Хто у Давосі їстиме з рук олігарха Пінчука?

Регулярно під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія), Віктор Пінчук, один із найбагатших і найвпливовіших мільярдерів України, власник цілої низки підприємств, чотирьох телеканалів і деяких інших мас-медіа, збирає публіку на «український ланч». Офіційно цей ланч організовує Фонд Віктора Пінчука. На цьому заході традиційно присутні знані зарубіжні й українські політики, журналісти, бізнесмени, дипломати. Під час ланчу зібрана на ньому публіка обмінюється думками щодо перспектив розвитку України, виробляє ті чи інші неформальні домовленості, визначає свої орієнтації стосовно України. Президенти України, коли відвідували Давос, зазвичай були присутні на «українському ланчі».

Натомість цього року, за повідомленнями мас-медіа, президент України Петро Порошенко не відвідає «український ланч». Журналістам LB.ua їхні джерела в МЗС повідомили, що це рішення ухвалене після публікації в газеті The Wall Street Journal відомої статті Віктора Пінчука з пропозиціями щодо «врегулювання конфлікту між Україною і Росією». За словами одного зі співрозмовників LB.ua, «президент матиме свою програму в Давосі, проте до Пінчука після статті він точно не піде».

Складається цікава ситуація: у Давосі 18 січня відбудеться «український ланч», який проігнорує президент України та ціла низка інших українських учасників Всесвітнього економічного форуму. Ба більше: проводитиме його фонд олігарха, якого не лише чимало українських політиків і громадських діячів, а й зарубіжних експертів вважає представником «п’ятої колони» російського президента Володимира Путіна в Україні, персонажем, який діє всупереч національним українським інтересам.

Чиї інтереси обстоює Пінчук?

Щоб переконатися у справедливості останньої тези, звернімося до відгуку на статтю Пінчука, який належить «третій стороні», людині неупередженій.

«Компроміс на випередження здатен наразити на небезпеку Україну» – таку назву має жорстко критична стосовно «плану врегулювання» Пінчука стаття, яку опублікував експерт Королівського інституту міжнародних відносин (Чатем Гауз, Велика Британія) Джеймс Шерр на офіційному сайті інституту. На думку Шерра, Пінчук вирізняється поміж діячів зі своєї «обойми»: він не є прямим захисником російських інтересів, а закликає до лавірування між Заходом і Росією, водночас критично ставлячись до тих, хто пропонує Україні обрати щось одне.

Але пропозиції Пінчука в останній статті, зазначає Шерр, прямо суперечать його задекларованим цілям. Скажімо, він закликає до «тимчасової» відмови України від перспективи членства в Євросоюзі, до створення механізмів безпеки, альтернативних НАТО, і головне – до проведення місцевих виборів в окупованих районах до того, як виникнуть умови для чесних виборів у цих районах. Добре, запитує Шерр, якщо такі тимчасові заходи будуть здійснені, щоб покласти край конфронтації, як їх потім припинити без перезапуску цієї конфронтації? Після свого втілення такі заходи створять нову реальність – вони підірвуть існуючі відносини між Україною і ЄС та Україною й НАТО.

Вони також створять нову політичну динаміку, яку Росія очікувано зможе використати для того, щоб забезпечити підпорядкування України собі, спочатку де-факто, а потім і де-юре. Немає жодних підстав вважати, що будь-які односторонні поступки відвернуть Росію від зазначених цілей, які вона наполегливо переслідувала навіть тоді, коли Україна оголосила себе «позаблоковою».

«Україна – не руїна, а активний політичний суб’єкт, згуртованіший, аніж в будь-який момент своєї історії. Україна – не подарунок для когось іншого, – підсумовує Шерр. – Принести в жертву свої ключові інтереси через те, що інші могли б це зробити, – це не тільки щось нездорове. Це ще й може допомогти тим іншим зігнорувати ці інтереси…Така робота не повинна бути зроблена українськими руками».

А тепер поставимо логічне запитання: наскільки українськими є ті руки, які пропонують украй невигідні для України речі (власне, капітуляцію), і з яких уже тривалий час годуються численні політики та журналісти, в тому числі й на ланчах у Давосі, куди декого привозять за рахунок Фонду Пінчука?

Хто має моральне право репрезентувати Україну?

Ясна річ, коли йдеться про «українське», «українськість», то мається на увазі не етнічний чинник і не громадянство за паспортом. Ідеться про те, що учасниця французького Руху опору під час Другої світової війни філософ Симона Вейль називала «закоріненість»; саме ця складна система зв’язків людини з людьми, з Вітчизною, зі світом культури та довкіллям становить, на її думку, «найважливішу й найбільш знану потребу людської душі». А водночас, писала вона, в нашу добу гроші й держава прийшли на місце всіх інших зв’язків. Чи не бачимо ми доказ останньої тези у змісті статті Пінчука, з поправкою на те, що держава для нього, як і для всіх олігархів України (у силу специфіки їхньої бізнес-політичної діяльності та постколоніальної ментальності), виступає лише територією, звідки зручно безперешкодно викачувати гроші? А от ставлення до Москви як ледь не столиці Всесвіту – це вже комплекс пострадянської підсвідомості…

Власне, існує традиція інкорпорації до числа українців осіб іноетнічного походження ще з часів формування «козацької нації». Ця традиція продовжилася у другій половині ХІХ й особливо у першій третині ХХ століття, причому вже не вимагалася зміна релігійної віри та всіх культурних уподобань; головне полягало в обстоюванні свободи України та сприйнятті як не чужої української культури. Бо будь-яка нація за своїм єством істотно відрізняється від етносу тим, що в неї входять вихідці з іноетнічних спільнот, які роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації.

Проте чи може виступати від імені України на світовій арені людина, яка не розмовляє українською мовою, яка щонайбільше нейтральна до української культури (щоб переконатися у цьому, достатньо переглянути програми телеканалів, що належать Пінчукові), яка інтереси власного бізнесу ставить на місце національних інтересів, не розуміючи та не захищаючи останні (що переконливо довів Джеймс Шерр)?

Зрозуміло, чому у часи президентства Леоніда Кучми саме його зять Віктор Пінчук виступав організатором «українського ланчу» в Давосі. Зрозуміло й те, чого обидва Віктори – Ющенко та Янукович – погодилися на це: у них були свої справи з кланом Кучми-Пінчука. Проте чого ця традиція перейшла у сьогодення? Чи не тому, що клан Кучми-Пінчука «соціально близький» і чинній владі? Бо ж у Мінську українську державу представляє і підписує за неї документи Леонід Кучма, за яким досі тягнеться «хвіст» справи Георгія Гонгадзе, і не лише її, який на посадах прем’єра і президента цілеспрямовано викохував державно-олігархічний капіталізм – прокляття України. А Віктор Пінчук за допомогою своїх телеканалів може маніпулювати суспільними настроями та істотно впливати на становище української культури та мови…

Цікаво, хто з «незалежних» політиків і журналістів прийде в Давосі на «ланч Пінчука»? Хто цього року поїде туди за рахунок Фонду Пінчука? І чи буде започаткований на Форумі колись справді український ланч?