25 листопада – День пам’яті жертв Голодомору. Цього року – 85-ті роковини тих трагічних подій. Більш-менш уже знаємо, що відбувалося в ті часи в українському селі. Але як жив Київ?
Чимало голодних селян тікали до Києва – на той час обласного центру (столицею був Харків). Вважали, що у великому місті є харчі.
Вже в Києві дізнавалися, що тут карткова система. І якщо не працюєш у Києві – не маєш продовольчих карток. Їжі тобі не бачити.
І мертвих, і живих
Ці селяни – знесилені, вже опухлі – сиділи або лежали просто на вулицях. Діватися не мали куди. Вони стікалися переважно до центру міста. Особливо багато селян було на вулицях Леніна (нині Богдана Хмельницького) і Червоноармійській (Велика Васильківська).
Інколи важко було розрізнити – жива людина чи мертва. Чи просто спить. Міліціонери відганяли киян: “Ну що ви тут дивитеся? Зле людині стало, проходьте”. Пояснювали: це – ледачі, вони не хочуть іти до колгоспу, не хочуть працювати.
Після кожної ночі на вулицях багато померлих, які страждали водянкою. Тому з трупів сочилася вода, біля них роїлися мухи. Приїжджала “тритонка” – велика вантажівка. Водій з напарником кидали трупи до кузова і везли на цвинтар. Там бригада копачів уже готувала великі рови.
Поет Наум Коржавін, тоді семирічний київський хлопчик, на все життя запам’ятав померлу жінку біля їхнього будинку:
“Досить скоро зупинилася вантажівка, накрита брезентом. Вискочили два молодики, спритними, звичними рухами відвернули брезент, і очам відкрився шар трупів, майже скелетів. Стало ясно, що під ним, перекриті брезентом, другий, третій – кілька шарів. Труп швидко закинули наверх, накрили брезентом, сіли в кабіну і поїхали. Буденність цієї картини вразила мене”.
Траплялося, разом із мерцями вантажили ще живих. Один чоловік, кажуть, просив: “Що ж ви робите? Що ви мене тягнете до мертвих? Я ж іще живий!”
А вони відповіли: “Ти все одно помреш. Що ж, нам тоді по тебе ще раз приїздити?”
Несли додому
Пересічні кияни одержували по картках на день 300 грамів кукурудзяного хліба і 200 грамів борошна. Робітникам давали більше – 600 і 500 грамів відповідно.
Крім того, робітники мали обіди у заводській їдальні. Наприклад, на заводі “Арсенал”. Арсенальці часто з’їдали лише юшку, а другу страву забирали додому – дітям.
Для інженерів на “Арсеналі” влаштували окрему їдальню – там годували краще. Робітників туди не пускали. Інженери так само з’їдали свій супчик, натомість шматочок м’яса чи котлетку, ще й картоплину і трохи хліба несли додому. То була їжа сім’ї на цілий день.
Урядовці, парткомівці, міліціонери, залізничники одержували продуктові набори – так звані “пайки” (800 грамів хліба на день, 4,4 кілограма м’яса на місяць тощо). Їхні родини не бідували.
У вишах і школах заняття не припинялися. Студентам наливали порожню юшку в студентській їдальні на вулиці Леонтовича. Цього не вистачало – інколи від голоду вони втрачали свідомість просто на лекціях.
Учні мали сніданки в школі – за гроші. Наприклад, у школі №57, що у центрі міста, годували борщем, пшоняною кашею або гречаним кулішем. Але, згадували тогочасні вихованці, кухарі мали дітей, тому крали харчі й теж несли додому.
Шкільна їжа була несмачною, борщ ріденьким.
Навіть за таких умов діти примудрялися щось заощаджувати і забирати додому, де очікує сестричка або братик дошкільного віку.
На голодних учнів накинулися воші. Вийшов наказ – всіх підстригти під нуль. Тому всі київські школярі – хлопчики, дівчата – ходили голомозі. Потім місто накрив черевний тиф…
Черги за хлібом
Навесні 1933-го у крамницях з’явився комерційний хліб – його можна було купити за підвищеними цінами, без карток.
Чергу займали звечора, проте міліція розганяла людей. Що ж, покупці домовлялися між собою – кожен діставав свій номер. Далі всю ніч ховалися від міліції по бічних вулицях. А коло 6-ї ранку утворювали реальну чергу, яка розтягувалася на кілька кілометрів.
Крамниці відкривалися о 7-й, тоді ж привозили хліб.
Біля дверей магазину люди міцно тримали один одного за пояс. Траплялося, 15-20 безпритульних підлітків, що збивалися в банди, налітають, розривають ланцюг, самі стають у чергу – звідти їх уже не викинути.
Але пустити їх до черги означало залишитися без хліба: вони могли скупити півмагазину. Мали гроші, бо займалися шахрайством, грабіжництвом.
Формально діяло правило: один буханець в одні руки. Але оцих “уркаганів” боялися і відпускали, скільки скажуть. Вони потім перепродували здобич спекулянтам на базарі.
Комерційний хліб – за формою “кирпичик” – був як тирса. Хтозна, що в нього домішували. Але і його вважали за щастя.
Дітей та селян міліціонери виганяли з черги. Дітей – бо натовп може зім’яти дитину, задушити її. Були такі випадки. А селян, бо мали наказ.
Щоправда, деяким селянам таки вдавалося купити комерційну хлібину. Вони, зголоднілі, опухлі, одразу сідали біля магазину і жадібно починали їсти. Зупинитися не могли і… помирали від завороту кишок.
Пізніше на околицях Києва поставили застави. Але селяни, ризикуючи, все одно пробиралися до міста – обходили застави лісом чи попід річкою.
Їжу продавали також на базарах. Звісно, утридорога. Крім того, на ринках нерідко торгували фальшивими продуктами з домішками неїстівних речовин. Купувати було страшно – траплялося, люди труїлися.
А ще на базарах продавали студенець, пиріжки з м’ясом, вареники, але кияни боялися купляти – переказували, що то з людського м’яса. Ніби в тих пиріжках чи варениках знаходили дитячі пальчики…
Замість іноземців
У 1933-му влада розширила мережу так званих Торгзінів – крамниці з такими вивісками з’явилися у 36 містах України. Полиці аж прогиналися від ковбас, шинки, масла, борошна, цукру, різних круп.
Київський Торгзін був на Хрещатику навпроти Бессарабки.
Голодні кияни юрмилися біля входу, розглядаючи омріяне продовольство здалеку крізь вітрини. Їх ганяла міліція.
Річ у тім, що у Торгзіні (“торгівля з іноземцями”) не можна було купувати за радянські рублі. Приймали або долари, або коштовності – золото, срібло, діаманти.
Хто мав сімейні запаси “на чорний день” – з часів НЕПу або царської доби – несли до Торгзіну обручки, сережки, ланцюжки, натільні хрестики, золоті монети Російської імперії, срібний посуд тощо.
Приймальники все це купували за безцінь – як брухт. Пробу золота визначали “на око”. Найбільше грошей давали за діаманти.
В обмін на здані коштовності оформлювали товарні ордери на відповідну суму. Номінал торгзінівських ордерів – від 1 копійки до 25 рублів. На кожному стояв рожевий штамп: “Киев”. Отоварити ордер, отже, дозволялося лише в Києві – протягом певного часу.
Якщо термін спливає, а потрібного товару на полиці катма, купуй, що є. Або обмінюй на радянські гроші.
Також ордер можна продати на “чорному ринку”: за 1 торгзінівський рубль давали 55-60 радянських! Але за таку оборудку можна було сісти за ґрати.
Хай там як, Торгзіни врятували багатьох киян від голодної смерті, дозволивши протриматися додатково кілька місяців. А вже влітку 1933-го трохи полегшало.
- dsq_needs_sync:
- 1
