Вбивство Бандери готувалося дуже довго, з кінця 40-х років – професор Плохій

У Великій Британії опубліковано книжку про одне з найгучніших вбивств часів Холодної війни – вбивство агентом КДБ у жовтні 1959 року в Мюнхені лідера Організації українських націоналістів Степана Бандери. Книга називається «Людина c отруйним пістолетом» (The Man with the Poison Gun). Її автор – професор Гарвардського університету Сергій Плохій – аналізує життя і долю того, хто вбив Бандеру і втік на Захід, – агента КДБ Богдана Сташинського.

Майже 60 років минуло з часу вбивства ідеолога українського націоналізму, лідера ОУН і одного з творців Української повстанської армії Степана Бандери, але бурхливі суперечки про нього і його спадщину не вщухають.

Професор Плохій, ґрунтуючись на архівних документах, протоколах допитів Богдана Сташинського в ЦРУ і його свідченнях на суді в Німеччині в 1962 році, на широкому історичному тлі відтворює картину вбивства одного з найзапекліших супротивників радянської влади. Спрямований в жовтні 1959 року до Мюнхена, де під ім’ям Стефана Попеля жив Бандера, кілер КДБ Богдан Сташинський був досвідченим вбивцею.

За два роки до замаху на Бандеру, в тому ж Мюнхені в жовтні 1957 року він убив одного з керівників ОУН, публіциста Лева Ребета. Причому обидва вбивства були скоєні за допомогою спеціальної секретної зброї, яка викидає в обличчя жертві хмару отруйного газу, вдихання якого призводить до миттєвої смерті, яка не залишає слідів. У 1962 році Сташинський втік на Захід, і таємне стало явним. Сенсаційний міжнародний скандал у зв’язку з самовикриттям московського кілера відкрив завісу над однією з найбільш зловісних сторін діяльності радянського режиму.

Дев’ятий розділ книги, де описується, як був убитий Степан Бандера, професор Плохій назвав «Герр Попель». Розділ починається з розповіді про першу і невдалу спробу Сташинського убити Бандеру в травні 1959 року. Тоді Сташинський передумав стріляти, ситуація здалася йому небезпечною. Щоб обдурити куратора КДБ і ймовірного спостерігача (за ним таємно стежив інший агент того ж відомства), він вистрілив непомітно в землю, викинув «отруйний пістолет» в найближчу річку, куди в 1957 році кинув такий же пістолет, із якого вбив Ребета, і зламав виданий йому ключ від під’їзду будинку Бандери, зробивши вигляд, що не зміг відкрити двері.

Друга спроба вбити лідера ОУН відбулася 15 жовтня 1959 року. На всю операцію Москва відводила не більше 10 днів, після чого Сташинський мав негайно перебратися із ФРН до НДР. Того дня зранку він почав стежити за будинком Бандери. За планом він мав його вбити у вестибюлі. Опівдні він побачив, що Бандера виїхав із гаража на своєму «Опель-Капітані» і кудись поїхав. Потягнулося нервове очікування. Через годину той повернувся, і поки ставив машину в гараж, Сташинський відкрив ключем вхідні двері і принишк у вестибюлі за ліфтом. «Отруйний пістолет» він тримав загорнутим у газету.

Як тільки Бандера увійшов в вестибюль, кілер підійшов до нього впритул, підняв газету на рівень його обличчя і натиснув на курок. Не затримуючись і не обертаючись, Сташинський вийшов і зачинив за собою двері.

Про те, що він виконав завдання і вбив Степана Бандеру, він дізнався лише наступного дня в аеропорту – про це писали всі газети. Чи була акція Сташинського частиною більш широкої програми КДБ зі знищення антирадянської еміграції? Чи був у структурі цього відомства відділ, який спеціалізувався на зарубіжних вбивствах? Як взагалі все це було організовано? Ці питання Радіо Свобода поставило автору книги – професору Сергію Плохію.

– Був спеціальний відділ КДБ, який займався вбивствами. Однак Богдан Сташинський не був агентом цього відділу, він служив у відділі по роботі з еміграцією. Таке враження, що вбивствами займалися відразу кілька відділів, принаймні, у них було таке право.

Спеціальної програми вбивств не було, але вбивства були частиною «репертуару» цього відомства. Ідея полягала в тому, щоб посварити дві різні групи в українській еміграції. Передбачалося, що вбивство сприймуть як акцію, вчинену політичним конкурентом, і, таким чином, виникнуть конфлікти в емігрантському середовищі.

Що стосується історії з вбивством Бандери, то тут від самого початку КДБ орієнтувався на його ліквідацію, причому ця операція готувалася дуже довго – з кінця 40-х років. Судячи зі спогадів співробітників КДБ, середній командний склад цього відомства був проти цієї операції. Пояснювалося це тим, що агентура КДБ на той час вже глибоко проникла в оточення Бандери і могла ним маніпулювати через його зв’язки з Україною, які також контролювалися КДБ. На думку цих офіцерів, оперативної необхідності в ліквідації Бандери не було. Однак проблема полягала в тому, що в той час очільником партії, а значить, і держави, був Микита Хрушов, який ще в 40-ві роки активно займався боротьбою з українським націоналізмом у Західній Україні, і накази щодо Бандери і української еміграції віддавалися згори. За вбивство Бандери Богдан Сташинський був нагороджений орденом Червоного прапора, причому вручив його особисто тодішній очільник КДБ Олександр Шелєпін.

– Чи означає це, що для таких вбивств потрібна була санкція Політбюро або генсека?

– В опублікованих спогадах Володимира Семичастного – наступного після Шелєпіна очільника КДБ – їх автор скаржиться на те, що голова КДБ не міг одноосібно віддавати наказ про ліквідацію, такі рішення ухвалювалося нагорі. Треба сказати, що ця практика була легалізована спеціальною постановою закритої сесії Верховного суду. У ній йшлося про ліквідацію так званих «зрадників», які повинні були бути або колишніми співробітниками органів безпеки, або радянськими громадянами, які живуть на Заході. Однак поняття «радянський громадянин» трактувалося дуже широко, наприклад, Ребет і Бандера ніколи радянськими громадянами не були, але походили з території, яка була анексована Радянським Союзом під час Другої світової війни.

– Чому КДБ таку пильну увагу приділяв саме українській еміграції, а не балтійській, не російській, не вірменській?

– Увага приділялася всім еміграціям. Але, дійсно, українська еміграція користувалася особливою увагою КДБ. Було це пов’язано, по-перше, з її численністю, а по-друге, з її високою організованістю і мобілізаційною здатністю, оскільки значна її частина і її лідери були учасниками українського збройного підпілля, збройного опору на території СРСР, і, на думку влади, становили головну загрозу.

– Ви зазначаєте, що Хрущов особисто був зацікавлений у ліквідації лідерів української еміграції. Чому?

– Він був очільником компартії України на початку Другої світової війни (1939 рік), і це під його керівництвом відбувалася радянизація Західної України після її захоплення Радянським Союзом. Потім, із 1944 року він був дуже активно залучений у боротьбу з українським націоналістичним підпіллям.

– Ви пишете, що Богдан Сташинський був завербований КДБ за допомогою шантажу. Поясніть це, будь ласка.

– Справа в тому, що його сім’я була активно залучена в українське підпілля. Його старша сестра була зв’язковою в цьому підпіллі, інша сестра була нареченою одного з командирів Української повстанської армії. Богдану на той час було 19 років. Він був поставлений в умови: або він піде на співпрацю, або він і вся його родина будуть заарештовані. Врешті-решт, він вирішив співпрацювати.

– Як би Ви описали особистість Сташинського?

– У той час він був студентом, вивчав математику. Він був першим членом сім’ї, який отримував вищу освіту. Коли він був завербований, то багато постулатів комуністичної ідеології він прийняв як самовиправдання. Він вселив собі, що збройне підпілля приречене, а комуністичний режим несе в собі якісь позитивні речі і для України, і для Союзу в цілому.

Але певні елементи сумніву у нього були. Ці елементи, зокрема, проявилися, коли, всупереч забороні своїх кураторів у КДБ, він на зустрічі з Шелєпіним наполіг на тому, щоб йому дозволили одружуватися на Інге Поль – німкені з НДР, яка була дуже антиросійськи і антирадянськи налаштовна. Її мати постраждала під час радянської окупації Німеччини – була кілька разів зґвалтована. Сташинський приховав від керівництва КДБ, що вінчався в церкві. Він вважав, що його дуже релігійні батьки це схвалили б. Одруження з антирадянськи налаштованою Інге виявилося доленосним. Зрештою, під її впливом вони вирішили, що, коли його вкотре направлять за кордон, він там залишиться. Якщо вірити Сташинському, він дуже болісно переживав свою роль кілера КДБ.

– Ви цитуєте матеріали допиту Сташинського в ЦРУ, на якому він стверджував, що діяв з ідейних мотивів. Чи був він комуністичним фанатиком до одруження?

– Думаю, що фанатиком він не був, але ті пропагандистські ідеї, які йому запропонували як виправдання його діяльності, він прийняв, і це стало частиною його нової ідентичності. Навіть під час суду в Карлсруе в 1962 році він називав себе росіянином, він і дружині представився як росіянин. Тобто це була проблема не тільки ідеологічної, а й національної ідентичності.
Його прагнення одружитися з Інге і певні сумніви в комуністичній ідеології, викликані релігійним вихованням, говорять про те, що в ньому (Сташинському – ред.) відбувалася боротьба цих двох начал: сімейного виховання і служби в КДБ. Зрештою цей конфлікт вилився у втечу на Захід.

– Але ж він не просто втік – будемо вважати, під впливом дружини, – він же ще й здався американському ЦРУ…

– З його точки зору, це був єдиний спосіб залишитися в живих. Він знав, які методи застосовує його відомство щодо так званих «зрадників». Він вважав, що після втечі для нього і його сім’ї єдиний спосіб вижити – отримати захист спецслужб Заходу в обмін на інформацію, яку він готовий надати.

Для нього було шоком, що американці, вислухавши його, йому не повірили. Для них його історія була настільки неймовірною, що вони вирішили передати його західнонімецькій поліції, яка провела розслідування, в результаті якого з’ясувалося, що він говорив правду. Парадоксально, але на суді завданням Сташинського було довести, що він був винен. І якби він відмовився від своїх показань, ніяких підстав для його засудження не було б.

ЦРУ можна зрозуміти: вперше воно зіткнулося з таким невідомим і таким особливим способом вбивства: з якимось отруєним шприцом або небаченим пістолетом. У ЦРУ була власна версія вбивства Бандери. Там вважали, що він був отруєний кимось із найближчого оточення, підсипати йому отруту в каву або чай. Це була їхня робоча версія, і раптом з’являється людина, яка пропонує свою версію, яка суперечила всьому, чим ЦРУ володіло на той момент.

У Сташинського було кілька документів на різних осіб. Один паспорт був на ім’я Сташинського, два інших – на громадян у Східній та Західній Європі. Американці не змогли ідентифікувати його особу. Великі сумніви у них були і в правдивості його свідчень, і вони вирішили його позбутися. Все це відбувалося в ситуації, коли Берлін щойно був розділений стіною, і в американців і без Сташинського була купа клопотів. Їм просто не хотілося возитися з людиною, яку вони не могли ідентифікувати і яка пригощає їх фантастичними, на їхню думку, історіями; і вони вирішили передати його поліції.

– Чи не могли б Ви докладніше описати «отруйний пістолет», яким користувався Сташинський?

– Це був циліндр, в який вставлялася ампула з рідиною на основі ціаністого калію. У момент натискання курка ампула розбивалася, і рідина виприскувалася у вигляді газоподібної хмарки. І коли людина її вдихала, наступала миттєва смерть. Це був пістолет, яким користувалася німецька розвідка під час Другої світової війни і який був удосконалений в КДБ. До 1959 року це вже була «двостволка» – у пістолета було вже два ствола, з яких можна було стріляти окремо. Передбачалося, що Бандера буде з охоронцем і знадобиться два постріли. Удосконалення цього пістолета відбувалося між 1957 і 1959 роками.

– Під час стрільби з нього потрібно було, мабуть, перебувати на певній відстані від жертви?

– Потрібно було вистрілити в обличчя. А сам кілер повинен був приймати таблетку антидоту до і після операції. Потрібно було дуже близько підійти до жертви.

– Це пристрій чимось нагадує «стріляючу парасольку», за допомогою якої в Лондоні вбили болгарського дисидента Георгія Маркова…

– Наскільки мені відомо, цією парасолькою потрібно було вколоти людину. Зрештою, на трупі Маркова була виявлена точка від уколу і потрапила в результаті цього уколу в тіло капсула з рицином. «Отруйний пістолет» сліду не залишав.

– Ви пишете, що Бандера був попереджений про замах, який на нього готували, і що йому радили виїхати з Мюнхена, але він відмовився. А хто його попередив?

– Про це попередження ми знаємо зі спогадів керівника охорони Бандери. Він пише, що в оточенні Бандери був подвійний агент, який працював на ОУН і на КДБ, який постачав інформацію обом сторонам. В одному з його донесень Бандері було сказано, що під час зустрічі з кураторами з КДБ йому стало відомо, що готується серія замахів і що при цьому буде використано якусь нову зброю. А те, що Бандера відмовився прислухатись до поради і виїхати з Мюнхена, і що здебільшого він не користувався охороною, підтверджується з багатьох джерел. Врешті-решт, після довгого стану війни, в якому, на думку Бандери, перебувала ОУН, почуття небезпеки притупляється. Він вважав, що в таких обставинах потрібно продовжувати боротися, а не відступати.

– А чому Богдан Сташинський отримав такий порівняно невеликий тюремний термін (вісім років) і навіть був достроково звільнений?

– Суд відбувався в жовтні 1962 року – в один з найбільш напружених моментів Холодної війни, напередодні Карибської кризи. Процес був дуже ідеологічним. В кінцевому підсумку головними злочинцями були визнані керівники радянської держави. І в цьому світлі Сташинський розглядався судом як знаряддя в руках злочинців. У заслугу йому поставили той факт, що він розповів всьому світу про злочини радянського режиму в той час, коли інших доказів не було.

Що стосується його дострокового звільнення, то це норма при хорошій поведінці у в’язниці. Його дострокове звільнення викликає менше запитань, ніж відносно короткий тюремний термін за обидва вбивства. Те, що процес Сташинського виявився ідеологічно забарвленим, і те, що головним обвинуваченим на ньому виявився Олександр Шелєпін, зіграло вкрай негативну роль у долі очільника КДБ. Він був головним політичним конкурентом Брежнєва в 60-ті – на початку 70-х років. Остаточний удар по Шелєпіну Брежнєв завдав навесні 1975 року, коли вивів його зі складу Політбюро. А сталося це після того, як Шелєпін багато років не виїжджав на Захід, де за результатами процесу Сташинського вважався злочинцем. Нарешті в квітні 1975 року він як керівник радянських профспілок виїхав до Великої Британії, де відбулися масові демонстрації протесту. Це було використано Брежнєвим, щоб прибрати його з політбюро.

– Ви пишете, що після втечі Сташинського на Захід виникло безліч спекуляцій про причини, що спонукали його тікати. Виникло навіть припущення, що все це було спланованою операцією КДБ. Що Ви про це думаєте?

– Тут ми стикаємося з типово конспіративними теоріями. Процес над Сташинським викликав гучний міжнародний скандал і дуже негативно позначився на образі Радянського Союзу і радянських керівників, причому не тільки Шелєпіна, але і Хрущова. Реакція радянського керівництва на втечу Сташинського відкидає версію спланованої КДБ акції. 17 співробітників КДБ в Східному Берліні були відкликані, частина з них опинилася у в’язниці. Конспіративна теорія, що Бандеру нібито вбив інший агент КДБ, і щоб відвести підозру від справжнього вбивці в оточенні Бандери, пожертвували Сташинським, як і інші теорії, не виглядає переконливою.

– Що відомо про життя Сташинського після звільнення з в’язниці і від’їзду з Німеччини до ПАР?

– Те, що відомо, міститься в низці статей колишнього очільника поліції Південно-Африканської республіки (ПАР) генерала Гельденхейса, які були опубліковані в середині 80-х років. Він пише, що Сташинський прибув до ПАР наприкінці 60-х років, що йому була зроблена пластична операція, що він знову одружився (шлюб з Інге не пережив його процесу) і що він консультував південноафриканську розвідку. Мені вдалося взяти інтерв’ю у генерала Гельденхейса, який підтвердив всю цю інформацію. У книзі я спробував реконструювати життя і діяльність Сташинського в ПАР, з огляду на його співпрацю з місцевою контррозвідкою. Швидше за все, він був радником південноафриканської влади, яка якраз в цей час починала операцію проти партизанського руху в Родезії. Сташинський цілком міг бути експертом в цій галузі, з огляду на його досвід роботи в Західній Україні під час боротьби з УПА.

– Ви цитуєте статтю німецького журналіста, яка має назву «Сташинський – це ідеологічний Раскольников». Чи є сенс в цьому порівнянні?

– У статті йдеться про те, що людина, яка здійснює вбивство, врешті-решт кається. Це те, що сталося зі Сташинським. Він покаявся. І це стало частиною його процесу перетворення. У цьому в мене немає сумніву.

– Мені здалося, що Ви дещо романтизуєте героя своєї книги. Адже її назва – це парафраз назви останнього роману Ієна Флемінга про Джеймса Бонда: «Людина із золотим пістолетом»…

– Зв’язок з Флемінгом для мене не є елементом романтизації Сташинського. Флемінг, коли працював над цим романом, якраз знайомився з матеріалами, головним чином газетними, його процесу. Роман «Людина із золотим пістолетом» починається зі сцени, коли Джеймс Бонд намагається вбити свого шефа в британській розвідці, використовуючи пістолет Сташинського. І перед цим вони обговорюють вбивство двох осіб із «отруйного пістолета». Тож історія Сташинського стала частиною сюжету роману Флемінга, і назва моєї книги лише підкреслює цей зв’язок, і в жодному разі не є спробою показати Богдана Сташинського різновидом Джеймса Бонда.

– Ваша книга завершується такими словами: «Історія Сташинського – це більш ніж історичний епізод. Це також екскурс у сьогодення і попередження про майбутнє». По суті, Ви цим відсилаєте читача до сучасної, путінської Росії. Чи продовжує ФСБ практику радянського КДБ?

– Так само, як в історії зі Сташинським, повну і остаточну відповідь на це питання ми зможемо дати лише після того, як стануть доступними секретні архіви ФСБ. Те, що є, – це матеріали британського розслідування у справі Олександра Литвиненка. Судячи з неї, існують вагомі докази того, що ця практика продовжується. Сьогодні ми все частіше і частіше говоримо про відродження Холодної війни. У цих умовах я розглядаю історію зі Сташинським як нагадування і попередження про те, що у загострених відносинах старі методи поновлюються. Мені хотілося привернути увагу читача не тільки до одного з найбільш зловісних епізодів Холодної війни, але і попередити про небезпеку повторення минулого.