрозу національній безпеці.