Українці звикли з гумором реагувати на бурхливе політичне життя своєї країни. Над епічним поверненням Міхеїла Саакашвілі до України – з арештами активістів на одному пропускному пункті, удаваним замінуванням іншого, зупинкою в сусідній державі українського поїзда тощо – не повтішався хіба що лінивий. Ситуація з Саакашвілі багатьом нагадала одночасно і повернення Наполеона з Ельби, і подорож Леніна на бронепоїзді з Цюриха, і в’їзд Хмельницького до Києва, а особливим безбожникам – в’їзд Христа до Єрусалиму. Кумедного у всій цій катавасії направду багато, проте сама подія викликає низку серйозних і подекуди невеселих питань, вартих уваги. Тож почнімо з самої зав’язки.
Інтимний ворог і зіпсовані політико-ділові стосунки
Рішення позбавити Саакашвілі громадянства критикують усі – помилковим його називають навіть симпатики Порошенка. Журналіст авторитетного німецького видання Frankfurter Allgemeine Конрад Шуллер у своєму матеріалі про «подорожі революціонера» (тобто про повернення Саакашвілі в Україну) пише прямим текстом, що кращого подарунка ніж той, який для Саакашвілі зробив Порошенко, годі й придумати. Ще Шуллер влучно називає стан нинішніх стосунків двох політиків: Саакашвілі для Порошенка є «інтимним ворогом». При цьому він нагадує німецькій публіці, що вони товаришували ще з університетських часів. Звісно, у таку «сиву давнину» лізти сенсу нема ніякого, проте саме питання про те, коли ж дружні стосунки перейшли у ворожі, підводить нас до іще важливішого: яке саме рішення було першим неправильним кроком у ланцюжку подій, кульмінацією якого стало позбавлення громадянства? Участь Саакашвілі у подіях Євромайдану? Надання йому українського громадянства і призначення губернатором Одеси? І саме тут ми натикаємося на основну проблему: ці події є тим, що лежить на поверхні. Закулісні ігри, інтриги і все інше, що зіпсувало партнерські політико-ділові стосунки, приховані у далеких закутках, подалі від очей громадськості.
Експропріюй експропріаторів чи грабуй награбоване?
Промова Саакашвілі на митниці до генерала, який намагався не впустити його до України, була насичена революційними відозвами. «Ми заберемо у вас дачі та роздамо їх цим хлопцям!». Звісно, революційний підхід «відібрати та поділити» не Саакашвілі вигадав, і так само не йому належить заклик «експропріюй експропріаторів!», який має й іншу, набагато простішу форму: «грабуй награбоване!». Міхеїл критикує корупцію та корупціонерів і мало хто наважується заперечити йому в тому, що саме корупція є причиною вкрай низького рівня життя більшості українців, та водночас і запорукою процвітання іншої меншості – тих, які мають розкішні дачі й машини, які Міхо пропонує відібрати й роздати. Пересічному українцю, який віддавна вже не вірить заявам влади про невидимі нікому успіхи на фронті боротьби з корупцією, ці заклики Саакашвілі гріють душу. Проте як ці заклики можна реалізувати – конструктивно, а головне – без грабежів і популізму?
Хто наступний на прорив кордону?
Незалежно від ставлення до Саакашвілі, до рішення про позбавлення його громадянства, цілком справедливим є занепокоєння багатьох людей про прецедент, який він створив своїм «проривним» поверненням. Хоча і в цих занепокоєннях спостерігаємо надмірний драматизм. На просторах Інтернету особливо обурена публіка ставить питання у такий спосіб: мовляв, уявіть собі, що на російсько-українському кордоні об’явиться Янукович, пару сотень кремезних спортивних хлопців прорвуть до нього поліцейське кільце. Тут же ж депутати-прибічники екс-президента візьмуть його в оточення й виведуть натовпом з прикордоння до якогось східноукраїнського містечка, в якому Віктор Федорович спілкуватиметься із соратниками й здоровкатиметься з тамтешнім мером. Після вітальних публічних заходів він чекатиме там на родичів та обдумуватиме план подальшого руху на Київ. Тверезе зерно криється у праведному гніві стосовно самої практики: якщо достатня кількість людей збереться на кордоні зустрічати свого кумира, виходить, влада й правоохоронні органи нашої держави безсилі завадити цій особі проникнути на територію України? Натомість абсолютно хибним є перебільшення – говорити у цьому випадку про Саакашвілі та про Януковича означає порівнювати непорівнянне.
Польський поїзд в нікуди – або хто чий заручник?
Зупинка українського поїзда інтерсіті теж викликала запитання. На просторах російського сегменту інтернету пролунав кумедний заклик – мовляв Саакашвілі міг би скористатися польським поїздом, щоб не робити заручниками ситуації 600 пасажирів. Якщо не знати, що польські поїзди наш з Польщею кордон взагалі там не перетинають, то закид звучить досить вагомо. Але поїзд – український, рішення не дати можливість його пасажирам здійснити подорож – теж українське. Уявіть ситуацію, що цілий поїзд міжнародного сполучення може не доїхати з-закордону до України, якщо на ньому їхатиме «інтимний ворог», позбавлений українського громадянства. Зазвичай пасажира, який, приміром, не має візи, на борт літака просто не пускають. Або, наприклад, в автобусі на російсько-українському кордоні наші прикордонники виявляють росіянина, який незаконно побував у Криму та одержав заборону на в’їзд до України. Його з автобуса знімають, автобус з іншими пасажирами їде далі. Врешті-решт безглуздість цього казусу з поїздом інтерсіті в тому, що Саакашвілі все ж потрапив до України. Автобусом. Крізь «замінований» ПП «Шегині».
Війна – фігня, головне – маневри?
Польське видання «Gazeta wyborcza» назвала статтю про повернення Саакашвілі до України так: «Маневри Києва та Саакашвілі на польсько-українському кордоні». Якщо «маневр» з поїздом не спрацював, можливо, жорсткіше маневрувати слід було безпосередньо на пункті перетину кордону? Тут ми впираємося у прикладне питання: якою мусила бути міра жорсткості? Волокти голою спиною по роздільному бар’єрі на пункті пропуску «Краковець» активістку Femen чи заарештувати там саме сотню активістів – це одне. Відкрити вогонь по натовпу прибічників Саакашвілі, серед яких були і жінки, а в самому натовпі – депутати й журналісти – це вже щось зовсім інше. Неминуче у такому випадку кровопролиття прискорило би пришестя третього майдану з блискавичною оперативністю.
«Чуєш: сурми заграли – час розплати настав?»
Загибель людей – це завжди трагедія. Безумовно добре, що у цьому випадку обійшлося без непоправних жертв. Проте питання про потенційний третій майдан після повернення Саакашвілі звучить гостріше: чи не активізує вихід його прибічників на акції протесту інших невдоволених політикою нинішньої влади? Чи не спостерігатимемо ми ефект снігової кулі – коли праведний гнів пробуджує в українцях, в одного за одним, їхнє бунтарське козацьке начало і вони хапаються за шаблі й кидаються у бій за свою правду і волю? Метафора – історична, а відповіді криються у фізиці: все залежить від накопичення критичної маси і того, чи влада своїми діями вже досягла точки неповернення.
Погляд зі Словаччини і завершальні два питання
У своєму сюжеті про повернення Саакашвілі до України словацький телеканал ТА3 подає пряму мову з інтерв’ю у двох активістів, які приїхали до кордону зустрічати Саакашвілі. І чоловік, і жінка в сюжеті кажуть про те, що хочуть кращого життя, що втомилися від того, що відбувається у країні. Сам сюжет має ліричну назву: «Саакашвілі не хотіли пускати до України – пронесли його на руках». Для наших сусідів, які дивуються пристрастям, що клекотять у нашій внутрішній політиці, набагато зрозумілішими за дивацькі ігрища з роздаваннями та позбавленнями громадянства є бажання українців жити у правовій, демократичній країні, без корупції та свавілля влади. У цьому українців розуміють. Це ті, хто готові у когось повірити і нести його на руках, метафорично і фізично проривати кордон за те, у що і в кого в кого вони вірять. Інколи після цього українці розчаровуються, проте головне – вони не зупиняються. З цього випливає два завершальних питання: чи не розчаруються прибічники Саакашвілі у своєму лідерові, і чи він, зі свого боку, зможе реалізувати наданий йому кредит довіри на внесення конструктиву до української політики? Як то кажуть – «будем посмотреть».
Джерело: Народна Правда
- dsq_thread_id:
- 6136264677
